Вхід

«Бо ти на землi - людина…»

Срд, 30 Грудня 2009

8 січня виповнюється 75 років з дня народження Василя Симоненка

«Він став Поетом не тоді, коли написав свої перші вірші, а тоді, коли на повен голос заговорив про найбільші болі свого народу».

Іван Дзюба

Він прожив на світі лише 28 років. Чи багато можна зробити, проживши неповних 29 років? Василь Симоненко вважав, що майже нічого. «З іронією оглядаючись на пройдене: мені двадцять дев’ять скоро стукне, а що я зробив, чи бодай почав, значне? Не життя, а низка дрібних клопотів, дрібних невдач, дрібних розчарувань і дрібних успіхів!» - занотував він у своєму щоденнику 22 липня 1963 року. І додав: «Ні, не так я мріяв жити, як живу. Щасливий той, хто хоче мало від життя, - він ніколи не розчарується в ньому. Найпростіший і найкоротший шлях до так званого щастя – стати обивателем. Мозок, здатний породжувати мислі, не здатний зробити його власника щасливим».

Народився Василь Симоненко 8 січня 1935 р. в с. Біївці Лубенського району на Полтавщині. Після голодомору село ледь спиналось на ноги. Василь ріс без батька. Згодом додалися труднощі війни, окупації. Всі клопоти лягли на плечі матері та її стареньких батьків. Ще під час війни почав учитися. Десятирічку закінчив із золотою медаллю. А вчитися йому було ой як не легко… Адже в Біївцях він закінчив лише п’ять класів, а решту у сусідніх Тарандинцях. А це -  дев’ять кілометрів лише в один кінець.

 Після закінчення середньої школи вступив на факультет журналістики Київського університету. Далі – робота в «Черкаській правді» (1957-1959), «Молоді Черкащині» (1960-1963), власним кореспондентом «Робітничої газети» й літературна творчість. Помер – 13 грудня 1963 р., похований у Черкасах.

Між цими датами – напівголодне довоєнне дитинство, лихоліття й злидні, студентське братство, літературна студія імені Василя Чумака, творчі суперечки в гуртожитку на Солом’янці, далі – активна участь у роботі Черкаського обласного літ­об’єднання, нарешті – вихід єдиної прижиттєвої збірки «Тиша і грім» (1962).

Симоненко був такою ж земною людиною, як і всі ми. Він народився на другий день Різдва, яке тоді у далекому 1935 році, святкувати було заборонено. Навкруги буяв чарівний світ – степи, луки, переліски, звивисті річки, синє небо і вільне птаство… Його рідне село було і залишилося для нього най­кращим в світі.

Природа наділила сільського хлопчину з Лубенщини великим талантом відчувати людину, чути народ і мати жагучу потребу будити в народу і в кожній людині почуття власної гідності, утверджуватись на позиціях правди і справедливості.

Жилось йому важко і матеріа­льно і духовно. Внутрішньо він не міг змиритися з куцою «демократизацією» періоду «відлиги» і дуже гостро відчув фальш і неповно­цінність суспільного життя. Він виступав разом із своїми товаришами на літературних вечорах, диспутах, активно працював у київському Клубі творчої молоді (хоча жив у Черкасах), саме за його участю віднайдені масові поховання жертв сталінщини у Биківні, на Лук’янівському і Васильківському цвинтарях. Він був одним із перших у славній когорті літературних сміливців, котрі зруйнували усталений стереотип закостенілого тоталітарного мисте­цтва, розбудили приспану  літерату­ру молодими громами, в когорті шістдесятників. Симоненко – це вул­кан, котрий вибухнув гарячою спопе­ляючою лавою – поезіями, інвективами, пророцтвами, прокляттями на голови «катів свого народу»:

Де зараз ви, кати мого народу?

Де велич ваша, ваша сила де?

На ясні зорі і на тихі води

Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться і діє.

Без ваших нагаїв і палаша.

Під сонцем вічності

                             древніє й молодіє

Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є!

             Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить

                                            мій народ!

Пощезнуть всі перевертні                                         й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів

                                            осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!

Він був сповнений жаги життя, молодечого завзяття, запалу, які повстали проти всього тупого, недоумкуватого, злобного, антилюдяного, що зазіхало на найменші   паростки духовної суспільної свободи і здатне було лише нівечити і топтати ті молоді сходи.

1962 – знаменитий рік в історії української поезії. Тоді вийшли три тоненькі збірочки авторів-початківців, що ознаменували нову епоху і в літературі, і в суспільному житті. Це – «Грім і тиша» Василя Симоненка, «Соняшник» Івана Драча, «Атомні прелюдії» Миколи Вінграновського. Проте на той час внутрішньо автор вже набагато обі­г­нав свою збірку.

У вересні  цього ж року Василь Симоненко пошкодує, що не може прислужитися літературі, більше й тому, що не бачить усіх відтінків, не чує всіх звуків. Його почуття загострюються, слух стає ще чутливішим до звуків життя, не вистачає образів, щоб відтворити і передати драматичну гаму багатобарвного світу.

Отож уже тоді, в 1962-1963 роках, В. Симоненко постав не просто поетом – борцем за правду і справедливість, його душа швидко виростала в щирого Українця, усвідомлюючи свою велику місію. Мабуть у цьому і є  таїна  його таланту, коли за зовнішньою простотою відкривається великий, складний і мудрий світ.

В. Симонеко торував свій шлях цілеспрямовано і мужньо, розуміючи, які випробування можуть випасти на його долю. Він готував і гартував себе піддаючи гострому самоаналізу свій стан і своє покликання.

«Не знаю, чи це кожному властиве, чи тільки зі мною таке буває. Часті сумніви нищать будь-яку впевненість в своїй мужності, - записує Василь у щоденнику 6 липня 1963 року, - я не знаю, як триматися, коли посиплються на мою голову справжні випробування. Чи залишуся людиною, чи жах засліпить не лише очі, а й розум? Втрата мужності – це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям. А скільки людей – розумних і талановитих – рятували своє життя поступаючись гідністю, і, власне, перетворюючи його в нікому не потрібне животіння. Це найстрашніше.

Душа прагне потрясінь, а розум боїться їх».

Він відчував прийдешні зміни в українському суспільстві, кликав і наближав їх своєю пристрасною творчістю. Він прагнув, аби його поетичне слово мало вибухову силу, щоб розірвати в’язку атмосферу облуди і байдужості, примусити людей повірити йому – поетові, і собі, і життю, яке здавалося йому все ж таки чудовим.

Але, підступна хвороба і  додаткові тортури, влаштовані міліцією, зробили свою чорну справу. Він помер у черкаській лікарні в розквіті творчих сил. Смерть Симоненка довгі роки була потьмарена глухими чутками, здогадками, густим туманом.

І лише 27 лютого 1992 року газета «Літературна Україна» опублікувала розповідь-спогад про безпричинне і смертельно жорстоке побиття поета невідомими (!) міліціонерами у м. Сміла влітку 1963 р.

Про це раніше знати було заборо­нено. Тоталітарна система починала новий наступ, і після короткої «відлиги» знову повіяло   холодом брежнєвсько-сусловської зими. Смерть Симоненка була першою жертвою на шляху реанімації тоталітаризму в Україні.

«Не примеркла з літами зоря Василя Симоненка. Горить високим, чистим світлом в небі українського письменства. По цій високості й чистоті, по алмазному блиску впізнаємо її серед інших. Є в його творчім доробку речі, які сьогодні справедливо можемо назвати класичними. Його творчість живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, для народу, до України, яка навіки увінчала поета своєю любов’ю. Справді, як молодий витязь, звівся він у нашій поезії, і так виразно чуємо його свіжий, мажорний, юнацький бадьорий голос…».  Олесь Гончар.

Підготував  Віктор Войковский

 




ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!