iЗ  ПiСНЕЮ  ЙШОВ  ПО  ЖИТТЮ 

14 березня виповнюється 90 років від Дня народження Сергія Козака

Для Сергія Давидовича Козака рідна земля стала джерелом великого натхнення і багатьох творчих злетів. Він юнаком покине рідне село           Старий­ Кривин, що на Славутчині, а  на гостини приїжджатиме знаним і титулованим - народний артист УРСР, композитор, поет, письменник, публіцист, громадський діяч, підполковник запасу.

Торік автору цих рядків випала нагода попрацювати у архіві Національної опери України. Основною метою було ознайомлення із творчою спадщиною нашого земляка Сергія Козака. Спочатку вразило ставлення до збереження пам`яті про працівників опери. Практично на кожного з них зібрано багато матеріалів. Мені вдалося ознайомитись із публікаціями у пресі Сергія Козака. У різних періодичних виданнях він постійно пропагував національну творчість, відгукувався на проблеми в царині мистецтва. І не дивно, що коли в певних колах партійних функціонерів зародилася критика популярного у кінці шестидесятих - на початку семидесятих років вокально-інструментального ансамблю «Смерічка», який заснував Левко Дутківський, на захист цього самобутнього колективу став саме Сергій Козак. Така моральна підримка принесла і свої плоди. У 1971 та в 1972 роках ВІА «Смерічка» із піснями Володимира Івасюка «Червона рута» та «Водограй» стала переможцем всесоюзного конкурсу «Пісня року». Саме тоді українські пісні зазвучали у кожному куточку Радянського Союзу. Сергій Козак гордився таким «проривом» національного пісенного мистецтва. Та й він сам постійно пропагував народну творчість за межами України.

…Чотирнадцятого березня 1921 року у мешканця Старого Кривина Давида Козака народилась одинадцята дитина, якій дали милозвучне ім’я Сергійко. Коли тато після пологів вперше побачив сина, то почув дзвінкий плач. «Ти дивись, як він розспівався!..». Тоді в сім’ї й гадки не було, що саме Сергій прославить рід Козаків та село Кривин, а з піснею пройде все його життя.

Вокальні здібності Сергій проявив ще у ранньо­му дитинстві. Він прислухався до маминих пісень і потім намагався їх відтворити. Будучи вже відомою особистістю, Сергій Козак у автобіографічній повісті «Я не спав, мамо...» напише: «Сиджу в теплому запічку й мугикаю пісню. Їх, тих пісень, стільки назби­ралось у коноплястій голові, що й годі переказати».

У школі вчителі намагались підтримати у хлопцеві бажання постійно вдосконалюватись у вокалі. Щирі та мудрі поради першого наставника П.Виш­-­нево­го вселили у юному співакові впевненість. Згодом Козак став активним учасником урочистих вечор­ів, концертів та конкурсів художньої самодіяльності. Першою відзнакою для нього стала путівка до піонерського табору «Артек».

Після закінчення Кривинської школи Сергій Козак ще не зовсім розумів значення пісні у його житті, бо вступив до Київського училища зв’язку.

Козаковим планам зашкодила війна. На її початку був демобілізований на фронт. Кажуть, що солдату вціліти у важких битвах допомагають дві обставини - прихильність Всевишнього і зневага до смерті. А кістляву, виявляється, можна обманути щирою піснею. Не раз просили Сергія друзі під час перепочинку між атаками заспівати щось душевне. А він часто затягував: «Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива...» Ці слова мимоволі пробуджували силу і міць його побрати­мів, які після короткого відпочинку знову йшли у бій. Із піснею уродженець старого поліського села пройшов всю війну, був нагороджений орденами та медалями.

Після остаточного розгрому фашистів у Радянському Союзі розпочалась підготовка до військового Параду Перемоги в Москві. До лав його учасників потрапив і Сергій Козак.

Усвідомлення сили народів, які вистояли у смертельному двобої із фашистськими загарбниками, налаштувало Сергія на вступ до Московської військової академії імені М. В. Фрунзе і закінчує він її у 1947 році підполковником, далі  вступає до ад’юнктури цієї ж академії. Та хіба міг Сергій Козак під час навчання забути про пісню, з якою зріс та пройшов війну? Коли на його плечі лягли погони підполковника, несподіванкою для друзів та знайомих стали наміри  Сергія закінчити Московську державну консерваторію. А в 1950  році Козак вже тримав у руках диплом цього закладу з відзнакою.

Життєві стежини привели Сергія Козака до Київського державного ордена Леніна академічного театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка. Тут він став солістом і підготував 50 оперних партій драматичного баритону української, російської та світової класики. Серед них - Остап, Чуб, Еней («Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Енеїда» М. Лисенка), Султан («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Горбенко («Арсенал» П. Майбороди), Ріголетто («Ріголетто» Д. Верді), Томський («Пікова дама» П. Чайковського), Гнат («Назар Стодоля» К. Данькевича) тощо.

Сергій Козак заявив про себе і як композитор. Він пише музику на вірші видатних українських поетів М. Рильського («Яблука доспіли»), П. Воронька («Ходімо, кохана, у ліс», «Коні вороні»), А. Малишка («Прощальна», «Три дубки»), С. Крижановського («Берізка»), створює кантату «Дума про Україну».

Емоції, переживання, спогади змусили Козака взятись за перо і створити низку поетичних та прозових творів, які згодом вийшли окремими виданнями. Дебютною у 1958 році стала поема «Земле моя, доле моя», в якій описано його дитинство у селі Кривин. Рідному краю також присвячені поетична повість «Горинь», поема «Пісня серед грому», біографічна повість «Я не спав, мамо...» Сергій Козак також створив літературні портрети співаків Михайла Гришка, Івана Козловського, відомого хормейстра Миколи Верьовки.

У 1960 році Сергія Козака обрано головою музично-хорового товариства України. Він доклав багато зусиль, щоб в Україні відкривались нові музичні школи, допоміг у створенні оркестру народних інструментів, чоловічої хорової капели імені Л.Ревуцького, камерного хору імені Лятошинського, ансамблю пісні і танцю «Славутич». За сприяння Сергія Давидовича більше двох сотень народних виконавців змогли записати на грамплатівки свої твори.

Він активно зайнявся відродженням кобзарського та лірницького мистецтва. Як соліст Київ­ського оперного театру Сергій Козак своїм співом порадував шанувальників народного мистецтва в Україні, інших союзних республіках, а також  в США, Англії, Франції, Канаді, Фінляндїї, Польщі, Болгарії, Румунії, Кубі тощо. Не забував Козак і своїх земляків. У  Кривині старші люди й досі пам’ятають його відвідини разом із іншими знаменитими колегами. Це ставало святом пісні.

Сергій Козак активно займався педагогічною роботою на посаді професора Київської консерваторії, деякий час був художнім керівником цього закладу. Він видав збірку «Українські народні пісні» в обробці для хору без супроводу.

Про багатогранний талант Сергія Козака часто писали тогочасні газети, наголошуючи про те, що Козак «щасливо поєднує в собі обдарування і актора, і композитора, і  поета». Схвально про нього відгукувались його колеги – співаки, композитори, письменники, зокрема, Платон Майборода, Юрій Збанацький та інші. Вони бачили в Сергієві Давидовичу людину-патріота, який підносить культуру   українського народу. В архіві Національної опери України зберігаються фотодокументи, авторські публікації Сергія Козака. Майже кожен його виступ у пресі пронизаний любов’ю до національних культурно-мистецьких витоків, де на найвищій щаблині стоїть пісня. Щира, сердечна і неповторна.

Серце Сергія Давидовича перестало битися 14 лютого 1993 року. Його поховано на Байковому кла­довищі в Києві. На могилі стоїть вели­кий камінь із лаконічним написом «Сергій Козак», поряд – обірваний листок. Це символ великої втрати­, яку може лише трохи згладити наша пам’ять про велику людину, що прославила Хмельниччину, всю Україну.

Олександр Шустерук

Фото  із  архіву  Національної опери  України