Змужнiння у боротьбi
Напередодні війни 21 червня 1941 року Олексій Троценко разом з однокласниками та педагогами сфотографувався на пам’ять. Тільки-но закінчив семирічку, намічав плани на майбутнє. Новенька гімнастерка, подарована прикордонниками, надала йому солідності, і подальше життя бачилось безхмарним, по-юнацьки багатогранним та веселим. Вже наступного дня тони змінились: чорна навала фашизму на три з лишнім роки захмарила юнакові дорогу, принесла страждання близьким і рідним, друзям і знайомим. В ньому визрівав гнів і несприйняття насилля. Відтак, коли радянські війська відігнали фашистів за межі України, Олексій добровольцем потрапляє на фронт. Йому ще не було вісімнадцяти, але кликав до помсти внутрішній голос, було бажання допомогти сусідам здобути свободу, зрештою бажав довести, що не зламано волю і не скорено дух.
Нелегкими були фронтові дороги юного воїна. Під містом Штеттин у Польщі дістав поранення і до самої Великої Перемоги пробув у госпіталі.
Повертаючись пам’яттю до буремної юності, Олексій Іванович Троценко шанобливо згадує тих, хто не повернувся з фронтових доріг, хто поліг у боях, кого закатували у фашистських буцегарнях. У хвилину мовчання до нього приходять спогади про фронтових побратимів. Він щасливий, що залишилась і фотопам’ять. Саме у День Перемоги 1945 року він сфотографувався з однополчанами (на знімку вгорі праворуч), з якими йшов у бій і яким пощастило вийти з нього неушкодженими. Між знімками 1941 і 1945 років війна, страждання. Але вони перемогли! Уклін вам, ветерани і велика шана!
Віктор Павлов
