Дорога у вiчнiсть…
Днями перестало битися серце нашого земляка Валерія Гаязовича Баталова, на 64 році життя він пішов у вічність. Не віриться, що вже немає людини, з благословення якої торував шлях у журналістику. Та хіба тільки я один…
Після закінчення середньої школи у селі Крупець Славутського району Валерій Баталов почав трудовий шлях з роботи стрілочника. Його робочим місцем був «Пост №8» міста Славути. Сюди повернувся і після служби в лавах армії. Але душа тяжіла до красного письменництва. І згодом він «прописується» в газеті «Зоря комунізму» міста Острога. Валерій не знехтував нагодою скласти іспити на факультет журналістики Львівського університету ім. Івана Франка. Це й окреслило його життєву стежину.
Про Валерія Баталова вперше почув на початку вісімдесятих. Батьки передплачували районку, яку редагував Валерій Гаязович. Він був автором цікавих репортажів, статей, нарисів. Великі вимоги ставив до колег. Тоді я ще й гадки не мав, що із відомим журналістом і письменником, громадським діячем, згодом народним депутатом України першого скликання випаде нагода працювати разом.
Під час навчання у Млинівському ветеринарному технікумі, у місцевій газеті “Зоря” надрукували мої вірші. Кореспондент часопису Євген Цимбалюк став давати й доручення: мовляв, напиши замітку про черговий захід у навчальному закладі. Так я познайомився з роботою газетярів.
- Олександре, відслужиш у армії, - заходь, - порадив Валерій Баталов. - Я так і зробив.
У колективі редакції районки панувала творча атмосфера. Під час планування чергового номера редактор спрямовував наші думки на актуальні питання. Валерій Гаязович на власному прикладі показував, що таке творчість. Часто запитував про останню прочитану книжку, саме цим спонукав розвивати постійний інтерес до читання художньої літератури.
Колектив редакції відчував прискіпливе ставлення до себе партійних функціонерів. Вони не були в захопленні від громадської діяльності Валерія Гаязовича, який виступив проти спорудження на межі трьох областей – Рівненської, Хмельницької, Тернопільської – великого хімкомбінату з виробництва пестицидів. Його публіцистичне слово було почуте і підтримане. Потім стало ще “спекотніше”: Баталов став кандидатом до Верховної ради СРСР. Звичайно, компартійна еліта ставку робила не на нього. Поразка стала репетицією до нових перегонів – у Верховну Раду УРСР.
Тут партфункціонери вже не змогли ввести в оману виборців – Баталов переміг. Він став депутатом Верховної Ради України. Поряд з підписами В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, братів Горинів у декларації проголошення незалежності України стоїть підпис і Валерія Баталова.
Про роботу в редакції районної газети залишилось багато приємних спогадів, адже час був цікавий, який образно можна назвати “на переломі”. Валерій Гаязович до останніх своїх днів зберігав аудіокасету із записом так званої високої “тусовки” районних партапаратників, які колектив редакції та його редактора розпікали лише за те, що змінили назву газети “Зоря комунізму” на “Життя і слово”. Це зараз сприймається із посмішкою…
Якось під час екзаменаційної сесії в Національному держуніверситеті ім. Т.Г.Шевченка навідався у гості до нардепа Валерія Баталова. Він тоді мешкав у готелі “Москва”.
- Олександре, бажаєш відвідати одне із засідань Верховної Ради?
Валерій Гаязович поклопотався про одноразову перепустку. Я потрапив на засідання, на якому обговорювались варіанти українського паспорта. Робота парламентарів відзначалась великою емоційністю. Найбільше переймався певною байдужістю нардепів до важливої теми вічно невгамовний Степан Хмара. Одне слово, присутність у сесійній залі дала змогу зрозуміти “політичну кухню” краще, ніж це можна зробити завдяки телерепортажам чи звітам.
Важко порахувати, скільки за своє життя Валерій Баталов брав інтерв’ю. Але часто траплялось, що й йому доводилось відповідати на запитання колег-журналістів. Особливо, коли був обраним на посаду міського голови Острога. Читачі багатьох періодичних видань неодноразово мали змогу знайомитись із думками Баталова – нардепа, мера і просто добре ерудованої та творчої особистості.
Валерій Гаязович не уявляв себе без краю, де народився, де пройшло його босоноге дитинство. Він завжди наголошував, що рідне село Крупець, а згодом і сивочолий Острог завжди давали йому наснагу для творчості. Одного разу мені довелось брати інтерв’ю у Валерія Гаязовича. Він тоді сказав: «У літературі слово «чужина» асоціюється із словом «мачуха». Податись у чужі світи – це вирвати коріння. Славутчина, Острожчина мені найрідніші. Я тут знаю кожну стежину, кожен потічок. Мені довелося бувати у різних краях, навіть за кордоном, але кращої землі я не бачив».
Його перу належать такі книги, як “Останній слід Цезаря”, “Інтерв”ю не для преси”, “Перстень Беати”. За п’єсою “Смолоскипи запалали опівночі” створено однойменний художній фільм. Дуже мріяв Валерій Гаязович тримати в руках ще одну свою книгу «Таємниці коридорів влади». Незважаючи на хвороби, він її ретельно готував до друку.
Олександр Шустерук
Члени Нетішинської міської організації Національної спілки журналістів України сумують з приводу передчасної смерті колеги Валерія Гаязовича Баталова і висловлюють щире співчуття родині покійного.
