Війна і голуби
Війна увірвалась в життя Олексія Івановича Троценка 22 червня 1941 року, коли було окуповане прикордонне село на Львівщині, де мешкала родина. За роки окупації юнак встиг надивитись на «новий порядок», що культивувався фашистами, на відвагу і зраду односельців. Коли радянські війська вибили гітлерівців з рідного краю, Олексій рішуче направляється у військкомат, аби гнати ворога якомога далі з України. Для цього довелось «накинути» собі зайвий рік, адже хлопцеві тільки-но виповнилось сімнадцять.
В кінці 1944 потрапив на фронт. Поїв фронтової каші, відчув дух побратимства із старшими за званням і досвідом товаришами. Під містом Штеттіном він пішов у свою першу і останню на тій війні атаку...
Він готувався до того бою, як на побачення, адже не був впевнений, що доля посміхнеться, буде прихильною до нього. Старші товариші навчали, що головне правило на війні не безшабашне геройство, а вміння вижити. Тому під час атаки треба бігти якомога ближче до танка, який бронею прикриє від кулеметних черг.
Він майже не спав перед тим боєм. А коли загорілась сигнальна ракета, коли пролунала команда: «В атаку!», - побіг разом з товаришами. Належало пробігти кількасот метрів під свист ворожих куль та вибухи снарядів. Далі – траншеї ворога, якого обов’язково слід «викурити». Він біжить і не вірить, що все на полі бою проходить буденно і просто. Ось загорівся танк і командир відділення сержант Мухін кричить: «Троценко, допоможіть танкісту вибратись». Він кидається ще з одним бійцем на допомогу, хапає за руки пораненого лейтенанта, допомагає іншим танкістам вибратись з палаючої пастки. Далі намагається пораненого офіцера відтягнути в окоп. Нарешті матінка земля стає їм надійним прикриттям від куль. Звідкись з’являються санітари, забирають лейтенанта і … рядового Троценка. Він і не помітив, коли осколок від міни різонув по нозі.
Медсанбат, процес одужання. Там і зустрів День Перемоги. Дуже зрадів, коли провідати прийшли брати по крові Мухін та Панін.
А далі ще сім років служив сержант Троценко з думкою, що його місце не в лавах військових, а серед людей, які піднімають народне господарство. У 1952 році демобілізувався. Далі вчився, працював, виховував дітей і допомагав іншим знайти своє місце в житті.
Він знає, що без того бою, без тієї Перемоги, не відбулась би головна його місія на землі – спорудження ХАЕС і міста Нетішина. Він втілював у життя задум вчених і зодчих і був батьком цієї грандіозної будови.
Його мрія збулась наполовину, адже Олексій Іванович сподівався ще в дев’яності побачити чотири діючих енергоблоки. Тепер живе надією, що його мрія здійсниться найближчим часом.
Він вже не такий моторний, як був: поранення далося взнаки. Але він все такий же життєлюб. Споглядаючи за голубами, які часто розділяють відпочинок ветерана, Олексій Іванович вірить, що ці птахи назавжди залишаться символом миру.
Віктор Гусаров
