ПОРТРЕТ
Усе почалося 24 травня 1828 року, коли помер могутній магнат Василь Енгельгардт. На його численні маєтки накинулись такі ж численні спадкоємці. Відтак Тарас Шевченко потрапив під владу управителя Кирилівки - поляка Яна Димовського. Управитель призначив Тараса на пекарню. Вперше за останні роки, після смерті матері та батька, Тарас міг наїстися досхочу. Та й від’ївшись, Тарас не забув про свою пристрасть, і кожну вільну хвилинку витрачав на малювання. Коли Павла Енгельгардта призначили ад’ютантом Віленського генерал-губернатора Римського-Корсакова, у валці обслуги, що поїхала до Вільно з паном, був і кімнатний художник Тарас Шевченко.
У Вільно Тарас не тільки виконує обов’язки козачка. Пан посилає його на навчання до професора малювання Віленського університету Йонаса Рустемаса. На майстерні Рустемаса у 1991 р. я бачив меморіальну дошку: «Тут вчився малювати великий український поет Тарас Шевченко»... Тут він пізнав і перше справжнє кохання: Рустемасу позувала варшавська красуня-модистка Ядвіга Гусиковська. Вони познайомились, покохались. Ядвіга, як і вся польська молодь тих часів, була закохана в Адама Міцкевича, чиї два томи віршів вийшли у Вільно у 1822-23 рр. Тарас і так знав польську, а завдяки коханій вона стала для нього рідною. Він читає-перечитує «Дзяди» та «Гражину» Міцкевича. Під впливом Міцкевича п’ятнадцятирічний хлопчик починає писати вірші. Так сталось, що перші вірші Шевченко писав польською мовою.
Наприкінці листопада Ядвіга повернулась до Варшави. Тарас намагався вгамувати самотність малюванням. От і тої злощасної ночі, 6 грудня 1829 р., коли пани поїхали на бал, Тарас набрав побільше свічок і став перемальовувати Платова. Та на балу хтось закинув Павлу Енгельгардту, що він байстрюк. Розлючений пан покинув бал. А що він побачив удома? Все аж сяє від численних свічок. Кімната наповнена димом... І пан, розлючений ще до того, власноруч відлупцював Тараса, ще й наказав конюхові «показати йому Сидорову козу».
Щойно спина загоїлася, хлопець дає драла від Енгельгардта. Та куди йому тікати серед зими? Звісно, - до Ядвіги у Варшаву. Ще й живе вона поряд з уславленим художником Францем Лампі, до якого утаємничений у Тарасові справи Рустемас дає рекомендації.
Та не таким уже й світлим було життя у Варшаві. Тарас про нього не захотів навіть згадувати. Видно, доросла Ядвіга швидко забула кохання до хлопчика-художника... Однак Варшаву Тарас кинув не з власної волі. 29 листопада спалахнуло Варшавське повстання. Наказом революційного уряду всі росіяни, незалежно від чину та стану, були вислані з Варшави. Так і з’ясувалось, що Тарас - біглий кріпак Енгельгардта.
А в житті самого Павла Енгельгардта теж відбулися зміни. Ледь-ледь влаштовується Павло Васильович знову ж ад’ютантом до управителя шляхів сполучення герцога Вюртембергського. Його чекає Петербург. Туди він просить етапувати і втікача Тараса.
Отже, отримавши належне покарання, Тарас повертається до пана. Живуть пани поряд із Літнім садом. В автобіографії Шевченко пише: «Несмотря ни на какие стеснения, он в светлые летние ночи бегал в Летний сад рисовать с безобразных неуклюжих статуй. Достойное украшение Петрового сада. В этом саду и в то же время начал он делать этюды и в стихотворном искусстве».
Мабуть, у тому ж Літньому саду він зустрівся із славетним земляком, який вгамовував там безсоння білих ночей. Це був теж художник, який тричі на тиждень ходив в Академію мистецтв, але вже уславився як автор «Вечорів на хуторі біля Диканьки», дворянин Микола Гоголь. Гоголь, який у ті часи розмовляв українською, який тягнувся до земляків... Гоголь не міг не помітити таланту юного земляка. Подарував йому акварельні фарби, олівці, папір. А ще він навіяв думку панові Енгельгардту, що добре навчений домашній художник - це і слава, і зиск. Отже, коли Тарас став молити пана законтрактувати його до майстра-художника Ширяєва, той довго не комизився. Адже він нічого не платив. Давав, фактично, Тараса в борг під відсотки відшліфованого таланту. Тоді учень навчався у майстра п’ять років, а потім іще три роки відпрацьовував за навчання.
А потім було знайомство з Карлом Брюлловим. І хоч Карл Великий і говорив Аполлону Мокрицькому, другові Тараса, що такого художника й поета сором мати за кріпака, що він ладен пожертвувати будь-який свій портрет на викуп Тараса, та все цими розмовами й обмежувалось. Бо вважав, що Тарас і сам себе ладен викупити пензлем. Адже кожен намагався себе увічнити в портреті, й коштували вони чимало: портрет пензля Брюллова - кілька тисяч карбованців, пензля Венеціанова чи Боровиковського - до тисячі. Такий художник-кріпак, як Шевченко, міг розраховувати на 50 карбованців. А сам кріпак коштував близько 500 карбованців. Отже, Шевченкові треба було б намалювати десь із десяток портретів. Якось, уже в грудні 1837 р., до Карла Брюллова завітав схожий на Квазімодо улюбленець царя граф Петро Андрійович Клейнміхель. Він захотів себе увічнити в портреті пензля першого художника імперії. Та коли дізнався про розцінки, втратив упевненість. Карл Брюллов, якого зацікавив нестандартний образ графа, став демонструвати йому роботи учнів. Найбільше Клейнміхелю сподобались портрети, виконані Шевченком. З благословіння Брюллова, Тарас уклав угоду з царським улюбленцем. І от наприкінці лютого 1838 р. портрет був готовий. Генерал Клейнміхель на портреті як дві краплі води був схожий на оригінал. Навіть душу його розкрив Тарас: портрет випромінював пиху, жадобу, хтивість. Граф, який усе ж сподівався побачити себе якщо не красенем, то хоч трохи привабливішим, обурився і грюкнув дверима, ні картину не взявши, ні грошей не заплативши.
А саме в цей час до Тараса нагодився із замовленням перукар голярні, розташованої біля Літнього саду. Йому конче потрібна була вивіска. Коли Тарас розповів йому про графову витівку, перукар аж схопився за портрет. Попросив тільки трохи його переробити: замалювати генеральські регалії, почепити рушник на шию та дати в руки голярське причандалля. Тарас аж сам замилувався своєю роботою - такою незвичною вийшла вивіска. А перукар, крім того, що заплатив 50 карбованців, пообіцяв його завжди безплатно голити та стригти!
Клейнміхель був улюбленцем царя. Йому доручили перебудову Ермітажу після пожежі. Він сподівався своїм портретом прикрасити одну з його зал. А тут портрет вивішено перед якоюсь голярнею. І всі його численні вороги, а він, завдяки шахрайству, нажив-таки їх багато, бігають у ту голярню, щоб посміятися з нього. Граф довго переконував перукаря, щоб той віддав йому вивіску. Нарешті отримав її. За ціну, яку дають за кріпака, - 500 карбованців. Викупивши портрет, Клейнміхель на цьому не зупинився. Він кинувся в ноги Миколі II і попросив дозволу на життя та смерть кріпака Шевченка, якщо купить його. І цар втішив улюбленця.
Окрилений граф поспішив до Енгельгардта. А той був таким, як тисячі нинішніх урядовців, депутатів, бізнесменів. От і запросив з графа аж п’ять! Сторгувалися на двох з половиною.
Щоправда, пан усе ж попередив Тараса. Шевченко кинувся до Карла Брюллова, разом поспішили вони до Василя Жуковського. Той терміново йде до імператриці й молить її врятувати талановитого. У Олександри Федорівни душа не камінь. Вона згоджується допомогти - за умови, що Карл Великий нарешті напише портрет Жуковського, замовлений ще минулого року. Водночас сповіщає Енгельгардта, що воліє зупинити продаж Тараса.
Отже, зупинка за Брюлловим. Він свого часу кинув спроби намалювати портрет, бо він у нього не виходив. Не виходить і тепер... Тарас майже на колінах просить Карла Великого дати йому змогу допомогти і малює портрет Василя Андрійовича. Нарешті схоплено те, над чим бився Брюллов. За кілька вечорів маестро пише портрет.
Імператриця тим часом вирішила з цієї проблеми мати й особистий зиск. Портрети пензля Брюллова коштували дорого. Платити не хотілось. І от вона доручає виховательці царських дітей графині Барановій провести лотерею. Читаємо запис у камер-фур’єрському журналі від 14 квітня 1838 року: «Ввечеру Их Величество и Их Высочество Государев наследник, великая княгиня Елена Павловна и великая княгиня Мария Николаевна с собравшимися к 8 часам по приглашению Государыни императрицы особами обоего пола, бывшими сего числа за обеденным столом, изволили препроводить время в круглом Нового дворца зале разными играми, танцами и розыгрышем лотореи».
А от запис у книзі грошових витрат Олександри Федорівни від 25 квітня: «Расход: действительной статской советницы Ю. Ф. Барановой за билеты на лоторею, в которой Ея Величеством выигран портрет В. А. Жуковского, четыреста рублей».
Якщо вважати, що цісаревич віддав 300 карбованців, а велика княжна ще 300, то портрет обійшовся царській сім’ї всього у 1000 карбованців - майже за третину ціни Брюлловських портретів!
Щоб довго не мучити Тараса, друзі, дізнавшись про результат лотереї, взяли кредит, і вже 22 квітня отримали від Енгельгардта відпускну на Шевченка.
Володимир Сиротенко,
кандидат технічних наук, м. Львів
