Герой з родини хліборобів

Село Лисиче Славутського району нічим не відрізняється від інших українських сіл. Робота в полі, діти, домашні клопоти...

Молоді люди Карпо Сидорович 1878 р.н. та Маринка Володимирівна 1880 р.н. Олейнюки розпочали відлік подружнього життя в любові та злагоді, тяжко працюючи на землі-матінці. В ті далекі роки міцною сім’єю могла бути тільки велика родина. Не винятком були Маринка та Карпо. В їх багатодітній сім’ї 25 листопада 1916 року народилася сьома дитина – хлопчик. І був він названий Климом. А всього в їх сім’ї зростало дев’ятеро дітей – п’ятеро синів та четверо дочок. Донечки Тетяна 1902 р.н., Домка 1904 р.н., Євдокія 1919 р.н., Ольга 1921 р.н., та сини Пилип 1907 р.н, Михайло (звали його Міхаль) 1909 р.н., Петро 1905 р.н., Василь 1914 р.н. та Клим 1916 р.н. Клима називали «красавчиком» або «мізинчиком». Родина мала 15 десятин землі, молотарку, коней, корів, ліс, сад, ріллю, сіножать, хмелярню площею понад гектар, знаряддя для обробітку землі.

Невдовзі молода сім’я понесла першу втрату – в ранньому дитинстві померла від хвороби одна з дочок - Тетяна. Але життя йшло, і свою першу освіту діти Олейнюків здобували в Лисиченській початковій школі (тоді було 4 класи, з 5-го  діти мали ходити до Кривинської школи), а дівчатка ходили на «лікнеп».

Клим вчився дуже добре і мав велике бажання здобувати освіту і далі. Коли йому виповнилося 11 років, сім’я втратила батька – Карпа Сидоровича, він помер у віці 47-ми років від важкої травми хребта, яку отримав під час  будівництва будинку для односельця Оксена Мочанця. Колода важко травмувала чоловіка: пролежавши нерухомо три місяці, він помер.

На руках у Маринки залишається восьмеро дітей. Вона працювала, не покладаючи рук. Та доля нанесла ще один удар. Від рук невідомого пострілом в спину  через вікно (влада навіть не здійснила спроби встановити вбивцю), був вбитий Пилип. Ще зовсім молодого сина, надію та опору для сім’ї забрала безглузда смерть.

Якось Міхаль пішов у Західну Україну (кордон проходив за межами села) виміняти чоботи для молодшого «куркуляти» Клима, щоб той мав можливість ходити  в Кривин до школи в старші класи. Не дарма в народі кажуть – «біда сама не ходить...». Пішов Міхаль – та й не повернувся, невідома його доля і до цього часу. Старша донька Домка вийшла заміж та стала жити окремо. Брат Петро одружився, але жив з дружиною Олександрою в батьківській хаті разом з матір’ю та меншими братами і сестрами.

Настали 30-ті, сумні роки сталінського тоталітарного режиму. Багатодітна сім’я Олейнюків була розкуркулена та насильно вислана у Красноярський край. Але гуманна «советская власть» не виселяла малолітніх дітей разом з батьками, а залишала на рідній землі на родичів, або ж милостивих сусідів. Молодших дітей Олейнюків залишили на опіку старшої сестри Домки, в якої на той час були вже своїх трійко діточок. В ту страшну пору Петру виповнився 21 рік, Василю - 16, Климу - 14, Євдокії – 11 та Ользі – 9 років. Разом з молодшими сестрами на малій батькі­вщині мав залишитися і Клим, але мати, знаючи відкриту прямолінійну і правдиву його вдачу, направила на себе дуло гвинтівки червоноар­мі­йця, промовила: «Вби­й­те мене тут, але Клима я мушу забрати з собою».

Довга, голодна, вкрай виснажлива дорога в Сибір. Нарешті їх висадили на глухій станціі Яя, неподалік селища Ярцево. Там серед лісу і поселили. Висельці різали ліс та будували бараки. Холод, голод, тяжка виснажлива праця, антисанітарія та велике скупчення людей призвели до  епідемії тифу. Захворіла на цю хворобу вся сім’я Олейнюків, крім Василя. 1931 року помирає Маринка (мати Клима). Василь, Клим, Петро та його дружина Шура продовжують жити та працювати в тих нелюдських умовах.

Але таке життя не влаштовувало братів. Виховані працелюбними, цілеспрямованими, з сильним родинним зв’язком, вони мужньо долали перешкоди на своєму життєвому шляху. Василь, єдиний, хто ще не захворів на тиф,  першим наважився пройти взимку через тайгу пішки в Красноярськ ( а це більше як 300 кілометрів). Ночував, де прийдеться. Знаходилися добрі люди, які давали притулок та кусок хліба.

Пізніше, обжившись у Красноярську, забрав до себе молодшого брата Клима. Потім в Красноярськ переїхала до Клима його велике і єдине коохання – Фрося. Тут вони і одружилися.

Брати Клим та Василь Олейнюки працювали в «Водоканалі» майже з дня його заснування. Василь був водієм, а Клим столяром. Закінчивши у 1939 році курси, Клим Карпович став, як і його брат, водієм. Дружина Фрося теж влаштувалася на роботу у «Водоканал». Підприємство виділило їм квартирку у двохповерховому дерев’яному будинку. Жили добре, дружньо, хоч і не у великих статках, але в любові та злагоді, тільки діточок не встигли нажити. До самої війни брати керували  автомобілями, які були на той час в «Управлінні водоканалізаційного господарства» та відповідали за їх технічну справність.

Обжившись, брати клопочуть перед владою про дозвіл на переселення з Ярцева до Красноярська їхньої невістки Шури з донькою.

Грізно і несподівано розпочалася Велика Вітчизняна війна. Клима Карповича, як і всіх військовозобов’язаних громадян СРСР, мобілі­зували до лав Радянської Армії. Служив наш земляк в Тюмені в одній з військових частин, яка займалася підготовкою поповнення для фронтів. Але молодого чоловіка це не влаштовувало, він, маючи «бронь», рвався на фронт, адже його рідні сестри лишилися в Україні. Клим систематично писав рапорти, в яких висловлював свій твердий намір піти на фронт та захищати державу, але військове командування його не відпускало, мотивуючи тим, що в тилу він не менш потрібен, ніж на фронті.

Настав 1943 рік. У військовій частині далекого Сибіру, де служив рядовий Клим Карпович, органі­зувалися курси кулеметників, які вкрай були необхідні фронту. Розуміючи, що кулеметником в нього буде більше шансів потрапити на фронт, 27-річний Клим загорівся за будь-яку ціну оволодіти станковим кулеметом. Весь вільний час Клим проводив на заняттях, де вивчалась кулеметна справа. Мрія потрапити на фронт  не покидала рядового Олейнюка. Під час формування чергової роти кулеметників для відправки на фронт виявилось, що захворів один із солдатів роти. Олейнюк – тут як тут: «Дозвольте, товаришу командир, замінити хворого!» І ось Клим Олейнюк в складі роти, яка відправляється на фронт.

На фронт Клим Карпович Олейнюк потрапив у липні 1943 року. Воював гвардії молодший сержант, кулеметник 60-го гвардійського стрілкового полку 20-тої гвардійської стрілкової дивізії  37-ї армії на Південно-Західному і Третьому Українському фронтах.

В березні 1944 року  після взяття Вознесенська, дивізії було наказано у взаємодії з іншими з’єднаннями переслідувати ворога, не даючи йому закріпитися на лінії Південного Бугу. До вечора 24 березня дивізія вийшла до опорних пунктів оборони супротивника на східному березі річки. Форсувати водяну перегороду відразу не вдалося: німці надійно прикривали переправу для своїх головних сил і з наближенням наших військ відкривали шквальний артилерійський і мінометний вогонь. Дії полку зв’язував вогонь ворожої авіації.

Командир дивізіону, оцінивши обстановку, наказав для посилення вогневого удару висунути в атакуючий ланцюг артилерію  та міномети. Атака була призначена на наступний день.

Вранці, тільки-но засіріло, по ворогу вдарили наші гарматні залпи. Ще не стих всепоглинаючий вогонь, як бійці кинулися на штурм. В рядах атакуючих був і кулеметник Олейнюк.

Натиск, підтриманий щільним артилерійським вогнем, закінчився успіхом - супротивник залишив траншеї і відійшов на західний берег.

Настала коротка пауза між боями. Підрозділ поспіхом готувався до кидка через водяну перегороду. У формування штурмових загонів уві­йшли розвідники, стріл­ки, кулеметники, бронебійники, зв’язківці та сапери. Їм належало бродом та на підручних засобах подолати широко розлиту річку та закріпитися на її західному березі. Форсування було призначено в ніч з 25 на 26 березня.

Морок згущався швидко. Коли над руслом річки опустилася темінь, загін добровольців, в якому був і Олейнюк, почав рухатися у напрямку  річки. Климентій ніс на своїх плечах тяжку станину від кулемета «Максим». Ноги в’язли в мулі, крижана весняна вода обпалювала тіло. Та ось плавні закінчилися – в хащах верболозу на березі бійців чекали заздалегідь підготовлені плоти і човни. Завантаживши боєприпаси та зброю на плавзасоби, солдати налягли на весла.

Переправа, як здавалося, розпочалася вдало... Темна ніч огорнула все навкруги. У безпроглядній темряві загін доплив до середини ріки. Та раптом все навкруги освітили німецькі ракети і розпочався щільний артилерійський і мінометний вогонь. Ворог вів прицільний вогонь по плотах і човнах. Майже весь загін був знищений, зовсім невеликій частині бійців вдалося повернутися на свій берег. Але волею випадку один  човен, на якому були гвардії молодший сержант К.К.Олейнюк,  командир взводу молодший лейтенант В.Х.Корнєйко, гвардії сержант О.Г.Порвухін та інші бійці, (всіх дев’ять чоловік), знесло течією річки вниз.

Висадки ворожого десанту німецьке командування на цій ділянці явно не очікувало. В ворожих траншеях знаходилася тільки бойова охорона. Сапери безшумно зробили прохід в дротяних та мінних загорожах. Вибивши гітлерівців із траншей, вони просунулись на кілька сотень метрів, завоювавши невеличкий клаптик плацдарму. Наступного дня ворог підтягнув свіжі сили, сприйняв жорстку спробу скинути десант з кручі. Незважаючи на зусилля ворога, його неодноразові атаки, солдати встояли. Ніч пройшла відносно спокійно, а на ранок  ворог знову підтягнув свіжі сили, прийнявши  не одну спробу скинути сміливців з кручі. Знову завивання мін та снарядів, автоматних та кулеметних черг злилися в незмовкаючий гуркіт. Один за одним гинули десантники. Залишилися в живих Олейнюк та ще один боєць. Двічі поранений Олейнюк не переставав вести вогонь по гітлері­вцях. Без їжі, без води,  з ліченим запасом озброєння стояв на смерть солдат, захищаючи клаптик відбитої у ворога рідної землі, такої необхідної для подальшого розвитку переможного наступу основних сил. Чотири вогневі точки та не один десяток підкошених впритул прицільним вогнем кулеметника насідавших гітлерівців засіяли береговий  відкіс. На полі бою  залишилось понад 120 фашистів.

Стікаючи кров’ю, гвардії молодший сержант Климентій Олейнюк один продовжував утримувати плацдарм, незважаючи на те, що ворог безперестанку через гучномовець  пропонував йому здатися в обмін на життя.

Завдяки мужності та героїзму жменьки радянських солдатів, які утримували плацдарм на західному березі Буга, 27 березня вдалось форсувати річку та розширити плацдарм. Лише під вечір прийшла бійцю допомога. Гвардії молодший сержант був двічі поранений. Здавалося, все вже позаду. Раптом поряд розірвався снаряд. Осколки нещадно впилися в тіло героя – Клим вже не чув гулу бою, а лише відчував якусь невідому силу, яка рвала його тіло.

Поховали його разом з побратимами в братській могилі в районі села Натягайлівка. Указом Президїї Верховної Ради Радянського Союзу СРСР від 13 вересня 1944 року гвардії молодшому сержанту Олейнюку Климу Карповичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. «В цьому бою, - було пізніше сказано в нагородному листі, - молодший сержант Олейнюк виявив взірець мужності і стійкості. Відбиваючи атаки ворога, він не відступив ані на крок і загинув смертю хоробрих».

Ім’ям Клима Олейнюка було назване річкове судно, вулиця імені Героя Радянського Союзу Олейнюка з’явиться в місті Красноярськ цьогоріч в районі Покровки – місця,  де жив і працював безвідмовний водій та геройський гвардієць-кулеметник.

В багатьох виданнях радянської пори коротко згадується про життя та подвиг Олейнюка Клима Карповича. В одних писали що «...переїхав з батьками жити до Красноярська», інші, що «...народився в Красноярську». Але ніде не вказувалося про те, де насправді народився Клим Карпович і про те, яка насправді йому випала доля. Переборовши всі незгоди на своєму життєвому шляху, Клим цілеспрямовано йшов до свого Подвигу. Він був справжнім Героєм, патріотом, сином своєї рідної землі.

Росія визнала Олейнюка Клима Карповича і увічнила пам`ять про нього, а ось на рідній землі влада багато років поспіль не хотіла визнавати  «куркуля – виселенця». Мотивація була проста: «не може бути син куркуля, ворога народу, Героєм Радянського Союзу».

Тільки після того, як Україна стала незалежною державою, про земляка-Героя згадали. В Славутському краєзнавчому музеї відвідувачі затримуються біля фотопортрету. Його ім’я висічено на пам’ятнику воїнам-землякам, загиблим у грізні роки Великої Вітчизняної війни. Його ім’ям названа одна з вулиць його рідного села Лисичого, а першого вересня 2000 року на стінах Лисиченської школи відкрито меморіальні дошки і барельєфи Герою Радянського Союзу Климу Карповичу Олейнюку та загиблому воїну-афганцю, кавалеру ордена Червоної Зірки Віталію Леонідовичу Троцюку, які  виготовила за власні кошти їх землячка, уродженка села Лисиче Світлана Мефодіївна Лелях.

В селі Лисиче проживає багато родичів Клима Карповича, які  шанують пам`ять про нього. Вони неодноразово робили спроби відшукати місце поховання Клима Карповича. В довідниках і книгах радянської епохи вказувалося, що Клим Олейнюк похований в братській могилі в місті Кілія Одеської області, що не відповідало дійсності. Це й затруднювало пошук. Але завдяки сучасній мережі Інтернет родичам вдалося встановити, що насправді він був похований біля села Натягайлівка під Вознесенськом. У 1969 році прах всіх загиблих воїнів був перезахоронений в братській могилі в місті Вознесенськ Миколаївської області в парку імені 1 Травня.

Щорічно у  Вознесенську 24 березня святкують день визволення від німецько-фашистських загарбників. Саме завдяки самовідданій праці директора краєзнавчого комунального закладу В.П.Ованесіян, а також міського голови Ю.І. Гержова було знайдено родичів багатьох загиблих воїнів. Цьогоріч родичі Героя Радянського Союзу Клима Карповича Олейнюка нарешті змогли відвідати могилу і вклонитися пам`яті рідної людини.  Дуже вражаючим фактором є те, що в такому невеличкому за розмі­рами місті, як і наш Нетішин, влада на чолі з міським головою Ю.І. Гержовим щільно опікується духовним розвитком молоді в дусі патріотизму, приємно усві­домлювати те, що молодь справді знає про життя і подвиги героїв, які захищали їх рідне місто.

Лідія Куртєва

На знімках: братська могила, в якій поховано Героя Радянського Союзу К.Олейнюка; рідні і близькі К.Олейнюка на прийомі у міського голови Вознесенська; в музеї м.Вознесенська.