Жив для народу, батьківщини, науки 

29 березня – 40 років від дня смерті І. Огієнка

Професор І. І. Огієнко залишив нам величезну творчу спадщину, в якій вагоме місце посідає праця «Українська культура» (на основі прочитаного ним курсу університетських лекцій), що вийшла друком у 1918 році й неспростовно довела оригінальність і неповторність нашої духовної культури».

Дбаючи про врятування та розвиток рідної мови, І. Огієнко присвятив цій проблемі низку досліджень: «Огляд українського язикознавства», «Українська граматична термінологія», «Як селяни пишуть і читають по-українському», «Рідна мо­ва в українській школі», «Краткий курс украинского языка», уклав «Ук­раїнський правописний словник», «Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови», видавав та редагував науково-популярний місячник «Рідна мова».

 «Рідна мова, - стверджував учений, - то сила культури, а культура – сила народу».

Народився Іван Огієнко 14 січня 1882 року в містечку Брусилів на Житомирщині. Через два роки трагічна смерть батька осиротила шістьох дітей. Удова-мати, не маючи коштів утримувати свою малечу, віддала старших навчатись кушнірству. Іван по закінченню Брусилівської початкової школи отримує перші знання основ видавничої праці – редагуючи разом з Ю. Придворним (згодом – поет Дем’ян Бєдний)  рукописний місячник «Моя бібліотека». Тоді ж надсилає до газети «Сельскій веснік» першу науково-дослідницьку статтю «Містечко Брусилів. Як живуть селяни», опубліковану в липневому номері часопису за 1897 рік, пише перші свої поеми і вірші.

У 1903 році складає іспит зрілості (матуру) при Острозькій класичній гімназії.   Вищу освіту здобував у Київській фельдшерській школі та на історико-філологічному факультеті  Київського університету Св. Володимира. Працював учителем середньої комерційної школи та державної гімназії у Києві. Згодом був зарахований професорським стипендіатом по кафедрі росі­йської літератури університету Св. Володимира. У 1915-1917 роках – приват-доцент цього університету, 1917-1918 роки – професор  Українського народного університету, що існував паралельно з університетом Св. Володимира  (згодом Київський державний український уні­верситет).

У серпні 1918 року за часів  гетьмана  П. Скоропадського І. Огієнко призначається ректором щойно утвореного Кам’янець-Подільського державного українського університету. 4 січня 1919 року при уряді Директорії приступає до виконання обов’язків міністра освіти УНР з одночасним залишенням на посаді ректора, 15 вересня призначається міністром ісповідань (віровизнань), 15 листопада того ж року – Головноуповноваженим уряду УНР в Кам’ян­ці-Подільському після евакуації уряду до Тарнова (Польща).

Івана Івановича Огієнка (з 1943 року – митрополита Іларіона) ми, пізнали лише недавно. І відкрили для себе всесвітньовідому постать енциклопедиста, культуролога і біблеїста, поета і філософа, державного і культурного діяча. Та ще автора повного перекладу на українську Святого письма – Біблії, якому він віддав 40 років свого життя. Він блискуче знав санскрит, класичні мови, володів французькою, німецькою, старослов’янською, російською, польською, сербською...  Зауважував: «Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб... Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом... Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби звести та знищити її дощенту».

21 листопада 1921 року Іван Огі­єнко з дружиною і трьома дітьми  назавжди полишає Україну, вимушено кинувши напризволяще в Ка­м’ян­ці-Подільському власну величезну книгозбірню, архів і десятки завершених та розпочатих рукописів наукових праць. У 1922 році він перебирається до Винник, а згодом до Львова. За ревне викладання української мови і проповідування національної ідеї польська влада звільняє його від викладання у Львівській учительській гімназії.

Під час перебування у Варшаві розгортає активну просвітницьку і видавничу діяльність. Пише і видає цілий ряд своїх наукових праць. Там продовжує свою багаторічну працю над перекладом Святого Письма українською мовою. Серед найпомітніших досліджень цього періоду – десятитомна «Історія церковно­слов’янської мови».

Після сме­рті дружини Домініки Данилівни (квітень 1937) професор Огієнко приймає рі­шення про чер­нечий постриг (здійс­нює­ться цей обряд у Яблочинському Свято-Ону­фрі­ївському монастирі 9 жовтня 1940 року) й обирає ім’я Іларіона – на знак спадкоємності духовного подвигу першого митрополита Київського часів Ярослава Мудрого – Іларі­она. 19 жовтня того ж року стає архієпископом, а 16 березня 1944 року – митрополитом Холмським і Підляським православної Варшавської  митрополії. Влітку 1944 ро­ку І. Огієнко змушений емігрувати до Швейцарії, а у вересні 1947 – до Канади. У серпні 1951 року на Надзвичайному соборі Української греко-православної церкви у Вінніпезі був обраний главою УГПЦ у Канаді і митрополитом Вінніпега.

З переїздом до Канади відновлюється перервана воєнними діями в Європі активна наукова і видавнича діяльність митрополита Іларіона. У листопаді 1947 року він засновує народний християнський місячник «Слово істини». Далі започатковує вихід «Нашої культури». Він доклав чимало зусиль для орга­­н­і­­зації та розбудови української національної культури та релігі­йного життя у Канаді. Заснував Теологічне товариство, здійснив реорганізацію богословського факультету Манітобського університету, перетворивши його в колегію ім. Св. апостола Андрія.

12 червня 1962 року здійснилася мрія життя митрополита Іларіона – з Лондонської друкарні на його вінніпезьку адресу прислали розкішно виданий том – повний каноні­чний переклад українською мовою Біблії. Це був результат 40-річної праці українського вченого, яку доводилось виконувати у надзвичайно несприятливих життєвих умовах.

Помер митрополит Іларіон після тяжкої і тривалої хвороби 29 березня 1972 року. В останню мить з ним були його сини Анатолій і Юрій та секретар Іван Похильчук, що доглядав останні роки митрополита Вінніпегу і всієї Канади. Відповідно до юридично оформленого заповіту, здійсненого 15 квітня 1967 року, весь свій колосальний архів і книгозбірню він передав на зберігання Колегії Св. Андрія з тим, щоб із постанням вільної і незалежної України, «коли факультет теології Української православної церкви буде існувати в Києві», всю цільну колекцію переслати на Батьківщину та надав виключне право на друкування його праць, а також весь прибуток від їх реалізації Інститутові дослідів Волині в Канаді.  Похований на православній частині цвинтаря Глен Іден поблизу Вінніпега.

Настав час, і довго замовчуване ім’я нашого співвітчизника, котрий присвятив своє життя Україні та її народові, стає знаним на батьківщині. Протягом останніх років ім’я Івана Огієнка (митрополита Іларіона), його багатюща наукова спадщина все активніше повертаються в Україну. У Києві і Львові значними накладами перевидані найголовніші фундаментальні праці ученого – «Українська культура», «Історія українського друкарства», «Історія української літературної мови», «Дохристиянські вірування українського народу», Життєписи великих українців», «Наука про рідномовні обов’язки».

Все активніше заявляє про себе Всеукраїнське товариство Івана Огі­єнка. У містах Брусилові, Житомирі, Львові та Кам’янці-Поді­льському з’явились вулиці, названі іменем ученого. 1998 року, згідно з розпорядженням столичної мерії, встановлено меморіальну дошку на приміщенні гуманітарного корпусу Київського національного університету ім. Т. Шевченка, де вчився і працював професор Огієнко. А в університетах Кам’янця-Поді­льського (який носить нині його ім’я) та Брусилова відкрито музеї-кімнати Івана Огієнка. Одна із пре­мій Спілки письменників України також носить ім’я Огієнка.

Митрополит Іларіон, чия багатоаспектна діяльність упродовж двох третин ХХ століття привертала до себе увагу наукової громадськості, належить до яскравого сузір’я української еліти.

Віктор Войковський