Iзяславщина - друга батькiвщина  актора Смоктуновського

Інокентій Михайлович Смоктуновський (1925 - 1994), відомий російський актор театру і кіно, працював у Малому  театрі та в театрі ім. Мосради, в 1974 році отримав звання народного артиста СРСР.

Найвідоміші ролі в театрі: князь Мишкін («Іді­от» за Ф. Достоєв­ським), Іванов  («Іванов» А. Чехова), Порфирій   Головльов («Пани Головльови» М. Сал­ти­кова-Щедріна). Зіграв в філь­мах «Дев’ять днів од­ного року», «Гамлет», «Бережися автомо­біля», «Дядя Ваня», «Дочки-матері», «Бар’єр» та ін.

Інокентій Смоктуновський - лю­дина з важкою долею. Не дивля­чись на блискучу кар’єру актора, його минуле завжди приховувало в собі багато таємниць. Не відкри­валися деякі моменти його біог­рафії, похо­дження, національність, те, що він був з родини поль­ських євреїв і справ­жнє його прізвище - Смоктунович.

Лише по смерті талановитого ак­тора відкрилося багато фактів його біографії, невідомих широкому за­галу. Сьогодні вони мало кого бен­тежать, адже талант не має кор­донів чи національностей. Але в ті роки для людини такої висоти не­можливо було бути не «таким як всі».

Однак є й факти, які беззапе­речно пов’язують життєвий шлях Смоктуновського з нашим краєм, його «другою батьківщиною», як го­ворив сам Інокентій Михайлович, - полісь­ким селом Сохужинці, що на Ізяславщині.

- Це було восени 1943 року, - при­гадує вісімдесятичотирьохрічна жителька села Тетяна Шевчук. - По­близу села, на захід, німці гнали колону військовополонених. Бага­то їх було. Деякі падали на шляху, і їх одразу пристрілювали на місці. Серед полонених був молодий юнак -  слабкий, хворий, ледь на ногах тримався. Здавалося, от-от впаде  і над ним вчинять розправу. Старші червоноармійці підтримува­ли його, а коли проходили через місток, що біля Теліжинець, літній полонений штовхнув хлопця в ка­наву. До вечора пролежав там юнак, а далі, через поля, побрів шукати людей. Побачив вогник в хатині, постукав, попросив допомоги. Мо­лода жінка лише руками сплеснула -  у селі ж повсюди німці, а в неї ціла хата дітей... Але не відмовила -  відвела до своєї матері.

Стара Шевчучка без зайвих слів зрозуміла, кого привела їй донька. Ледве відхо­дила його, такий слабкий був. У відварах трав купала, звіробоєм, кровавником напувала, від німців хо­вала, як рідного сина берегла. А він надякуватися не міг, називав бабу Василину другою матір’ю. А коли трохи оклигав, став в дорогу збиратися, до партизанського за­гону.

Тут, на Поділлі І.М.Смоктуновський знову взяв до рук зброю. Вже - як пар­тизан, член загону імені Леніна Кам’янець-Поділь­ського з’єднання. Став командиром взводу. Двічі нагоро­джувався медаллю «За відвагу».

Стара Шевчучка, лаштуючи його в дорогу, все плакала, синоч­ком називала, а він розцілував всіх на прощання, сказав, що вони обо­в’язково ще зустрінуться, бо тут його друга батьківщина, а баба Вася - його друга матір...

Однак не судилося Інокентію Михайловичу ще раз побувати в Сохужинцях, ще раз побачити своїх рятівників - стару Василину та її            дочку Онисію. Тетяна  Шевчук при­гадує, що він, вже будучи відомим актором, хотів відвідати їх, тоді 1 травня 1983 року, навіть все село готувалося до його приїзду. Та вищі чиновницькі кола не дозволили Смоктуновському зустрітися з Шев­чуками. Чому? Запитання зали­шилося без відповіді...

Ірина Олійник