Спiвали церковнi дзвони
Морозного й снігового ранку ось-ось мало зійти на небокраї сонце. Його промені першими зустрічали розвідники, які сиділи на конях, прислухаючись та вдивляючись у нічну темінь.
Десь на сході чувся приглушений грім, виднілись спалахи вогню. І раптом, як громовиця серед ясного неба, заспівали свою звичну пісню церковні дзвони, біля яких рухалась якась невідома постать...
Ніби, нарешті, посвітліло й потепліло навкруг. Але село жило в тривозі, нетішинці боязко вдивлялись крізь шибки вікон своїх домівок - не наважувались вийти надвір. Бо декілька днів тому церковні дзвони теж співали серед ночі, сповіщаючи про людську трагедію, яка відбувалась на вулиці біля колишнього колгоспу, а потім на іншій - вздовж соснового лісу. Тоді вони вели свою малинову пісню за упокій безневинних душ рабів Божих, які пішли від рук двоногих фашистських звірів у небуття Різдвяної ночі.
Тоді, коли дорослі й діти їли святкову кутю з нагоди народження Ісуса Христа, не чекаючи ніякої біди, до села прибуло багато німців. Нелюди забігали у двори та хати і робили своє чорне діло - вбивали стариків, жінок, дітей, декого заганяли вже до палаючих обійсть...
Тоді й заспівали тривожно й скорботно «бам-бам-бам» дзвони Божого храму Пресвятої Великомучениці Параскеви про велике людське горе...
У сім’ї Башинських господар Семен та його дружина Тетяна з донькою Надією та її тримісячним немовлям Сашком сиділи за святковим різдвяним столом. Запалили за давнім християнським звичаєм свічку, перехрестились і почали їсти кутю. Й не зогледілись, як раптово відчинились двері й почулась чужинська мова, а з автоматів посипались кулі. Господарі були вбиті, немовля викинуте на сніг, а Надійка через вікно у сусідній кімнаті встигла лише вискочити надвір вже з палаючої хати... Цього вечора, з 6 на 7 січня сорок четвертого, їла різдвяну кутю і бабуся Марія Федюк з малолітніми внуками Лідочкою та Надійкою. Коли у темному вікні побачила полум’я, зрозуміла, що то вже горіла її хата... Старенька лише допомогла сестричкам втекти надвір - та ворожі кулі наздогнали їх. Одна з них впала мертвою на сніг, друга залилась кров’ю. Майже одночасно зайнялось обійстя Кузьминчуків. Німці теж вбили господаря, його сестру Ярину і сліпувату бабусю Тетяну. А на очах дружини Федори застрелили тринадцятирічного сина Володимира. Та, важко поранена і стікаючи кров’ю, лише встигла виповзти з палаючої хати на двір й завмерла на якусь мить. Їй одній за допомогою родичів й вдалось врятуватись... Такою була передріздвяна ніч сорок четвертого - німці спалили більше двох десятків хат, вбили до тридцяти мешканців. Тоді церковні дзвони кілька днів тужливо відспівували за безневинно убієнними рабами Божими...
Але цього разу зимового морозного і снігового ранку, вже 18 січня, лише за декілька днів після сільської трагедії, вони заспівали якось по-іншому - святково й спокійно. Та й ніхто з нетішинців не чув чужинської й незрозумілої мови, стрілянини, не бачив палаючих селянських будівель. Отож, боязко й з острахом, вони почали сходитись до церкви на оте протяжне й мелодійне «ба-м-м», «ба-м-м», де зустрічали на пагорбі вершників на конях - розвідників Радянської Армії-визволительки. Навіть хтось хлібину із сіллю приніс - як годиться для дорогих гостей. Інші - хто що міг з їстівного. А у людській радості переплелись і посмішки, і сльози... Але з боку шосейної дороги наростав й незвичний гул техніки. Згодом на центральну вулицю села виїхали танки із зірками на боках. Ще три такі броньовані машини з’явились з понадлісової вулиці... Так почався день визволення радянськими військами Нетішина від тимчасового німецько-фашистського поневолення. Перші танки направились до дерев’яного моста через ріку Горинь, за яким з-під лісу, десь біля сіл Сільце та Комарівка, теж наростав гул техніки. Майже одночасно з’явились і піхотинці. На містку одна з броньованих машин встигла проїхати, друга - провалилась, за кермом якої був Іван Непом’ящий... Та бойовому екіпажу вдалось врятуватись із обіймів крижаної води.
Залишається лише доповнити написане: названий воїн-танкіст, якого навіть було представлено до високої нагороди Героя, після закінчення війни повернувся до Нетішина, жив тут з сім’єю до останніх своїх днів.
У мирних і спокійних повоєнних днях налагоджувалось нормальне життя поліського села. Було обрано і першого голову сільради - Станіслава Борсаля, чий прах на місцевому цвинтарі, а головою колгоспу став один із найстаріших місцевих мешканців - Петро Ткачук. Як і обіцяв, повернувся до своєї майбутньої нареченої колишній визволитель села Герой Радянського Союзу Сергій Дикалов.
Десь там, далеко на заході, ще точились кровопролитні бої, гинули й проливали кров солдати армії-визволительки - нетішинці вже готувались до першої повоєнної хліборобської весни. І все ж, як би там не було, у селянські домівки прилітали з фронту чорним птахом похоронки... А чиясь злочинна рука вбила голову сільради Нагорнюка, четвертокласника Петю Іванця, закопала у гній військового капітана, повісила до електролампи немовля, двічі спалила будівлю сільради... У сусідньому Солов’ї хтось пустив «півня» на скирту хліба, яку мали за зиму обмолотити, понівечив вогнем трактора... Надто у нелегких та складних умовах все ж нетішинці виживали. З роками звели пам’ятник полеглим на фронтах Великої Вітчизняної війни, вшанували народних месників партизанської боротьби, підпілля та трудівників тилу... Це людська вдячність і пам’ять тим, хто недопрацював, недокохав, недоспівав пісні свого життя...
В’ячеслав Гаврилюк
