Вхід

Атомник з морською душею

Чт, 26 Листопада 2009

 «Слухати у відсіках!» Ця важлива команда для морського офіцера Володимира Жемчужникова пов’язана із великими переживаннями. На те є вагомі причини. Коли підводний човен починає занурюватись на глибину, на нього діє значний тиск води і субмарина зазнає певної деформації. Занурення на кожен десяток метрів зменшує її об’єм принаймні в межах п’ятисот кубічних сантиметрів.

Звичною атмосферою для роботи атомного підводного човна є шуми і вібрація механізмів та пристроїв. А коли субмарина йде на занурення, бажано створити сприятливу атмосферу для слухового контролю кожним членом екіпажу. Просто слухати зобов’язаний кожен, а коли виявиться щось особливе - негайно доповісти. Від оперативності залежить найдорогоцінніше - життя.

Проходження глибин супроводжується потріскуванням корпусу підводного човна. Молодих матросів це насторожує, а «морські вовки» до таких звуків ставляться спокійно.

Під час тривалих підводних походів Володимиру Жемчужникову випало пережити не одну екстремальну ситуацію. Одного разу на глибині 270 метрів знесло корок протектора, вода із шаленою швидкістю почала вриватись у відсіки. Під час такої «атаки» вода перетворюється на туман і її потрапляння у човен чимось нагадує виверження вулкану.

Ліквідувати такий дефект на великій глибині - марна справа. Потрібно терміново спливати. Однак для бойового підводного човна в жодному разі не можна видавати місце своєї дислокації. Задраювання діри можливе на глибині сорока і більше метрів.

На борту човна знаходився ядерний боєкомплект - ракети, торпеди. Усвідомлення цього морально впливало на поведінку екіпажу. Кожен член команди просто не мав права на помилку. Звичайно ж, з тим завданням впорались, бо ж інакше ми могли б і не вести цю розповідь про нашого героя. Випадків «гри зі смертю» було немало.

Під час одного із бойових навчань екіпаж іншого підводного човна зробив грубу помилку при проведенні розвороту і стався таран. Амфібі­ям пощастило, що вони перебували у надводному положенні.

Місто Здолбунів Рівненської області далеченько від моря. Саме тут народився Володимир. Початок його трудової біографії також не був пов’язаний із морем. Почав працювати слюсарем - зварювальником на місцевому заводі залі­зобетонних виробів. Але який юнак у ті часи не марив морем чи небом, начитавшись пригодницької та фантастичної літератури. Згодом Володимир став курсантом  Севастопольського вищого інженерно - морського училища. А коли прийшов час розподілу на службу, потрапив на Камчатку.

Перший його підводний човен мав лаконічну назву «К-10». Службу Жемчужников розпочав командиром групи дистанційного управління. Частими стали тривалі походи, часом до 240 діб. Важко уявити, що людина на тривалий час позбавляється елементарного - можливості дихати чистим повітрям, любуватись блакитним небом.

- Як почуває себе людина, усвідомлюючи, що знаходиться у лещатах водяної стихії? - цікавлюсь у Володимира Дмитровича.

- Якби пафосно хтось не розповідав про героїзм на морі, фактор страху присутній завжди. І цього не потрібно соромитись. Страх допомагає людині постійно контролювати ситуацію і бути готовим до найгіршого. Не дарма в народі є така приказка, що обережного Бог береже. Це можна сказати й про моряків, незалежно від того, підводник ти чи матрос надводного крейсера. Однак постійний страх також шкідливий, бо нервово виснажує.

Перебування на підводному човні чимось нагадує подорож у купейному вагоні, коли відчуваєш легке похитування і скрегіт обертових механізмів. Відмінність в тому, що немає можливості любуватись через вікно краєвидами.

Володимир Дмитрович розповів про ефект психологічної втоми, яка настає від одноманітності обстановки. Тривала монотонна робота, споглядання одних і тих же облич колег по службі через деякий час починає гнітити. Під час тривалих бойових походів часто виникає бажання ні з ким не спілкуватись, а поринути у спогади про рідних, знайомих, коханих. Все це виліковують перші кроки по суші, можливість навідатись до своєї домівки. Військову службу Володимир Жемчужников завершив у званні капітана другого рангу і повернувся до рідного Здолбунова. Швидко знайшов і роботу. Його професійний досвід у електротехнічній сфері ні в кого не викликаві сумніву. Працював за фахом. Але щось вносило певний дискомфорт. Він же спеціаліст, який знається на принципах роботи високотехнологічного обладнання на атомних підводних човнах. І про ядерну реакцію та управління реакторною установкою йому не треба було роз’яснювати на пальцях. Тому згодом зробив спробу навідатись на Хмельницьку АЕС.

- Нам такі потрібні. Офіцери атомних підводних човнів - відмінні спеціалісти, - почув остаточний вердикт. Це сталось у 1996 році.

Спочатку був зарахований інженером першої категорії відділу відомчого нагляду і інспекції. А через три роки його й очолив. Для своїх підлеглих Володимир Дмитрович запропонував просту і дієву схему роботи: одержав завдання, успішно виконав і своєчасно доповів. Майже як під час служби. Принаймні колеги не противились таким принципам, бо частина з них також служили у військово-морському флоті. Зокрема це старші інспектори В’ячеслав Ібрагімов, Геннадій Шарапов, Микола Коба, Ігор Григор’єв, Олександр Мирончук.

Перебуваючи у Нетішині, Володимир Жемчужников вкотре переконався, що земля – кругла. Згодом з’ясувалось, що з Олександром Мирончуком вони разом служили на базі Камчатської Другої флотилії підводних човнів і брали участь у гасінні одної пожежі на складі лакофарбових матеріалів. Під час інциденту Володимир Дмитрович був черговим офіцером по флотилії, а матрос Мирончук одним із перших прибув із вогнегасником до складських приміщень.

-Тоді двоє матросів розпочали гасіння, - при зустрічі пригадав Жемчужников.

- Серед них був я, - уточнив Олександр.

Після цих слів два колишніх моряки побратались за давньою морською традицією.

Роки летять швидко. Не встиг начальник служби відомчого нагляду і пожежної безпеки Володимир Жемчужников оглянутись, як вийшов «строк служби» вже за цивільним календарем. Розлука з колективом, який здатний вирішувати найсклад­ніші виробничі завдання, нагадує списання моряка на берег. Він роздумує, чи пора прощатись з кораблем на ім’я ХАЕС. Серед колег Володимиру Дмитровичу вдалося заслужити авторитету. Він зумів поєднати вимогливість із людяністю.

Перехід на заслужений відпочинок Жемчужников сприймає як незворотний процес і з оптимізмом каже, що тепер з’явиться можливість побачити більше цікавих місць.

 «Я не був ще в Одесі…», - каже ветеран                

 

Олександр Шустерук

 




ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!