Вхід

Літа надій і … лелеча мудрість

Срд, 18 Листопада 2009

Про колег ми, як правило, пишемо на ювілеї. І коли вони відходять за обрій буття. Враження таке, що брати по перу мають бути вічними, бо ж крилаті у думках і діях, бо ж подекуди об’їжджають Пегаса, аби той слухався віжок. Але крилаті коні - тварини норовисті, а життя, виявляється, не вічне. Хіба що у спогадах інших, хіба що у написаних колись рядках.

Не стало  Миколи Матвійовича Заріцького, людини, не обділеної Богом і увагою людей. Він був кипучою особою, непосидючою і багатогранною. Головне – доброю, щирою. 

2002 року з під пера Олександра Шустерука вийшла замальовка про Миколу Матвійовича, яку пропонуємо читачам на згадку про нашого земляка. Як реквієм.

 

Літа надій і … лелеча мудрість

Храми душі

Лелеки щороку клекотали поруч з хатою Заріцьких, але чомусь не вили тут гнізда. Мо’, тому, що й без того багатоко дітей було у хаті, і годі було носити їх сюди: жили тяжко, сутужно…

…Вітер хвилею  котиться  житами,   додолу колос пригинає, закрутить його, що й косарі  лихе слово за губами не втримають. На допомогу з прикульгуванням йде дядько Матвій  з малим Миколкою на руках. Важко колишньому фронтовику долати шлях. Клята війна десять сантиметрів  кістки відібрала. В одинадцяти операціях кричав, матюкався люто: не мучте, відріжте!..  Медики не послухались. А Миколка дивиться в широкий світ допитливими очима, хоче зрозуміти навколишній світ.

…Одного разу він на горищі хати знайшов затертий церковний журнал, що його заховала мама від сторонніх очей – все ж релігійне було під забороною. Вже вчився в школі.

І тільки вільний час – Микола гайда на горище. Може, тоді й зародилась у нього думка піти по Україні і фотографувати церкви, щоб хоч це зберегти для людей…

- Миколо,  а що для вас є віра? – втручаюсь у спогади Миколи Заріцького.

- Людині без віри не може жити, треба у щось вірити. Мені довелося у житті торувати  шлях через ідеологічні перепони. Нам казали, що Бога немає. Я мовчав. Але ж душу не обманеш…

 Слово писане, як складова духовності

…Він мріяв стати офіцером. Коли  бачив людей у військовій формі, серце пронизував щем. Військові  були символом відваги, мужності. Не раз хлопцеві  пригадувались розповіді батька про  однополчан.

Спроби вступу до військового училища не увінчались успіхом. Призвали до лав Збройних сил.

…Узбекистан. Дивізіон стратегічних ракет. Спека,  пилові заметілі і солдатський піт.

 Ось і “дембель” . А Микола Заріцький мріє таки про  погони офіцера. Всі документи були вже  підготовлені для вступу у Курганське військове політичне авіаційне училище. Залишилась “дрібниця” – вирвати гланди.

У шпиталі майбутнього офіцера лікарі готували до операції. Аж раптом команда – розгорнути  польовий шпиталь, вперше за стільки років після війни! Це був 1968-й: з «визвольним походом» Чехії,  подіями на о.Даманський, В’єтнамом… Всіх “ходячих”, вивезли у степ. Нестерпна спека. І раптом:  мамо рідна! вогонь вихорем несеться пшеницею.

Кинулись  перекопувати поле. За деякий час чорна  смуга  землі зупинила стихію. Ось тоді сержант взяв у руки перо, щоб люди дізнались про тих, хто  приборкав вогонь. Замітка з’явилась у газеті “Фрунзенец” Туркестанського військового округу.

 А потім  муза кудись зникла…

Демобілізувався, приїхав додому,  згодом  став студентом Кам’ янець-Подільського педагогічного інституту, працював у Головлівській середній школі вчителем фізкультури.

Одного разу  приходить додому, а там сидить бабуся дружини і плаче з газетою в руках. Публікація була про загибель трьох космонавтів. Микола під враженням написав замітку до районної газети. Вона починалась словами: “Плакала старенька мати”. Це стало початком  журналістської біографії.

- Журналіст – це професія чи покликання?- цікавлюсь у Зіріцького.

- Якщо журналіст спить спокійно – це він обрав професію, а коли схоплюєшся серед ночі, щоб записати цікавий заголовок до статті чи абзац майбутньої публікації – це покликання.

- А що не варто робити журналісту?

- Грати у піжмурки зі своєю совістю. Такі “вправи” замучать душу. А без неї ти вже ніхто.

Доля чомусь не раз відвертала Заріцького від журналістики. Сьогодні багато що можна почути про  Галину Архипову: і добре, і не зовсім. Але як би там не було, вона стала “хрещеною матір’ю” його журналістської дороги, запропонувавши посаду редактора Славутського радіомовлення. Потім було Булогір’я: тут він став наймолодшим в області заступником редактора райгазети. Та не надовго: молодого, енергійного, його  призначили керувати райвідділом культури.

Але Славута, Славутчина!.. Вічна любов до рідного краю повернула його сюди. Посаду голови міськвиконкому тоді обійняв, з переведенням Славути  у ранг міст обласного підпорядкування, Василь Миколайович Мосійчук. Він і підписав  розпорядження про призначення Миколи Заріцького  завідуючим загальним відділом міськвиконкому. Працював кілька років, аж тут знову – газета! Розгорталось будівництво АЕС, створювався “Енергобудівник”. Не витерпів, пішов.

 

“Три місяці холодно, а решта дуже холодно”

Так жартують про свій край народи Півночі. Тут  серед золотодобувників і геологів, серед білих ведмедів і рогатих оленів довелось побувати і Миколі Заріцькому. Працював спочатку теслею на золотодобувних копальнях, потім начальником рембуддільниці, а згодом “репортером в  унтах”, працюючи заступником редактора газети “Верхоянский комунист”.

Верхоянський район Якутії  простягнувся на сотні кілометрів. Щоб написати замітку про оленеводів, коневодів, потрібно було долати велику відстань на автомашинах, всюдиходах, вертольотах, оленячих нартах...

У цьому суворому краї Заріцькому довелось пізнати сповна, що є  межею між життям і смертю. Бувало, в суворий холод підводила техніка, виривався  в обмерзлому “УАЗі” з паруючої “наліді” щомиті ризикуючи провалитись у  припорошену снігом  проталину, було що й просвистіла повз  вухо куля заздрісника....

 Північ – далеко не  романтика, цей край не любить слабких.

Місцева влада побачила у Миколи Заріцького гарні організаторські здібності. У складні часи перебудови його затвердили завідуючим ідеологічним відділом Верхоянського РК КПРС, а потім на  посаду керуючого справами райвиконкому. Він і тут проявив себе.

Якутів, евенків не обманеш. Вони душу людини відчувають якимсь втаємниченим чуттям. Обманеш – і ти ворог. У суворому краї краще мати друзів.

Йшов восьмий рік північних “мандрів”. Секретар Якутського обкому партії В.Скрябін, а до цього перший секретар Верхоянського РК КПРС – друг недавнього Президента республіки Саха М.Ніколаєва – запропонував очолити російську редакцію республіканської газети “Саха сире” – “Советы Якутии”. Але сім’я вже переїхала до Нетішина. А тут ще й телеграма від міського голови Нетішина І.Гладуняка з пропозицією очолити газету “Нетішинський вісник”. Десять літ він віддав цьому часопису.

 

Хрещені батьки… лелеки

Коли земля почала готуватись до зими, у вирій не полетів лелека, почав шукати притулку. Важко уявити, як птах  наважився зайти у художню майстерню спорткомплексу Хмельницької АЕС, розташовану на міському стадіоні. Лелека зайшов до Олександра Терьохіна, котрий працював над оформленням стенду. Він фігуру птаха сприйняв за жарт, мовляв, хтось біля дверей поставив опудало. Але це «опудало» переступило через поріг і повагом пройшлося  по майстерні.

- Колю, у мене є квартирант.

- То добре, - не відриваючись від газетних гранок, мовив Микола Заріцький.

- Але ж він нічого не їсть, крім риби. Це ж лелека.

- От тобі й на, - здивувався Микола Заріцький. А за мить сказав:

- Може, правнук тих, що гніздились у   мене  в Крупці?

-Можливо, то що будемо робити, риба ж на ринку не безкоштовна?

- Годувати будемо. Ось маю “десятку”, то купи Петькові рибки свіженької.

Так і живе лелека у Нетішині. Не голодний, зігрітий двома чуйними людьми. А коли його родичі повернуться з вирію, то він неодмінно розповість їм своїм клекотом, що на світі є ще добро.

Олександр  Шустерук

2002 рік

 




ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!