Червнева завірюха на Говерлі -  звичне явище для бувалих туристів

Розумний в гору не піде, розумний гору обі­йде, стверджує приказка. Однак є чимало людей, які намагаються свій інтелект спрямувати на те, щоб осягнути тайни гір, зрозуміти, чим вони відрізняються від рівнин. І з маніакальною наполегливістю ходять і ходять гірськими стежинками. Цього разу серед працівників  Хме­льницької АЕС та їх родин таких назбиралось на два автобуси. Завдання більшості було простим: на День Конституції України піднятись на найвищу вершину держави - Говерлу – і пройти Чорногорським масивом до гори Піп Іван з двома ночівлями в горах. Тоді спуститись в район Дземброні і спокійно вертатись додому.

Якщо на травневі свята наша група: Ковалінські, Гусарови, Подколзіни, Уляни­цькі, Міщенки, В.Му­ш­тук з молоддю та кі­лька ярих прихильників неспокою разом з керівником групи Л.Малько, як мовиться, їхали «матрацниками» (намети і весь скарб в автобусі, а ти вільний турист), то цього разу належало усе необхідне тягнути в рюкзаках. Тому навіть дітям виділили справжні туристичні рюкзаки.

Отже, виїхали ми вчасно, дорога була веселою і сповненою сподівань, що примхи природи не завадять нам здійснити намічене.

До «Заросляка», що є останнім обжитим містечком перед Говерлою, дістались по обіді. Накрапав дощ, тому всі одягнули плащі. Група Ковальчука, як найбільш мобільний колектив, швиденько висунулась в гору. За нею, після інструктажу від Л.Малько, що директор наказав усім вернутись живими та здоровими, пішли ми.

Коли на тобі рюкзак і накрапає дощ, а попереду два кілометри крутого підйому, ніч на вершині, то прислів’я про розумного, який не піде в гору, обійде її, не здається надто претензійним.  Це усвідомлюєш десь на другій годині підйому, бо ті, хто спускається з Говерли, якось невесело повідомляють, що там холодно і розпочався сильний дощ. А рюкзаки все важчають, ноги мокрі і починає відчуватись холод. Десь на висоті тисяча шістсот метрів туман поглинає групу і лише силуети підкорювачів видніються знизу і зверху від тебе. Останні подорожні, що спускаються з гори, зауважують: там, на Говерлі, справжня завірюха зі снігом. Однак відступати нікуди. Ми вперто деремось наверх. Діти починають скиглити і хто може, відбирає у них рюкзаки. Проте і це не допомагає, адже вершини все немає і немає, а сил все менше, а гора все крутіша, дощ сильніший, ногам холодно, аж зашпори заходять.

Розумію, що ми піднялись вже за 1800 метрів, бо на цій позначці в Карпатах зникає рослинність. Але до вершини ще, виявляється, йти і йти. Підбадьорюємо ді­тей, як можемо, і розтираємо руки (рукавичок не здогадались взяти), аби не відмерзли. За сто останніх метрів до вершини усвідомлюємо, що нас попереджали про несприятливі умови на горі, не даремно. Холод на вершині собачий. Ховаємося від вітру за розмальовану всіма кольорами стелу, але вітер зі снігом пронизує до кісток. Група Ковальчука, яку ми застали на вершині, шукає дорогу на Чорногорський хребет. Вказую напрямок, і коли всі з’являються нарешті біля пам’ятника, який від холоду немає радості розглядати, ми також швиденько починаємо спускатись в бік хребта. Вітер не такий різкий, потроху відігріваємось, приходимо до тями. Тепер працюють інші групи м’язів, і особливого фізичного полегшення не від­чуваємо. Туман густий, як молоко, і видимість у межах 50 метрів, не більше.

Нарешті знаходимо полянку, аби тут розкинути свої шатра. Руки не слухаються, дехто вже наді­ється лише «на руки друга і вбитий крюк і молиться, аби страховка не підвела».

Нарешті намети встановлені, у таборі настає ти­ша, бо хто мав – переодягнувся у сухий одяг і намагається зігрітись та заснути. Ніхто не заїкається про вечерю. Лише чути ліниві розмови про побачене. Вночі пориви вітру намагались знести намети, падав дощ зі снігом.

Вранці з’ясувалось, що не всі вже бажають йти Чорногорою. Старійшини приймають рішення спускатись вниз.  Водночас до нас приходять гонці групи Ковальчука, які розташувались трохи нижче нас біля озера. У них горить вогнище, але нам хочеться в «Заросляк». Згодом з’ясувалось, що рішення було правильним, адже група Ковальчука біля озера Бребенеску всю наступну ніч провела в тривозі: два з трьох наметів поламало, на озерці хвиля ходила, як в морі.

Отже, так-сяк перекусивши, ми спускаємось вниз. Для цього спочатку треба перевалити хребет і вийти на гору Пожежевську. Туман, але час від часу хмари розступаються і видно усю красу Карпат.

Перевалили хребет, трохи пройшли стежкою і зрештою побачили стаціонарну метеостанцію на Пожежевській, а внизу – «Заросляк». Ура!

Години через три ми внизу, подолавши болотяні схили, петляючи вузькою стежкою між сланіком. Внизу зовсім інше життя. Діставшись із заповідника, стаємо табором біля стаціонарної будівлі Київського політеху.

Вогнище, смачний обід з усього, що тільки могли вкинути в казан. Красота! Насолоджуємось нестійким сонцем і час від часу зв’язуємось з іншими групами: одна на горі, друга в Дзімброні. Всі живі. Обживаємось і кажемо собі, що вже ніхто нікуди не йде.

Однак наступного ранку молодь та невеличка група аксакалів висловлюють бажання «збігати» на водоспад (старші), та на Шпиці (молодші). Благословляємо їх, а самі облаштовуємо побут. Хто насолоджується краєвидом, хто збирає колекцію коріння, у сплетіннях якого вгадуються різні істоти. І на своєрідній виставці всі побачили довгокрилого птаха, шестиногого ведмедя, змію, товстопузу рибу тощо. Цього дня ми не відмовили собі попаритись у сауні, що знаходиться у тамтешньому культурно-розважальному комплексі «Десятка». До наміченого часу повернулись наші гірськосходжувачі. Вечір. Концерт у виконанні малечі, в який втягуються всі. До опівночі лунають пісні.

 Добре відпочили, тому дорога додому видалась не важкою. Тепер живемо чеканням, а коли ж знову в гори...

Віктор Гусаров

Фото автора