Тихо i зовсiм непомiтно…
Непросто писати про людину, яку давно знаєш, яку час від часу зустрічаєш, спілкуєшся з нею, а ще важче писати про жінку, трудовий і життєвий шлях якої промайнув на твоїх очах. Досить невдячна ця справа – вникати в біографію співрозмовниці, тонкощі сімейних відносин, розпитувати про побутові дрібниці, про плани, які не завжди реалізовуються. Адже на її життєвій і трудовій стежині, безперечно, були любов і розчарування, здобутки і негаразди, радість і печаль, перемоги і поразки.
Сьогоднішня розповідь про Марію Дмитрівну Цвєткову, майстра бетонно-розчинного заводу, трудовий стаж якої вимірюється майже чотирма десятиліттями. А приводом для публікації стала ювілейна дата, яка тихо і зовсім непомітно підкралася до її життєвого порогу. На світ Марійка з’явилася наприкінці зими, але пройде зовсім небагато часу, як розквітне, наповниться п’янкими пахощами, забуяє її 55-та весна і принесе нові сімейні турботи, а за ними приємні спогади про безтурботне дитинство, наповнену мрій і сподівань молодість, зрілі роки, які забрали із собою журавлі, відлітаючи щороку до вирію…
Народилася М. Цвєткова на Вінниччині, у краї, багатому українськими чорноземами, садками, працьовитими, щирими і привітними людьми. Що не обійстя, то весняний квітучий сад, який восени щедро обдаровує хліборобів смачними соковитими плодами. «Тут росте все, навіть кілок, застромлений в землю, весною зацвітає, а восени плодоносить» - таку говірку іноді застосовують, щоб підкреслити великі можливості нашої матінки-землі.
Після закінчення восьмирічки в рідному селі Клебань Марія Дмитрівна продовжила навчання в Немирівському будівельному технікумі. Старт трудовим будням поклав Кірнасівський завод залізобетонних виробів, куди була прийнята на посаду формувальника. Як для молодої дівчини, то робота не досить приваблива та романтична. Арматура, бетон, плити, блоки, перемички та інші залізобетонні конструкції. Все це довелось їй опановувати, засвоюючи ази залізобетонної професії. Вдома залишилась мама, якій необхідно було допомагати. Батько помер від пороку серця на сьомий день після її народження. Потрібно було працювати, щоб заробляти гроші на кусень хліба. Згодом М. Цвєткова була зарахована на посаду техніка – лаборанта. У той час роботи було багато. Був план, який зобов’язував кожного керівника, а також кожного робітника, його виконувати. Безперечно, вистачало й ентузіазму, підкріпленого молодістю. Тому нудьгувати не доводилось, все ще було попереду…
А на обрії замерехтіло заміжжя. Майбутнє подружжя знайшло одне одного на місці, під куполом заводу. У 1977-му році відгуляли весілля. І тепер вже необхідно було вирішувати наступне питання - облаштування свого сімейного гніздечка. Варіантів було багато. Знайомі запропонували Рівненську АЕС, де саме в той час готувались до пуску першого енергоблока. Але там, як згодом виявилося, вистачало і своїх молодих і перспективних кадрів. Під час відвідин Чорнобильської АЕС довідались, що на Хмельниччині, неподалік Славути, розпочинається будівництво нової атомної електростанції. І молоде подружжя без вагань приймає рішення їхати на новобудову, адже перспектива з роботою та отриманням житла на той час була реальною і безпомилковою.
І восени 1977 року Віктор і Марія вперше ступили на Нетішинську землю, де саме розпочинались підготовчі роботи зі спорудження майбутньої ХАЕС. Так, як вже був досвід роботи, то проблем з працевлаштуванням не виникло. Біля млина вже функціонував розчинно-бетонний вузол. М. Цвєткова була зарахована мотористом третього розряду до будівельного управління Бурштинської ГРЕС на Хмельницьку дільницю. Це сталося 27 жовтня 1977-го року. З того часу, а це майже 34 роки, вона жодного разу не змінила місце роботи, змінювалися лише записи у її трудовій книжці, і то лише через різні структурні реорганізації. Після введення в роботу тимчасового розчинно-бетонного заводу на Піонерній базі, Марію Дмитрівну призначають змінним майстром. А коли розпочав роботу новий бетонний завод, її переводять освоювати обладнання та безперервний виробничий процес з виготовлення високоякісного бетону, який би відповідав всім нормативним критеріям та державним стандартам. Як згадує Марія Дмитрівна, спочатку було важко звикати до всього нового. Потрібно було досить рано прокидатися, щоб встигнути на автобус і вчасно приїхати на роботу. Адже жили в Кривині, поселившись на квартиру. Там, в Кривині, у 1978 році народився син Сергій, а у 1982 році на світ з’явилась донечка Наталка.
Будь-яка робота потребує професійної майстерності, досвід приходить згодом. А щоб все набуло реальних проявів і не затягувалось на невизначений період та давало конкретні результати, необхідно щоденно бути в курсі виробничих планів, проблем - вчорашніх і сьогоднішніх. Прийняти зміну, отримати відповідні доручення, налагодити виробничий процес і протягом зміни завжди бути готовою до будь-яких нестандартних ситуацій, які майже щодня виникали у технологічному ланцюжку з виготовлення, відправки та транспортування розчинно-бетонної суміші. Крім усього іноді механізми і агрегати виходили з ладу, траплялися перебої з доставкою необхідних складових сипучих матеріалів. Все це потрібно було постійно тримати на контролі і в непростих ситуаціях приймати відповідні рішення. Ще в першу зміну, коли на об’єктах знаходились керівники різних рангів, то проблеми, які виникали, узгоджувались і вирішувались не так боляче, як у нічні зміни, коли вся відповідальність лягала на жіночі плечі. А рішення потрібно було приймати. Це на той час було аксіомою, а не якимсь винятком із правил. Заявки, які були подані від структурних підрозділів УБ ХАЕС, інших організацій на бетон і розчин, мали бути виконані в повному обсязі. Якщо відбувався розрив або збій у технологічному ланцюжку, винних завжди знаходили. За цим йшли попередження, догани і, що найнеприємніше і найболючіше, - залишали без грошової винагороди.
Безперечно, найнапруженішим був час, коли на головному корпусі майбутньої АЕС розпочалися роботи з бетонування основи під реакторне відділення, а згодом і бетонування фундаментної плити під реактор першого енергоблока та подальше бетонування другого енергоблока…
У грудні 1982 року бетонно-розчинний завод вийшов на проектну потужність. Графік з видачі розчину і бетону був напруженим. За зміну доводилось відправляти від 500 до 700 кубометрів. Робота велась у три зміни без вихідних. Це був період вагомих трудових здобутків і віри у краще майбутнє.
Пролетіли роки, залишивши за десятилітніми туманами минувшини молодість. Ентузіазм, віра в краще майбутнє (можливо, не в таке, яке маємо сьогодні) залишаються, як і віра в людей.
Протягом майже 40 років Марія Дмитрівна не зрадила обраній професії. Відповідальність за доручену справу, вміння організувати та контролювати виробничий процес – кращі риси, притаманні цій жінці. Незаперечний і той факт, що за більш як три трудові десятиліття в Нетішині, вона не розгубила колег і друзів по роботі, а навпаки знайшла розуміння і повагу в колективі, хоча в даний час він не такий чисельний, як було раніше, але намагається підтримати дружні і товариські зв’язки.
Повиростали діти, стають на ноги онуки. Андрійко, якому виповнилося 10 років, відмінник, з комп’ютером «на ти». Трирічний Артемко своєю активною «життєвою позицією» не залишає у спокої ні батьків, ні дідуся з бабусею. А Дениско, якому лише три місяці, намагається пізнати і зрозуміти цей строкатий, наповнений сподіваннями і розчаруваннями світ.
Як на мій погляд, майже все в житті ювілярки склалося. Родинний сад пускає міцне коріння. Тож, нехай квіткове прізвище Марії надихає і надалі на появу нових квіточок у веселковому сімейному гніздечку. Сподіваємось, букет невдовзі поповнить та прикрасить троянда, хризантема або ромашка – внученька.
Віктор Войковський
На знімках: майстер БРЗ М. Цвєткова; бетонно-розчинний завод. Лютий 1979 р.
Фото автора
