«Я дуже хочу на роботу»

7 березня Валентина Володимирівна Швець відзначає день народження. Дуже часто за довгі роки праці у підрозділі Хмельницької АЕС власне свято їй доводилось зустрічати на зміні. З червня 1988 року вона працює лаборантом хімічного аналі­зу 4 групи оперативного персоналу  зміни «А». У оперативників за пра­вило – графік є графік, і власні побажання враховуються у виняткових випадках. Зрештою, після закінчення Вінницького технікуму  м’ясної і молочної промисловості вона визначила для себе, що виробництво – на першому плані. І коли працювала технологом у Попільні, і коли переїхала у Нетішин і в якості адміністратора відділу робітничого постачання забезпечувала виробничий ритм підрозділу­. І нині вона залюбки відстояла би вахту, бо не уявляє себе без подруг по роботі, без виробництва, до якого прикипіла душею­. Л.І.Му­ко­сій, К.І.Дрозд, Т.А.Черепанова, Н.В.Жуков­ський, Н.Т.Лук’янчук, Д.І.Суліма, Л.А.Омельченко, Р.С.Дми­трук, А.Г. Муштук – ветерани зміни, з якими пройдено чвертьвіковий шлях. Перед­ пуском 2-го бпока зміну доповнили  апаратник БЗУ Н.М. Глюза, лаборанти Н.Р.Федорчук, С.Н.Школенко, оператори Н.Г.Скидан, Ю.М.Мельник,  В.С.Брезицький, на установку центрифугування перевівся зі зміни «В» А.М. Мельник. Ці люди теж стали до­рогими і близькими ветерану виробництва­.

Але нині вона на лікарняному. Не через власне недбальство до здоров’я. П’яний водій легковика збив її та подругу на зупинці, коли Валентина Володимирівна поспішала на зміну. Подруга відбулась переляком і за­бо­ями, а їй дістались складні пере­ломи­ та багатомісячне відновлення під на­г­лядом лікарів. Їй повезло, що фахівці у Рівному грамотно склали кісточки та попришивали м’язи. Вона вдячна долі, що у місцевій СМСЧ-4 на­трапила на фахівця, який заставив по­нівечений організм рухатись так, ніби ні­чого й не сталось. Лі­кар ЛФК Ольга Вік­то­­рівна Гусарова допомагала відновити функції рухів руки і но­ги, і якщо прискіп­ливо не придивлятись за ходою Валентини Володимирівни, не скажеш, що їй пророкували «ліж­ко­вий ре­жим» на подальші роки. До зустрічі з рідним ко­лективом готується, ніби на побачення, адже він їй нині певною мірою заміняє родину, бо дуже рап­тово пішов у кращі світи її любий чоловік… Діти, звичайно, горнуться до матері, але у них власні родини і свій шлях по життю. Вона це дуже добре розуміє.

В колективі  Валентина Володимирівна авторитет. У одному з документів на нагородження робітниці читаємо сухі, але заслужені визначення. «За час роботи в хімічному цеху Валентина Володимирівна зарекомендувала себе як технічно грамотний, висококваліфі­кований працівник. До робо­ти ставиться від­повідально. Рівень професійних знань відповідає посаді, яку займає­. До виконання посадових обов’язків відноситься сумлінно. Роботу знає досконало, постійно підвищує професійний рівень як в підрозділі, так і у навчально-тренувальному центрі. Дисциплінована. Вимоглива до себе. Є наставником молоді, набутий виробничий досвід передає молодим працівникам. За багаторі­чну та сумлінну працю неодноразово нагоро­джувалась грамотами та подяками відокремленого підрозді­лу «Хмельницька атомна електрична станція». В спілкуванні з колегами завжди ввічлива. За характером людина відкрита, дружелюбна, скромна. В колективі підтримує рівні, дружні стосунки, користується заслуженим авторитетом».

Ми спілкувались з Валентиною Володимирівною у лікарні, де вона проходила курс реабілітації під наглядом О.Гусарової. Від співрозмовниці виходили флюїди душевності і оптимізму, життєрадісність та жага побороти неочікувані негаразди. Вона щиро бажала здоров’я усім лі­карям, які допомогли у буквальному сенсі стати на ноги. «У Ольги Вікто­рівни золоті руки і щедра душа, -  запевняла вона. - Дуже сподіваюсь, що, можливо не цього року, але на наступні іменини ми з нею станцюємо гопака. І ще я дуже хочу на роботу»­.

Петро Войтович