Нетiшин першим вшанував i визнав

25 сiчня виповнилось 80 рокiв

барду i кiноактору Володимиру Висоцькому

Це ім’я було  на вустах у партійців і безпартій­них, закоханих у бардівську пісню і обивателів, всіх, хто жив у роки занепаду СРСР. Його пам’ятають і зараз. До сьогодні актуальні його пісні, гарно сприймаються кіноролі, особливо Глєба Жеглова у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна». Він з тих, про кого кажуть, що у них лише одна дата – дата народження, а далі – безсмертя...

…Перший раз його серце зупинилося 25 липня 1979 року під час спектаклю в Самарканді (йшов «Гамлет») – укол у серце повернув Висоцького до життя. Рівно через рік, день у день, 25 липня 1980 року зустріч зі смертю все ж відбулася...

У Нетішині відомий бард ніколи не був. Але це не завадило його жителям у вісімдесяті роки минулого століття назвати його ім’ям одну із вулиць. Тоді ніхто не здогадувався, що вона за хронологією стане першою вулицею Висоцького у світі. У липні 2010 року, напередодні тридцятих роковин від дня смерті барда, на фасаді одного з будинків на однойменній вулиці було відкрито пам’ятний меморіальний знак (автор – нетішинка Світлана Лелях). Тоді ж у галереї АРТ-Пласт  була розгорнута виставка фотографій Володимира Висоцького.

Ідейним натхненником встановлення пам’я­тного знака та дослідником щодо надання одній з вулиць Нетішина імені В. Висоцького був кореспондент газети «Перспектива» Олександр Шустерук. І як засвідчує рішення двадцятої сесії Нетішинської міської ради сталося це 18 лютого 1987 року, вперше в СРСР та світі.

Зрештою, у Нетішині двічі, у 2012-2013 роках, проводився конкурсний день Всеукраїнського пісенного фестивалю «Я куплет доспіваю», учасниками були і нетішинці.

Його життя було недовгим, але яскравим. Поет, співак, актор – Володимир Висоцький у кожній з цих іпостасей був неперевершеним. Його пісні співав увесь Радянський Союз, цілі покоління цитували його героїв з кінофільмів. В.Висоцький зіграв майже три десятки ролей у кіно і став автором близько семи сотень пісень, більшість з яких за життя пісняра не були офі­ційно записані на грамплатівки, а поширювалися у вигляді любительських магнітофонних записів. Відверта нелюбов влади (бо зачіпав заборонені цензурою теми) не завадила йому стати кумиром мільйонів. Співав мовою народу, без притаманного в ті часи радянського пафосу. Іншому довелося б прожити кілька життів, аби відчути й так реалістично змалювати у піс­нях своїх персонажів. Кожен – моряк  і альпініст, тюремний авторитет і далекобійник, фронтовик і звичайний трудяга – вважали його «у дошку своїм».

Велику роль у долі цієї людини-легенди зіграло кохання. Був тричі одружений. Останньою любов’ю Володимира стала французька актриса російського похо­дження Марина Владі. Завдя­ки дружині-іноземці Висоцький мав змогу виї­жджати за кордон.

Мало хто знає, що від 1914 року у Києві жив дідусь і тезка майбутнього творця пісень, юрист за фахом Володимир Семенович Висоцький з дружино­ю Дарією Олексіївною, котра працювала медсестрою. Через два роки народився син Семен, дитинство якого, як і його брата Олексія пройшло у столиці України. До 1931 року Семен Висоцький навчався у 67-й російській трудовій школі, згодом вступив до Ки­ївського технікуму зв’язку, проте наступного року опинився у Москві, куди переїхав його батько.

Там у Семена Володимировича та Ніни Максимівни Висоцьки­х 25 січня 1938 року народився син Володимир.

Довоєнне дитинство про­­йшло як у всіх дітей того часу. Комунальна квартира, най­скромніші іграшки. По­тім війна. Два роки Володя жив з мамою в евакуації в Оренбурзькій області. Літом 1943 року вони повернулися до Москви. У1955 році                   В. Висо­цький закінчує середню школу­ і вступає у Моско­всь­кий інженерно-будіве­льний інститут ім. В.Куйбишева, який покидає не провчившись й року. Згодом вступає до школи-студії МХАТ ім. Немиро­вича-Данченка на акторське від­ділення. За­кінчивши студію працює у Москов­ському драматич­ному театрі мініатюр. Тоді починає зніматися у кіно. У 1960-1961 роках з’являються його перші пісні.  Співав про життя: про війну, про важкий післяво­єнний період, коли був хлопчаком, про будівництво, про важкі часи тридцять сьомого, про космос і космонавтів, спортсменів і альпіністів, моряків, прикордонників, солдатів, водіїв – про все. Мав фантастичну популярність. Він був зрозумілий всім – від кухарки і двірника до академі­ка і міністра. Він міг виступати і у невеликому клубному залі, і на багатотисячному стадіоні, у заводському цеху на теплоході, і в кабіні літака під час польоту... Об’їздив майже всю Європу, співав у США і Канаді, був на Га­вайях.

Перша успішна роль Висоцького в кіно – радист Володя у фільмі режисера Станіслава Говорухіна «Вертикаль». Згодом його запрошували на зйомки такі відомі кінорежисери як Олександр Столпер, Йосип Хейфіц, Михайло Швейцар, Кіра Муратова, Олександр Мітта... Долю В.Висоцького у кіно не можна назвати надто вдалою. Кінематограф не використав всіх можливостей актора. Половина зіграних ролей – епізодичні. У фільмі «Служили два товариші» (1968 р.) роль поручика Брусенцова, роботу над якою                               В. Висоцький згадував з особливою теплотою, була задумана як головна, але з головної її «урізали» до другорядної. Доля двох інших  робіт також склалася драматично. Фільм «Короткі зустрічі» з’явився на широкому екрані аж у 1987 році, через 20 років після його створення. «Інтервенцію» глядачі побач­или після його смерті, адже вона пролежала на полиці 19 років.

Володимиру Висоцькому не судилося дізнатися, що за краще виконання чоловічої ролі у фільмі «Погана добра людина» за яку йому був прису­джений приз Міжнародного кінофестивалю у Терні (Італія) та спеціальний приз ІХ Всесоюзного фестивалю телефільмів у Єревані за створення образу Жеглова у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна» 1987 року йому присуджена Державна премія СРСР (посмертно).

Підготував Віктор  Войковський

На знімках: біля виставки фотографій з нагоди річниці В.Висоцького у Палаці культури; барди віддають шану своєму кумиру