Важко знайти людину, котра хоча б раз у житті не зазнала укусу бджоли. Електрослюсарю електроцеху Миколі Мулярчуку одного разу довелось на собі відчути «автографи» більше трьох сотень медоносів…

У Вінницькій області, де народився Микола Мулярчук, розведення бджіл є розповсюдженим промислом. Пасіку вдома утримував і його батько Захар. На обійсті стояло дванадцять вуликів, з яких у теплу пору року щодня вилітали бджолині вервечки у сади, поля, на луки.

Микола не раз спостерігав за крилатими трудівницями і ніяк не міг збагнути, як у маленькій голівці розміром не більше сірки на сірнику приховано так багато винахідливості, розуму, любові до важкої праці. Траплялось, що за свою допитливість не раз був покараний укусом. Хлопця дуже вразили слова батька, що після того, як бджола залишить на чийомусь тілі жало, гине.

Для того, щоб пасіка повноцінно розвивалась, потрібно проявляти постійну турботу. Не дивлячись на зайнятість  роботою в колгоспі, тато Захар знаходив час для опіки над бджолосім’ями. Але під час спору­дження нового будинку вулики довелось перенести в інше місце і всі бджоли загинули. Досвідчений пасічник так і не зміг відновити своє «крилате» господарство.

З часом Микола Мулярчук відважився продовжити справу батька,  працював тоді вже на ХАЕС. Прочитав у газеті оголошення про продаж кількох бджолиних сімей і згодом став власником невеликої пасіки. Йому довелось все розпочинати, як мовиться, з нуля: знаходив відповідну літературу, за порадою звертався до досвідчених бджолярів.

Одного разу Микола Захарович у журналі «Бджільництво» прочитав розповідь про закарпатських бджіл, розведенням яких  займається науковець, педагог, пропагандист, підприємець і пасічник Василь Гайдар, мешканець села Шенборн, що неподалік від Мукачевого. Там він радо зустрічає відвідувачів - бджолярів майже з усіх кінців світу.

 Бджоли, виведені у гірському краї, добре прижилися на пасіках різних регіонів не тільки України, а й Європи та Азії. Відомий фахівець з селекції бджіл кандидат сільськогосподарських наук Василь Гайдар охоче ділиться знаннями про технологію відтворення бджіл у багатокорпусному вулику та всіма тонкощами догляду за ними.

Науковець з радістю зустрів молодого пасічника з міста енергетиків, два дні Микола спостерігав за роботою закарпатських пасічників. Василь Гайдар йому розповів багато цікавого і пізнавального про натхненних запилювачів квітів. Під час розмови науковець зауважив: як тільки на землі загине остання бджола, для людства через десятиліття не буде жодних шансів вижити.

Микола подякував відомому пасічнику за гостинний прийом і придбав кілька бджолиних сімей, щоб на теренах Славутчини розвести перспективний вид цих комах.

… Потяг рушив зі станції Мукачеве. Придбані бджолопакети Микола розмістив на третій полиці і подумки переживав, щоб тривалий переїзд не вплинув на тендітних комах. На одній із наступних станцій до вагона зайшов молодий чоловік, біля Миколи якраз було вільне місце. Новий пасажир спритно закинув свого дипломата на багажну третю полицю, але при цьому пошкодив стінки одного з пакетів. Бджоли, відчувши волю, стали вилітати із отворів, демонструючи своє невдоволення: перші укуси дістались сусідам по купе. А потім від розлючених комах перепало всім пасажирам вагона. Почалася справжня паніка, кожен намагався мерщій зі своїми речами перебратись у інші вагони.

У цей час Микола відчайдушно пробував локалізувати пошкодження, але нічого не вдавалось. Своєю курткою він таки закрив злощасний отвір, а пакет виставив у відкрите вікно, щоб вітром здуло бджіл, які опинились назовні. Та швидкий вітер не тільки підхопив комах, а й документи та гроші, що були у кишені. Тим часом стан пасічника від отриманих укусів став погіршуватися, на станції Сколе на пасажира вже чекала карета швидкої допомоги. Лікарі нарахували на тілі Миколи аж 270 слідів від жал. Якби Мулярчук раніше не займався пасікою і не набув певного імунітету до бджолиної отрути, наслідки могли б бути непередбачувані.

Працівники залізничної станції повідомили для служб, які опікуються обслуговуванням залі­зничної колії про втрату документів Миколою Мулярчуком. По залізничному спецзв’язку про свою пригоду він розповів рідній сестрі Марії, що обіймала посаду лікаря Козятинської залізничної лікарні.

Прямуючи до Кривина, Микола змушений був вийти у Здолбунові, бо знову виникли проблеми із герметичністю упаковки. Коли все ж таки дістався до Кривина, на автобусній зупинці через необережність водія бджоли знову відчули свободу. Усім тутешнім пасажирам було непереливки, а пасічник  просто впав у відчай. Хтось з місцевих жителів сказав, що неподалік зупинки мешкає жінка, яка займається розведенням бджіл. Вона й допомогла простирадлами щільно обв’язати упаковку, а біля залізничної станції виставила вощину з медом, щоб до неї повернулись всі «емігранти».

- Кількість укусів на своєму тілі я вже не рахував,- пригадує нетішинський бджоляр,-  правда кілька днів після такої подорожі почував себе не дуже комфортно. Дякував Всевишньому, що нарешті закінчилося це «пекло».

Не дивлячись на свою незвичайну пригоду, Микола Мулярчук не змінив ставлення до бджолиної родини. Сьогодні він опікується десятком вуликів, бджоли за турботу щедро віддячують запашним і корисним медом. Про його смак добре знають і колеги на дільниці з ремонту комплектного розподільчого пристрою 6/0.4 кВ електроцеху, в колективі якого Микола Захарович трудиться п’ятнадцять років.

У Нетішині, в сусідніх містах і селах Микола знайшов багато однодумців. З ними він обмінюється інформацією, у постійному спілкуванні знаходить для себе багато корисного.

Захопленням батька пишаються доньки, вони залюбки смакують дарами невтомних збирачів квіткового нектару. Наталія в Івано-Франківську опановує романо-германські мови, а Катерина в Корецькому жіночому монастирі керує церковним хором. Спостерігаючи за бджолами, вона якось сказала, що вулик їй нагадує монастир, де кожен має свої завдання та обов’язки, спрямовані на добро.

Олександр Шустерук

Фото  автора