Обставинам наперекiр
Він мріяв літати. Крила двічі підрізали на екзаменах у вище авіаційне училище. Але Іван Самохін з роду-племені, що не звертає з обраного шляху. За приклад бабця Марія Полікарпівна Поліщук, відома на Вінничині та Рівненщині доярка, Герой Соціалістичної Праці. Після її переїзду на Острожчину «підтягнулась» з Росії і родина Самохіних. На обійсті бабці батько побудував хату. Іван пішов у Острозьку середню школу №2. Вчився гарно, але...
То ж під час призову на службу попросився «ближче до неба» - в Ізяславський окремий штурмовий десантний батальйон. Тут ще більше захотілось йому літати. Він подає документи у Качинське вище військове училище льотчиків і стає курсантом. Ура, мрія збулась! Хоча до польотів ще був певний час тренувань і зубріння правил, він зрештою освоїв МІГи – 21, 23, 29.
Льотчики все роблять швидко. Але з нетішинкою Марією побрався лише після шести років зустрічей. Міцною виявилась любов. А негараздів на їх шляху було немало.
«Я в той час мріяв про надувні меблі, на кшталт нинішніх розкладних диванів та ліжок типу аеро. Льотчиків кидали з частин в частину дуже часто. В Молдові сім місяців. Далі Угорщина. Освоїв один тип літака, пересідаєш на другий, який базується на аеродромі в 300-500 кілометрів один від одного. Потім Забайкалля. Кидають чергову зірочку на погони – і ти в іншому місці. Кочували, як цигани».
Окрема сторінка життя – Афганістан. З Забайкалля в складі двох ескадрилей він потрапляє в Шиндант, згодом в Кандагар, Джелалабад. 1985- 1986 роки він провів там, в Афгані. Льотчики не раз виручали наші підрозділи у найскладніших ситуаціях. «Афганці непередбачувані, каже Іван Опанасович. Поки розвідка донесе, що духи в такій-то ущелині, як вони вже в другому місці. Як співав В.Висоцький: «Вперед, там наші гори, вони допоможуть нам». Душманам вони справді допомагали. Прослуживши ще якийсь час у Забайкаллі, він знову потрапляє в Афган. 15 травня «стінгер» наздогнав його МІГ. Поранення в голову та груди. Однак вижив Іван Опанасович. Після двох місяців реабілітації у Ташкентській лікарні знову Баграм. Покидав Афганістан мало не останнім, коли всі наземні частини вже опинились в СРСР 14 лютого 1989 року. Відзначений медаллю «За бойові заслуги», орденами Червоної зірки та «За службу Батьківщині» III ступеня.
Дослужувати визвався у НДР.
Все б нічого, але одного дня поранення далось взнаки: втратив мову. Через жінчину сестру йому вдалось потрапити на прийом до Кашпіровського. У дев’яностих минулого століття на чумаків, кашпіровських та інших екстрасенсів була велика мода.
«Пробились на прийом, - каже Іван Опанасович, - Кашпіровський подивився на мене і крепко нецензурно вилаявся. Сказав, щоб я йшов туди, де мені стало погано і так далі. Нічого він мене не лікував. Коли через п’ять хвилин по тому я вийшов, то дружина запитала, чому так швидко. Я послав її разом з Кашпіровським. Це були перші слова після хвороби».
Він і нині коли хвилюється – говорить з трудом. Тому розуміє, що багатьом людям потрібна допомога, реабілітація.
Після відставки Іван Опанасович певний час жив у Ростові-на-Дону, а тоді з сім’єю перебрались у Нетішин. Працював у військово-обліковому бюро, начальником охорони в одній фірмі, а останніми роками очолює міський реабілітаційний центр ресоціалізації наркозалежної молоді «Твоя перемога». Йому вдалось вибити більш-менш пристойне приміщення під центр, натаскав туди від добрих людей таких-сяких меблів, бо справжньої підтримки центр не має.
«Спочатку було важко працювати з наркозалежними, яких в Нетішині виявилось чимало. Останнім часом працюємо з алкогольними залежними. Психологам роботи вистачає. Встановили зв’язки в рівненським центром і там наші підопічні отримують кваліфіковану допомогу за методом Жданова. Витягуємо з залежності не якихось забулдих, а людей гідних. Ми робимо важливу роботу», - констатує майор у відставці.
Віктор Гусаров
Фото автора
