«А сорочка мамина»…
Так називається приурочена до Дня вишиванки виставка, яка діє у Нетішинському міському краєзнавчому музеї. Вона розповідає про працелюбність й майстерність наших жінок, їх вміння бачити та передавати навколишню красу, прагнення оточити себе прекрасним, не зважаючи на життєві реалії. Вишивані вироби – це традиції, які відтворюють чистоту почуттів й думок, внутрішній світ душі…
Манекени з українським традиційним жіночим одягом гармонійно вписались у експозицію зали «Ткацтво». Звичайно особливої уваги заслуговують сорочки, оздоблені різними орнаментами й техніками, що репрезентують Славутчину, Шепетівщину, Острожчину, а в цілому – волинські традиції. Адже відомо, що волинські мотиви характерні для північної частини Хмельниччини, а подільські – для півдня області.
У кожному елементі вбрання відчувається органічна єдність з природою, комплекти одягу акумулюють особливості певної місцевості, де вони були створені. У кожній сорочці, намітці, виспівана доля жінки-матері, берегині родинного вогнища, майстрині.
Сорочка – натільний одяг, який був обов’язковим елементом вбрання наших пращурів. Вона зігрівала тіло в холодну пору, охолоджувала в спеку. Пошита з домотканого полотна, вона мала ще й лікувальні властивості.
Сорочка була основою традиційного вбрання і важливим атрибутом святково-обрядової культури українців, вона супроводжувала людину від колиски до могили. Без неї не обходилися ні в будень, ні у свято. У зв’язку з цим, вона часто згадується у піснях про кохання та у весільних піснях.
Як-от:
«Уставала дівчинонька раненько до сонця,
Вишивала-мережала рушничок в оконця:
«Купи мені, моя мати, мальовані п’яльця,
Та вишию, вималюю козаку рукавця…»
Шовком шила, шовком шила, шовком вишивала,
Все для того козаченька, що вірно кохала».
Весільну сорочку зберігали впродовж багатьох років, а то й всього життя, як дорогоцінну реліквію, показуючи її дітям та онукам.
Напередодні весілля дівчина дарувала вишиту сорочку своєму нареченому, в якій він і йшов до шлюбу. Ця давня традиція подекуди зберігається ще й тепер, однак дівчата дарують не вишиті, а придбані в магазині сорочки.
Кожна порядна господиня дбала про одяг для родини сама. Повна скриня полотна й сорочок – це не тільки ознака достатку, а й працьовитості, бо все це колись виготовлялося власноруч.
Ставлення до сорочки, значення її в житті людини народ закарбував у прислів’ях і приказках. Як от: «Журба сорочки не дасть», «Як неділя, то й сорочка біла», «Хто має дочки, той ходить без сорочки, а хто має синки, то готує сумки».
Білий колір полотна, з якого шили сорочку, – символ чистоти, а оздоблення на рукавах, манжетах, погрудді, комірі – любов до прекрасного, передана кольоровими нитками різними техніками вишивання. Потяг до краси на генетичному рівні передавався з покоління в покоління. Тому квіти, які росли на городі, в саду, на дворі, під тином на дорозі, «розцвітають» на одязі. Так, зразки із півночі Хмельниччини рясніють рослинними мотивами. В той час, як Рівненщина переважно репрезентована геометричними орнаментами.
Вироби, представлені на виставці, вражають розмаїттям вишивальних технік: хрестик, стебнівка, мережка, коса гладь, рахункова гладь, прутик, виколювання, низинка, плетінка, зерновий вивід, одинарний прутик тощо.
В деяких населених пунктах весільну сорочку вишивали «білим по білому». Зразок такої вишивки – на сорочці з с. Кутки Славутського району, виготовленої у першій половині ХХ ст.
Розмаїття, неповторність традиційної давньої вишивки й нині надихає сучасниць. До прикладу, деякі учасниці місцевого фольклорного колективу «Роксолана» виготовляли власні сценічні вишиванки, відшиваючи візерунки з музейних зразків! Зокрема, поліхромну вишивку, якою оздоблена сорочка з с. Милятин Острозького району.
Привертає увагу сорочка з с. Бугрин Гощанського р-ну з Рівненщини, на рукавах якої – пара птахів! Ймовірно це була святкова, весільна сорочка з побажанням нареченій «завжди бути в парі».
На жаль, в фондах музею недостатньо елементів чоловічого костюма. Більшість експонатів – це сорочки, які дістаємо «на-гора» переважно під час проведення тематичних музейних уроків для учнів наших шкіл та ліцеїстів місцевого ПТЛ.
Слід зазначити, що чоловічий одяг був скромнішим, порівняно з жіночим. Різниця полягала передусім у кількості компонентів. Основою строю була, звичайно, сорочка: архаїчна тунікоподібна, чи більш пізня – поликова. У давніші часи сорочку носили «навипуск».
На чоловічих сорочках переважають геометризовані орнаменти. Колорит червоно-чорний, рідше – поліхромний. У збірці музею є й сорочки сірого кольору, з невибіленого полотна. Їх одягали в будні дні. Святкова сорочка обов’язково була білою, оздоблена вишивкою. Таку сорочку, як не дивно, одягали і на свято «першої борозни», а також «обжинків», оскільки праця на землі годує хлібороба – до початку роботи ставилися з особливим трепетом.
Ознайомлення з багатством української вишивки допомагає краще її розуміти, сприймати, не лише поліхромну гуцульську чи подільську, а й монохромні лінійно-геометричні поліські мотиви, рослинні зображення волинської вишивки.
Для нас важливо знати свої традиції, плекати шанобливе ставлення до них, та передати набуті цінності для майбутніх поколінь. Тож запрошуємо всіх бажаючих доторкнутися зором і серцем до краси традиційного народного одягу.
Зоя Тунцева, старший науковий співробітник НМКМ,
Оксана Іванець, науковий співробітник НМКМ
