ПОРТРЕТ

Усе почалося 24 травня 1828 ро­ку, коли помер могутній магнат Ва­силь Енгельгардт. На його численні маєтки накинулись такі ж численні спадкоємці. Відтак  Тарас Шевченко потрапив під владу управителя Кирилівки - поляка Яна Димовського. Управитель призначив Тараса на пекарню. Вперше за останні роки, після смерті матері та батька, Тарас міг наїстися досхочу. Та й від’ївшись, Тарас не забув про свою пристрасть, і кожну вільну хвилин­ку витрачав на малювання. Коли Павла Енгельгардта призначили ад’ютантом Віленського генерал-губернатора Римського-Корсакова, у валці обслуги, що поїхала до Віль­но з паном, був і кімнатний худож­ник Тарас Шевченко.

У Вільно Тарас не тільки виконує обов’язки козачка. Пан посилає­ йо­го на навчання до професора малю­вання Віленського університету Йонаса Рустемаса. На майстерні Рустемаса у 1991 р. я ба­чив меморіальну дошку: «Тут вчив­ся малювати великий український поет Тарас Шевченко»... Тут він піз­нав і перше справжнє кохання: Рус­темасу позувала варшавська красуня-модистка Ядвіга Гусиковська. Вони познайомились, покохались. Ядві­га, як і вся польська молодь тих ча­сів, була закохана в Адама Міцкевича, чиї два томи вір­шів вийшли у Віль­но у 1822-23 рр. Тарас і так знав польську, а завдяки коханій вона стала для нього рідною. Він читає-перечитує «Дзяди» та «Гражину» Міцке­вича. Під впливом Міцкевича п’ятнадцятирічний хлопчик починає писати вірші. Так  сталось, що перші вірші Шевченко  писав польською мовою.

Наприкінці лис­топада Ядвіга    по­вернулась до Вар­шави. Тарас нама­гався вгамувати са­мотність малюван­ням. От і тої зло­щасної ночі, 6 груд­ня 1829 р., коли па­ни поїхали на бал, Тарас набрав по­більше свічок і став перемальовувати Платова. Та на балу хтось закинув Павлу Енгельгардту, що він байстрюк.  Розлючений пан покинув бал. А що він побачив удома? Все аж сяє від численних свічок. Кім­ната наповне­на димом... І пан, розлючений ще до того, власно­руч відлупцював  Тараса, ще й нака­зав конюхові       «показати йому Сидо­рову козу».

Щойно спина загоїлася, хлопець дає драла від Енгельгардта. Та куди йому тікати серед зими? Звісно,  - до Ядвіги у Варшаву. Ще й жи­ве вона поряд з уславленим худож­ником Францем Лампі, до якого ута­ємничений у Тарасові справи Рустемас дає рекомендації.

Та не таким уже й світлим було  життя у Варшаві. Тарас про нього не захотів навіть згадувати. Видно, доросла Ядвіга швидко забула ко­хан­ня до хлопчика-художника...    Од­нак­ Варша­ву Тарас кинув не з власної волі. 29 лис­топада спалахнуло Варшавське пов­стання. Наказом революційного уряду всі росіяни, незалежно від чину та ста­ну, були вислані з Варшави. Так і з’ясувалось, що Тарас - біглий крі­пак Енгельгардта.

А в житті самого Павла Енгель­гардта теж відбулися зміни. Ледь-ледь влаштову­ється Павло Васильович знову ж ад’ютантом до уп­равителя шляхів сполучення герцо­га Вюртембергського. Його чекає Петербург. Туди він просить етапу­вати і втікача Тараса.

Отже, отримавши належне пока­рання, Тарас повертається до пана. Живуть пани поряд із Літнім садом. В автобіографії Шевченко пише: «Несмотря ни на какие стеснения, он в светлые летние ночи бегал в Летний сад рисовать с безобразных неуклюжих статуй. Достойное ук­рашение Петрового сада. В этом са­ду и в то же время начал он делать этюды и в стихотворном искус­стве».

Мабуть, у тому ж Літньому саду він зустрівся із славетним земля­ком, який вгамовував там безсоння білих ночей. Це був теж художник, який тричі на тиждень ходив в Ака­демію мистецтв, але вже уславився як автор «Вечорів на хуторі біля Диканьки», дворянин Микола Го­голь. Гоголь, який у ті часи розмов­ляв українською, який тягнувся до земляків... Гоголь не міг не помітити та­ланту юного земляка. Подарував йому акварельні фарби, олівці, па­пір. А ще він навіяв думку панові Енгельгардту, що доб­ре навчений домашній художник - це і слава, і зиск. Отже, коли Тарас став молити пана законтрактувати його до майстра-художника Ширяєва, той довго не комизився. Адже він нічого не платив. Давав, фак­тично, Тараса в борг під відсотки відшліфованого таланту. Тоді учень навчався у майстра п’ять років, а потім іще три роки відпрацьовував за навчання.

А потім було знайомство з Кар­лом Брюлловим. І хоч Карл Вели­кий і говорив Аполлону Мокрицькому, другові Тараса, що такого ху­дожника й поета сором мати за крі­пака, що він ладен пожертвувати будь-який свій портрет на викуп  Та­раса­, та все цими розмовами й обме­жувалось. Бо вва­жав, що Тарас­ і сам себе ладен ви­купити пензлем. Адже кожен нама­гався себе увічни­ти в портреті, й коштували вони чимало: портрет пензля Брюллова - кілька тисяч карбован­ців, пен­зля Венеціанова чи Боровиковського - до тисячі.           Такий художник-кріпак, як Шевченко, міг розраховувати на 50 карбованців. А сам кріпак кошту­вав               близько 500 карбованців. От­же, Шевченкові треба було б нама­лювати десь із де­сяток портретів. Якось, уже в груд­ні 1837 р., до Кар­ла Брюллова заві­тав схожий на Ква­зімодо улюбленець царя граф Петро Андрійович Клейн­міхель. Він захотів себе увічнити в портреті пензля першого худож­ника імперії. Та коли дізнався про розцінки, втратив упев­неність. Карл Брюллов, якого заці­кавив нестандартний образ графа­, став демонструвати йому роботи уч­нів. Найбільше Клейнміхелю сподо­бались портрети, виконані Шевчен­ком. З благословіння Брюллова, Та­рас уклав угоду­ з царським улюб­лен­цем. І от наприкінці лютого 1838 р. портрет був готовий. Генерал Клейнміхель на портреті як дві краплі води був схожий на оригінал. Навіть душу його роз­крив Тарас: портрет випромінював пиху, жадо­бу, хтивість. Граф, який усе ж споді­вався побачити себе якщо не красенем, то хоч трохи привабливі­шим, обурився і грюкнув дверима, ні кар­тину не взявши, ні грошей не запла­тивши.

А саме в цей час до Тараса наго­дився із замовленням перукар голярні, розташованої біля Літньо­го саду. Йому конче потрібна була вивіска. Коли Тарас розповів йому про графову витівку, перукар аж схо­пився за портрет. Попросив тільки трохи його переробити: замалювати генеральські регалії, почепити руш­ник на шию та дати в руки голярське причандалля. Тарас аж сам замилувався своєю роботою - такою незвичною вийшла вивіска. А перу­кар, крім того, що заплатив 50 кар­бованців, пообіцяв його завжди без­платно голити та стригти!

Клейнміхель був улюбленцем ца­ря. Йому доручили перебудову Ер­мітажу після пожежі. Він сподівався своїм портретом прикрасити одну з його зал. А тут портрет вивішено перед якоюсь голярнею. І всі його численні вороги, а він, завдяки шах­райству, нажив-таки їх багато, біга­ють у ту голярню, щоб посміятися з нього. Граф довго переконував перукаря, щоб той віддав йому вивіс­ку. Нарешті отримав її. За ціну, яку дають за кріпака, - 500 карбован­ців. Викупивши портрет, Клейнмі­хель на цьому не зупинився. Він ки­нувся в ноги Миколі II і попросив дозволу на життя та смерть кріпака Шевченка, якщо купить його. І цар втішив улюбленця.

Окрилений граф поспішив до Ен­гельгардта. А той був таким, як ти­сячі нинішніх урядовців, депутатів, бізнесменів. От і запросив з графа аж п’ять! Сторгувалися на двох з по­ловиною.

Щоправда, пан усе ж попередив Тараса. Шевченко кинувся до Карла Брюл­лова, разом поспішили вони до Василя Жуковського. Той терміново йде до імператриці й мо­лить її врятувати талановитого. У Олександри Федорівни душа не камінь. Вона згоджується допомогти - за умови, що Карл Великий нарешті напише портрет Жуковського, замовлений ще минулого року. Водночас спові­щає Енгельгардта, що воліє зупини­ти продаж Тараса.

Отже, зупинка за Брюлловим. Він свого часу кинув спроби намалювати портрет, бо він у нього не виходив. Не виходить і тепер... Тарас майже на колінах просить Карла Великого дати йому змогу допомогти і малює портрет Василя Андрійовича. Нарешті схоплено те, над чим бився Брюллов. За кілька вечорів маестро пише портрет.

Імператриця тим часом вирішила з цієї проблеми мати й особистий зиск. Портрети пензля Брюллова коштували дорого. Платити не хотілось. І от вона доручає виховательці царських ді­тей графині Барановій провести ло­терею. Читаємо запис у камер-фур’єрському журналі від 14 квітня 1838 року: «Ввечеру Их Величество и Их Высочество Государев наслед­ник, великая княгиня Елена Пав­ловна и великая княгиня Мария Ни­колаевна с собравшимися к 8 часам по приглашению Государыни импе­ратри­цы особами обоего пола, быв­шими сего числа за обеденным сто­лом, изволили препроводить время в круглом Нового дворца зале раз­ными играми, танцами и розыгры­шем лотореи».

А от запис у книзі грошових вит­рат Олександри Федорівни від 25 квітня: «Расход: действительной статской советницы Ю. Ф. Барано­вой за билеты на лоторею, в кото­рой Ея Величеством выигран пор­трет В. А. Жуковского, четыреста рублей».

Якщо вважати, що цісаревич від­дав 300 карбованців, а велика княжна ще 300, то портрет обійшовся царській сім’ї всього у 1000 карбо­ванців - майже за третину ціни Брюлловських портретів!

Щоб довго не мучити Тараса, дру­зі, дізнавшись про результат лоте­реї, взяли кредит, і вже 22 квітня от­римали від Енгельгардта відпускну на Шевченка.

Володимир Сиротенко,

кандидат технічних наук, м. Львів