Богатирі

Серед тих, хто брав безпосередню участь у ліквідації аварії на ЧАЕС, мешканці нашого міста Володимир та Віктор Богатирі.  Вони не тільки  рідні брати по крові, але вже і «радіоактивні» брати. Так сталося у їхньому житті, що вони з тих перших, які у добровільно-примусовому порядку отримали відрядження на ліквідацію аварії.  Для них, на той час ще молодих хлопців, впала на плечі важка ноша, з якою крокують по життю у  цей непростий час. То­ді, у 1986, вони лише розмінювали третій десяток свого земного шляху і зіткнулися із страшною бідою, яка обпалила їхні душі.

Народилися і зростали хлопці в сусідньому Кривині. Буденно: навчання в школі, професійно-технічне училище, служба в армії. А далі кожен вже торував свій шлях. Але їхні дороги майже завжди пролягали поруч. Вони, ті їх дороги, чомусь не могли та й не хотіли розлучатися. Пройшовши через чорнобильське пекло, вони ще «топчуть ряст» на цій землі, радіючи кожному прожитому дню, сподіваючись на кращу долю для своїх дітей та онуків.

Володимир

Перед службою  в армії закінчив Рівненське ПТУ і отримав спеціальність сантехніка, в армії - права водія і подальше своє життя та роботу  пов’язав з автотранспортом. Спочатку працював шофером у Славутській сільгосптехніці, згодом пересів на автобус, на якому й застав початок будівництва ХАЕС. Возив геологів, інших робітників, навіть обіди з Славутського ресторану для перших будівельників, а невдовзі перейшов працювати у філію Бурштинського будівельного управління комбінату «Південенергобуд». Тут Володимир познайомився з досвідченими спеціалістами, що отримали гарт на спорудженні не одного енергетичного об’єкта. Будівництво набирало темпи і виникла потреба в новій техніці. З товаришами побував у відрядженні у Набережних Човнах, звідти пригнали нових 15 КамАЗів,  на одному з яких  він продовжив свою трудову біографію.

 «Південенергомонтаж» став ще однією сторінкою його трудового шляху. Тут він вже опікувався тягачем, яким возив різноманітні багатотонні та багатогабаритні конструкції на перший енергоблок…

У кінці травня 1986 року, після того, як «загримів» Чорнобиль і радіаційні хмари  повзли Європою, керівництво сказало - «потрібно їхати спасати Чорнобиль».  Ніхто  не проводив ніякого, навіть попереднього інструктажу.   Не говорили про якусь там небезпеку, тим більше про небезпеку для здоров’я. Але «золоті гори» обіцяли.  Володимир та його напарник Анатолій Цимбал зі своїм тягачем вирушили назустріч  незвіданому  рукотворному радіаційному  попелищу, яке потрібно було гасити. І гасили ціною надзвичайних зусиль та самопожертв тисяч «добровольців». 

25 днів тривала його перша вахта, стільки ж і друга. Возив освинцьовану  спецтехніку з річкового порту та аеропорту прямо  в радіоактивну зону. А коли  приїхав втретє, то дізнався, що його тягач вже опромінений настільки, що подальша його експлуатація неможлива. Ще десять днів він пробув  в обіймах невидимого радіаційного  вихору,  і, повернувшись додому, зрозумів, що перегорнув найчорнішу сторінку свого життя.  Так, сторінку він перегорнув, але лікарі почали писати нові у його медичній картці. Спочатку написали третю групу інвалідності. Поки були ще сили, продовжував працювати.  Але, у 2009 році лікарі «викарбували» діагноз – інфаркт, і життя на якусь мить зупинилось. Але, лише на мить.

Віктор

За брата він молодший  на два роки.  Нічого особливого та незвичного не сталося у його молоді роки – школа, Здолбунівське училище залізничників, курси шоферів в Дунаївцях і комсомольська путівка на ударну будову в Нетішин  у 1980 році.

 Робота водієм у Автовиробничому об’єднанні  молодому комсомольцю не була тягарем. Сил і енергії вистачало, щоденних турбот він не помічав. З 1981 року Віктор пересів на «міксер» і майже шість років був серед тих водіїв, які були попереду всіх нових починань. У нього до цих пір зберігається більше двох десятків почесних грамот, дипломів за вагомі здобутки у соціалістичному змаганні, інші раритети радянської доби.

 Рано-вранці 9 травня 1986 року його термі­ново викликають на роботу. За ним навіть приїхав автобус. Але, такої честі був удостоєний  не тільки він один. Таких «щасливчиків» назбирали з цілої колони. Розмова у начальника була короткою: необхідно їхати в Чорнобиль. Хто не поїде добровільно,  буде мобілізований через військкомат. Що там робити? Що там возити? Звідки і куди? Ніхто не пояснив.  До обіду все було оформлено, і колона міксерів  вирушила  в дорогу. Ввечері прибули до Вишгорода. Зранку наступного дня без будь-яких інструктажів, та елементарних індивідуальних засобів захисту розпочали  возити сухий бетон до села Копачі. Там його перевантажували в покриті свинцем «міксери». Цей безперервний конвейєр пропрацював декілька днів і стало очевидним, що перевантаження забирає багато часу, утворилась велика черга, а спецтехніки не вистачає. І керівництвом було прийнято рішення  без будь-яких перевантажень везти бетон прямо до  зруйнованого реактора. Лише тоді видали дозиметри-накопичувачі, але увечері їх забирали і ніхто нічого  не казав  про величини доз опромінення. Харчувався сухим пайком прямо в кабіні автомобіля, лише на другу вахту вже було гаряче харчування. Три вахти загальною тривалістю  76 днів  возив він бетон.  Возив вдень і вночі, дихаючи повітрям, яке було насичене радіацією. Це була його робота. І він робив її чесно, без  геройства та лукавства. У 1994 році у Київському інституті ендокринології була зроблена    операція з приводу раку щитовидної залози, у підсумку -  друга група інвалідності. Я запитав у Віктора, що йому найбільше запам’яталось там, в Чорнобилі. Відповідь  була буденною і лаконічною: «Була важка робота». І додав. – «Прикро і нестерпно боляче, що багато моїх товаришів досить рано покинули цей світ. Серед них товариш і напарник Віктор Логінов, а також Володимир Гриб, Леонід Мозгов, Микола Оніщук, Володимир Черняк»…  Він також згадав тих, хто ще, сподіваємось, розділить пасхальний коровай у сімейному колі – Степана Максимчука, Володимира Мацуна, Василя Мирончука, Василя Покотола, Миколу Демчука, Віктора Стирника.   

  Життя продовжується.

Реалії такі, що Чорнобиль нам послано назавжди. Тож треба і далі жити з ним – у серцях, у пам`яті, у буднях, враховуючи його уроки і гуртом дбаючи, щоб його вплив дедалі відчутніше слабшав.

Досить влучно висловився після перегляду документального фільму про чорнобильців поет Борис Олійник:

- Якби я міг, то  тихо шепнув би Богу, що всі чорнобильці гідні небес, бо пекло вони вже пережили тут, на цій святій і грішній землі.

Віктор Войковський

На фото: Володимир та Віктор Богатирі

Фото автора