Лисиченське корiння красноярського героя
В ніч на 26 березня 1944 року 28-річний Клим Олейнюк під нищівним вогнем ворога зі своїм кулеметом переправився через ріку Південний Буг в районі села Натягайлівка Вознесенського району тоді Одеської області і протягом майже двох діб, спочатку з кулеметною обслугою, а потім сам, вів нерівний бій з фашистами, утримуючи плацдарм. Він бився до останнього подиху, чим дав можливість форсувати ріку і розширити плацдарм основним силам полку.
На Хмельниччині досі мало відомо про подвиг Клима Олейнюка можливо тому, що пішов він добровольцем на фронт з міста Красноярська, а не з рідного села Лисиче Славутського району. У Сибір він потрапив десятирічним хлопчиком з матір’ю Марією Володимирівною, чотирма братами і чотирма сестрами у 1930 році як сім’я розкуркулених. Доля закинула цю хліборобську багатодітну сім’ю на станцію Я-Я, де матір незабаром померла від тифу (батько помер на Славутчині у 1927 році). Фронтовими дорогами повернувся син України Клим Олейнюк на українську землю і поліг героїчною смертю за визволення від фашистської навали.
Вони так і залишаться вдвох на картці, зробленій перед самим розставанням у червні 41-го: Климентій, що вже одержав у військкоматі армійську форму й направлення у війська, і Фрося, яка переживала, що зніматися прийдеться у повний ріст, а черевички-то в неї зі стоптаними підборами. Знімків фотограф віддрукував пару: один з них дотепер, от уже майже сімдесят років, дбайливо зберігає Єфросинія Йосипівна. Інший, ймовірно, спочиває разом з Климентієм у братській могилі.
Родом Климентій Олейнюк з України, народився у 1916 році в селі Лисиче на Славутчині. Доля селянській родині Олейнюків випала нелегка: у 1930 році їх вислали у Даурію. Там і перетнулися шляхи Клима і юної Фросі Мірошник, яка відправилась в Сибір слідом за батьком, що також потрапив під висилку. Пізніше, вже перебравшись у Красноярськ, Клим і Фрося (і нині проживає там) вирішили одружитися.
- Чоловіком він був гарним, слова кепського від нього жодного разу не почула, - зітхає Єфросинія Йосипівна. Закінчив мій Клим шоферські курси, взяли його водієм у міське управління водопровідно-каналізаційного господарства. Влаштувалася туди і я. Виділило нам підприємство квартирку у двоповерховому дерев’яному будинку на Ігарській, у ній і жили. Добре жили, нехай і не в особливому статку, але зате в любові та згоді. Одне горе -так і не нажили ми із Климом дітей до війни. А коли вона почалася, чоловіка призвали, уважай, відразу.
Воював гвардії молодший сержант Климентій Олейнюк кулеметником у складі 60-го гвардійського стрілецького полку 20-ї гвардійської стрілецької дивізії 37-ї армії Третього Українського фронту.
У березні 1944 року, після взяття Вознесенська, дивізії було наказано, взаємодіючи з іншими з’єднаннями, переслідувати ворога, не даючи йому можливості закріпитися на лінії Південного Бугу. До вечора 24 березня дивізія вийшла до опорних пунктів оборони супротивника на східному березі ріки. Форсувати водну перешкоду з ходу не вдалось: німці надійно прикривали переправу для своїх головних сил і з наближенням наших військ відкрили лютий артилерійський вогонь. Дії полків сковувала й ворожа авіація.
Комдив, оцінивши обстановку, наказав для посилення вогневого удару висунути в атакуючі ряди артилерію й міномети. Атака була призначена наступного дня.
Ранком по ворогу вдарили наші гармати. Ще гриміли залпи, а бійці кинулися на штурм. У атакуючих лавах був і кулеметник Олейнюк.
Натиск, підтриманий щільним артвогнем, завершився успіхом: супротивник залишив траншеї й відійшов на західний берег. Наступив короткий перепочинок. Підрозділи спішно готувалися до кидка через водну перешкоду. У сформовані штурмові загони увійшли розвідники, стрілки, кулеметники, бронебійники, зв’язківці й сапери. Їм належало вбрід і на підручних засобах перетнути широку ріку, і закріпитися на її західному підвищеному березі. Форсування було призначено на ніч.
Сутінки згущалися швидко. Коли над руслом нависла ніч, загін, до складу якого був включений Олейнюк, рушив до ріки. Климентій ніс на своїх плечах станину «Максима». Ноги грузнули в твані, крижана весняна вода обпалювала. Невдовзі плавні скінчилися, а в заростях на березі бійців очікували споруджені плоти. Поклавши на них боєприпаси і зброю, солдати налягли на весла.
Висадки десанту на цій ділянці супротивник явно не очікував, у німецьких траншеях перебувала тільки бойова охорона. Сапери безшумно проробили проходи в дротових загородженнях, в які кинулися наші автоматники й кулеметники. Вибивши гітлерівців з окопів, бійці, просунувшись на кілька сотень метрів, відвоювали невеликий клаптик землі. Це дало можливість до ранку переправити на відвойований плацдарм нові підрозділи. Але й супротивник, підтягши свіжі сили, зробив запеклу спробу скинути десантників з кручі. Незважаючи на втрати, у той день рубіж все-таки відстояли. Ніч пройшли спокійно, але ранком німці знову кинулися в атаку. І знову виття снарядів, автоматних і кулеметних черг.
Один за одним гинули десантники. У ході бою Олейнюк залишився біля кулемета один. Двічі поранений, він не припиняв вести вогонь. Десятки скошених гітлерівців, що насідали, засіяли береговий укіс.
«У цьому бою, - як було відзначено в нагородному листі,- гвардії молодший сержант Олейнюк виявив зразки мужності й героїзму. Відбиваючи атаки ворога, він не відступив ні на крок і загинув смертю хоробрих».
- Листи від Климентія приходили часто,- згадує Єфросинія Йосипівна, - він, напевно, кожну вільну хвилинку брався за олівець. А от з кінця березня 44-го листів раптом не стало, жодної звісточки.
Бюро втрат, - існувало в роки війни й таке офіційне фронтове відомство. Із запитами на цю адресу зверталися ті, хто втратив поштовий зв’язок з воюючими родичами. Стомлена довгою відсутністю листів від чоловіка відправила свій запит і Фрося: де він, що з моїм чоловіком?
Читаючи нарешті отриману відповідь, стримати сліз вона не змогла: «Ваш чоловік Климентій Олейнюк відзначився при форсуванні ріки Південний Буг у районі села Натягайлівка, у боях за плацдарм. Загинув 27 березня 1944 року при відбитті контратаки супротивника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944 року гвардії молодшому сержантові Олейнюку посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденом Леніна».
Там же, у тепер вже колишній Натягайлівці, що увійшла нині в межі міста Кілія, і похований героїчно загиблий кулеметник. Правда, про місце поховання чоловіка, що Єфросинія Йосипівна намагалася встановити всі ці роки, вона довідалася лише 2010 року.
- Тепер уже й не вдасться побувати на його могилці, - зітхає Єфросинія Йосипівна.- І держава, де мій чоловік упокоївся, сьогодні вже зовсім інша, та й мій власний вік, здоров’я не дозволять.
Увічнити пам’ять про героя-красноярця вирішили трудівники «КрасКому» -правонаступника підприємства, яке раніше іменувалось «Водоканалом», а до війни міським управлінням водопровідно-каналізаційного господарства, у якому до призову на фронт шофером працював Климентій Олейнюк. Донині у відділі кадрів «КрасКому» як святі реліквії зберігаються трудові книжки тих, хто пішов на фронт і не повернувся. Серед них були два брати-шофери Олейнюки - Климентій і Василь. На щастя, Василь, пройшовши всю війну, повернувся в колектив рідного підприємства. А в долі Климентія Олейнюка навічно запалилася Золота Зірка Героя Радянського Союзу.
- Ім’я Героя Радянського Союзу Климентія Олейнюка свого часу носило одне з річкових суден, що доставляло співробітників «Водоканалу» до водозаборів на островах,- каже керівник прес-служби компанії «КрасКом», Тетяна Лукина.- На жаль, техніка не вічна. Судно виробило свій ресурс і було відправлено на заслужений відпочинок. Але пам’ять не має права навіть на канікули. Щоб зберегти її про нашого земляка-героя, Рада ветеранів «КрасКому» звернулась в комісію з найменування й перейменування внутріміських об’єктів адміністрації міста із клопотанням про присвоєння імені Олейнюка одній з вулиць Красноярська. Його ім’ям називатиметься одна з вулиць мікрорайону Покровки,- місця, від якого зовсім неподалік свого часу жив і трудився кулеметник-гвардієць.
Олександр Ніколаєв