Нетiшин першим вшанував i визнав
25 сiчня виповнилось 80 рокiв
барду i кiноактору Володимиру Висоцькому
Це ім’я було на вустах у партійців і безпартійних, закоханих у бардівську пісню і обивателів, всіх, хто жив у роки занепаду СРСР. Його пам’ятають і зараз. До сьогодні актуальні його пісні, гарно сприймаються кіноролі, особливо Глєба Жеглова у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна». Він з тих, про кого кажуть, що у них лише одна дата – дата народження, а далі – безсмертя...
…Перший раз його серце зупинилося 25 липня 1979 року під час спектаклю в Самарканді (йшов «Гамлет») – укол у серце повернув Висоцького до життя. Рівно через рік, день у день, 25 липня 1980 року зустріч зі смертю все ж відбулася...
У Нетішині відомий бард ніколи не був. Але це не завадило його жителям у вісімдесяті роки минулого століття назвати його ім’ям одну із вулиць. Тоді ніхто не здогадувався, що вона за хронологією стане першою вулицею Висоцького у світі. У липні 2010 року, напередодні тридцятих роковин від дня смерті барда, на фасаді одного з будинків на однойменній вулиці було відкрито пам’ятний меморіальний знак (автор – нетішинка Світлана Лелях). Тоді ж у галереї АРТ-Пласт була розгорнута виставка фотографій Володимира Висоцького.
Ідейним натхненником встановлення пам’ятного знака та дослідником щодо надання одній з вулиць Нетішина імені В. Висоцького був кореспондент газети «Перспектива» Олександр Шустерук. І як засвідчує рішення двадцятої сесії Нетішинської міської ради сталося це 18 лютого 1987 року, вперше в СРСР та світі.
Зрештою, у Нетішині двічі, у 2012-2013 роках, проводився конкурсний день Всеукраїнського пісенного фестивалю «Я куплет доспіваю», учасниками були і нетішинці.
Його життя було недовгим, але яскравим. Поет, співак, актор – Володимир Висоцький у кожній з цих іпостасей був неперевершеним. Його пісні співав увесь Радянський Союз, цілі покоління цитували його героїв з кінофільмів. В.Висоцький зіграв майже три десятки ролей у кіно і став автором близько семи сотень пісень, більшість з яких за життя пісняра не були офіційно записані на грамплатівки, а поширювалися у вигляді любительських магнітофонних записів. Відверта нелюбов влади (бо зачіпав заборонені цензурою теми) не завадила йому стати кумиром мільйонів. Співав мовою народу, без притаманного в ті часи радянського пафосу. Іншому довелося б прожити кілька життів, аби відчути й так реалістично змалювати у піснях своїх персонажів. Кожен – моряк і альпініст, тюремний авторитет і далекобійник, фронтовик і звичайний трудяга – вважали його «у дошку своїм».
Велику роль у долі цієї людини-легенди зіграло кохання. Був тричі одружений. Останньою любов’ю Володимира стала французька актриса російського походження Марина Владі. Завдяки дружині-іноземці Висоцький мав змогу виїжджати за кордон.
Мало хто знає, що від 1914 року у Києві жив дідусь і тезка майбутнього творця пісень, юрист за фахом Володимир Семенович Висоцький з дружиною Дарією Олексіївною, котра працювала медсестрою. Через два роки народився син Семен, дитинство якого, як і його брата Олексія пройшло у столиці України. До 1931 року Семен Висоцький навчався у 67-й російській трудовій школі, згодом вступив до Київського технікуму зв’язку, проте наступного року опинився у Москві, куди переїхав його батько.
Там у Семена Володимировича та Ніни Максимівни Висоцьких 25 січня 1938 року народився син Володимир.
Довоєнне дитинство пройшло як у всіх дітей того часу. Комунальна квартира, найскромніші іграшки. Потім війна. Два роки Володя жив з мамою в евакуації в Оренбурзькій області. Літом 1943 року вони повернулися до Москви. У1955 році В. Висоцький закінчує середню школу і вступає у Московський інженерно-будівельний інститут ім. В.Куйбишева, який покидає не провчившись й року. Згодом вступає до школи-студії МХАТ ім. Немировича-Данченка на акторське відділення. Закінчивши студію працює у Московському драматичному театрі мініатюр. Тоді починає зніматися у кіно. У 1960-1961 роках з’являються його перші пісні. Співав про життя: про війну, про важкий післявоєнний період, коли був хлопчаком, про будівництво, про важкі часи тридцять сьомого, про космос і космонавтів, спортсменів і альпіністів, моряків, прикордонників, солдатів, водіїв – про все. Мав фантастичну популярність. Він був зрозумілий всім – від кухарки і двірника до академіка і міністра. Він міг виступати і у невеликому клубному залі, і на багатотисячному стадіоні, у заводському цеху на теплоході, і в кабіні літака під час польоту... Об’їздив майже всю Європу, співав у США і Канаді, був на Гавайях.
Перша успішна роль Висоцького в кіно – радист Володя у фільмі режисера Станіслава Говорухіна «Вертикаль». Згодом його запрошували на зйомки такі відомі кінорежисери як Олександр Столпер, Йосип Хейфіц, Михайло Швейцар, Кіра Муратова, Олександр Мітта... Долю В.Висоцького у кіно не можна назвати надто вдалою. Кінематограф не використав всіх можливостей актора. Половина зіграних ролей – епізодичні. У фільмі «Служили два товариші» (1968 р.) роль поручика Брусенцова, роботу над якою В. Висоцький згадував з особливою теплотою, була задумана як головна, але з головної її «урізали» до другорядної. Доля двох інших робіт також склалася драматично. Фільм «Короткі зустрічі» з’явився на широкому екрані аж у 1987 році, через 20 років після його створення. «Інтервенцію» глядачі побачили після його смерті, адже вона пролежала на полиці 19 років.
Володимиру Висоцькому не судилося дізнатися, що за краще виконання чоловічої ролі у фільмі «Погана добра людина» за яку йому був присуджений приз Міжнародного кінофестивалю у Терні (Італія) та спеціальний приз ІХ Всесоюзного фестивалю телефільмів у Єревані за створення образу Жеглова у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна» 1987 року йому присуджена Державна премія СРСР (посмертно).
Підготував Віктор Войковський
На знімках: біля виставки фотографій з нагоди річниці В.Висоцького у Палаці культури; барди віддають шану своєму кумиру