«Атомник» підкорює гірські вершини з українським прапором у руках
Любов до гір прокинулася в душі Олександра Веремійчука з невеличкого села Шатерники Славутського району Хмельниччини несподівано. Адже околиці, де підростав, – суцільна рівнина. Він, дитина, викохана колосистими полями, лісами та лугами, відкрив для себе альпінізм уже у досить зрілому віці. Нині ж не лише сам успішно долає найстрімкіші гірські вершини, а й вчить скелелазінню дітей. Його вихованці є чемпіонами України у цьому непростому виді спорту.
На пік підіймалися… 20 днів
– Якби мені хтось колись сказав, що не уявлятиму без вершин свого життя, я б не повірив, – щиро зізнається Олександр Веремійчук. – Бо в дитинстві у горах ні разу не був. А от пізніше, з колегами по роботі, ми частенько їздили в Карпати на відпочинок. І мене затягнуло.
У повсякденному житті він – начальник дільниці енергоремонтного підрозділу Хмельницької атомної електростанції. Робота надзвичайно відповідальна. Як вдається поєднувати її з таким екстремальним хобі, для мене – загадка.
Перші сходження були на Петрос (2020 м) та Говерлу (2061 м). Потім Олександр Веремійчук разом з друзями почав відкривати для себе гірський Крим. Згадує свою першу двотижневу мандрівку по тамтешніх каньйонах, як у «зв’язці» (підіймався з товаришем у парі) потрапив у негоду й не міг зрозуміти: напарник, що йшов вище, встигнув зачепитися за скелю льодорубом чи ні. Від цього ж залежали їхні життя. Все обійшлося благополучно, але коли чоловіки повернулися в табір, Олександр довго не міг й слова із себе видушити – настільки серйозне пережив потрясіння.
За плечима у Веремійчука вже не одна вершина. Нещодавно він у складі групи українських альпіністів повернувся з Кавказу, де підкорив Казбек (5033 м, Грузія). Має у своєму активі успішне сходження на Ельбрус (5642 м, Росія) та пік Леніна (7134 м, Киргизія). Про кожну мандрівку скелястими хребтами розповідає з неймовірним захопленням.
– На пік Леніна, що в горах Тянь-Шань, ми відправилися минулого літа, – пригадує Олександр Миколайович. – Уявіть: внизу спека десь градусів тридцять, а на вершині – двадцять морозу.
Висота й такі неймовірні перепади температур, тиску, кисневий голод – стрес для організму. Власне, щоб людина могла адаптуватися до екстремальних умов, сходження відбувається поступово. Пан Олександр розповідає, що на висоті 3600 метрів ще є юрти, в яких можна замовити миску салату чи гарячої каші. Добираються туди альпіністи, як правило, на четвертий-п’ятий день підйому. А далі опиняються лише віч-на-віч з примхливими горами. Буває, негода затягується, тож вирушати далі зважуються не всі. Олександр Веремійчук зі своїми напарниками досяг вершини на… двадцятий день мандрівки.
Запитую, чим же харчувалися серед зледенілих схилів. Альпініст розповідає, що обов’язково із собою мають гречку, сухпайки, сухофрукти, шоколадні батончики і чай. Без гарячого питва в горах – це вірна смерть. Аби заварити ароматний напій, топлять у казанку сніг. Кілька ковтків – і зморене виснажливою мандрівкою тіло повертається до життя. До чаю ділять «Снікерс». Часто цей солодкий шматочок стає єдиною їжею за цілісінький день.
На Ельбрусі сало
вкрала ласка
Пригадує, як, підкорюючи Ельбрус, хтось із колег узяв з собою шмат сала. Але поласувати ним не встигли: гірська ласка, поцупивши стратегічний запас альпіністів, гордо позувала перед камерами, наминаючи свій трофей.
– Можна багато набрати із собою їжі, але що важчий рюкзак, то повільніше ти йтимеш, – розповідає Олександр Миколайович. – Речі вкладаєш лише найнеобхідніші. Має бути намет, щоб заховатися від негоди, пуховка, льодоруб. У середньому «штурмовий» рюкзак (для сходжень – авт.) важить у межах десяти кілограмів.
На Кавказі Олександр Веремійчук був тричі. Востаннє – у 2014 році. Це сходження запам’ятає до кінця своїх днів: тоді у горах зникли двоє членів їхньої експедиції.
Вони підіймалися на вершину Джайлик, висота якої 4500 метрів. Було два маршрути – альпіністи розділилися на дві групи. Одна пішла стрімкішим підйомом, друга – пологішим.
– Наш маршрут був непростий – кут підйому 45 градусів, та ще й чисто лід. Треба було йти у «кішках» (спеціальні насадки на взуття, що дозволяють чіплятися за крижану кірку – авт.) і за допомогою льодорубів. На висоті близько 4000 метрів команду накрила негода: спершу пішов дощ й ми промокли до нитки, потім почалася завірюха. Коли піднялися на вершину, вже геть стемніло. З камінців вимостили невеличку площадку, щоб поставити намет, бо ж місця нема, внизу урвище. А щоб вітер не зніс палатку, прив’язали її до скелі. Випивши по кілька ковтків гарячого чаю, полягали бочком і по команді переверталися з одного на інший. Сон не йшов, бо ніяк не можна було зігрітися. Щоб висохли шкарпетки, ми познімали їх і повикладали собі на груди…
Залишивши на вершині в обумовленому місці «контрольну записку», команда, з якою підіймався Веремійчук, успішно спустилася. Повернулися й колеги, що здійснили сходження за іншим маршрутом. Тепер мали помінятися завданнями.
– У другій групі був восьмикратний чемпіон Росії з альпінізму Василь Печенін та наш альпініст з Кривого Рогу Григорій Шумейко, – продовжує свою розповідь Олександр Миколайович. – Вони були в парі й вийшли на маршрут, з якого ми спустилися. Проте вже близько опівдня надійшло повідомлення по рації, що спортсмени не виходять на зв’язок.
П’ятнадцять літ у горах
шукав останки сина
На жаль, рятувальна операція не дала результатів. До пошуків зниклих альпіністів долучився й Олександр Веремійчук з товаришами. Їхній групі навіть вдалося натрапити на часткове спорядження спортсменів. Проте і вони людських слідів так і не знайшли. Найімовірніше, чоловіки впали в льодову тріщину, а в тих місцях такі пастки можуть сягати й сотні метрів углиб.
Василь Печенін, коли здійснював своє останнє сходження на Джайлик, мав 82 роки. Це був досвідчений спортсмен і тренер, якому підкорились усі вершини-«семитисячники» на теренах колишнього СРСР. Досі залишається загадкою, що цього разу пішло не так. Колись він підкорював гори із сином. Але під час одного зі сходжень на Кавказі наприкінці 80-х років минулого століття той… зник разом з дружиною. Батько п’ятнадцять літ розшукував тіло сина, десятки разів долаючи той самий маршрут. І коли втратив надію знайти хоч якусь зачіпку, хтось із альпіністів на Ельбрусі натрапив на останки й іменний жетон. Через неповні три десятиліття батько повторив синову долю…
Олександр Веремійчук розуміє всі ризики, проте зізнається, що жити без гір не може. Він готується до наступного надзвичайно екстремального сходження. Який це буде пік, тримає у секреті. Та показує жовто-блакитний прапор, з яким підкорив усі попередні вершини. Вірить, що розгортатиме його знову і знову!
А ще він – керівник «Клубу альпінізму та скелелазіння», що працює в місті Нетішині з 2012 року. Зумів згуртувати навколо себе талановитих школярів, возить їх на змагання, що проходять у нас в державі та за кордоном. До речі, двоє його учнів уже стали чемпіонами України зі скелелазіння у своїй віковій категорії.
***
Список загиблих українських альпіністів, укладений Вікіпедією, перевищує 180 осіб. Є у ньому й ім’я мого хрещеного тата Євгена Ренди з Івано-Франківська. Він теж загинув на Кавказі, під час сходження на Домбай. Мав лише 27 літ. У гори любила ходити і моя мама. Та після трагічної смерті свого брата Євгена на мріях про вершини вона поставила хрест. Заборонила навіть думати про гори і мені…
Наталія Кравчук
На фото: Олександр Веремійчук з однодумцями під час цьогорічного сходження на Казбек
