Безвiсти пропалий

Мій батько не був героєм. Принаймні жодного разу жодним чином я не відчув в його діях і наголосах бодай найменших проявів ветеранської пихи. Його товариш Григорій під час чаркування частенько заводив розповіді про дії авіації на Далекому Сході у 1945 та його у тому участь. Павло Єгорович дуже своєрідно кривив посмішку і казав: «Наливай». А всі наші з ним розмови про Велику Вітчизняну точились навколо полководців та глибоко спокійного слова «важко».

Далеко по війні у 1985 році він отримав орден Великої Вітчизняної війни II ступеня. Його тоді «давали» всім, хто брав участь у боях.  Не пригадую випадку, щоб нагорода сяяла на вилогах його святкового френча. З коротких уривків про перебіг знайомства моїх батьків знаю, що доля звела їх у Бремені – місті тисяч і тисяч полонених.

Так за життя батька і матері ми ніколи не поговорили про війну. Про їх участь у цій трагедії. Бо вони не були героями.

Нещодавно, перебираючи старі папери, натрапив на автобіографію батька. «Народився 1920 року в селі Дєткіно Мценського району в родині селян. У 1931 році батьки переїздять в Донбас, Луганську область. Пішов навчатись у 1929 році спочатку у Дєткінську початкову, а з 1931 року у Родаківську школу загальоосвітньої підготовки. Після її закінчення у 1939 році вступив у Луганський педагогічний інститут на фізмат. Провчився лише два місяці, і того ж року призваний в лави Червоної Армії. Служив у Чернівецькому 97 прикордонному загоні. Спочатку курсантом полкової школи, а тоді старшиною маневрової застави. Під час війни перебував у складі Південно-Західного фронту. З 22 червня по 1 серпня 1941 року брав учать у боях. Першого серпня під містом Тальне Київської області поранений, потрапив у оточення і опинився у полоні. В місті Бремен знаходився до 25 квітня 1945 року. Звільнений американцями»…

Цього року я навмання заліз у інтернет і набрав дані про Павла Єгоровича Гусарова з села Дєткіно. Безпристрасна всесвітня павутина видала мені, що означена людина значиться в числі пропалих безвісти.

Лише так я усвідомив, що нічого не знаю про моїх рідних і що я у неоплатному боргу перед пам’ят­тю мого батька і тисяч та тисяч героїв, що не повернулись з поля бою.

…Отже 97 Чернівецький прикордонний загін. Його формування напряму пов’язане з Хмельниччиною, бо всі наявні у 1939-1940 роках загони  змістились потроху вверх, на нові рубежі. Приміром 20 Славутський віддав бійців на створення 94 Сокальського загону, а  коменд­ат дільниці 23 Кам’янець-Подільського прикордонного загону Петро Олексійович Хрустальов у грудні стає комендантом дільниці 97 Чернівецького загону, який створюється на основі Кам’янець-Поділь­ського ПЗ.  Саме тоді і став бійцем полкової школи Павло Гусаров. За твердженнями багатьох знавців військової справи, вишкіл прикордонників був одним з найкращих у військах. 

З наближенням війни склад прикордонних військ швидко зростав, досягнувши до 22 червня 1941 року чисельності у 168 тисяч. В прикордонних загонах Українського округу сформували по додатковій комендатурі, а також маневрові групи. Зазначимо, що прикордонний загін (ПЗ) як провідна тактична ланка ПВ напередодні війни був поважною силою. Начальник загону мав заступника з розвідки, штаб ПЗ – розвідувальний відділ. Загін включав 4 прикордонні комендатури по 220–320 штатних одиниць, комендатура – 4 лінійні застави (42–64 особи) та резервну заставу, маневрову групу (150–200 бійців), школу сержантського складу. Потужним було і озброєння: 48–60 станкових, 80–122 ручних кулеметів, 25–30 автомашин, 200–300 коней, 120–160 службових собак. Сам же кордон, за свідченням Героя Радянського Союзу Петра Брайка, був необладнаний, позначався великими тичками з прив’язаним наверху сіном. Бійці майже кожну ніч заглиблювались на терирорію Румунії, аби знати обстановку в стані ворога. Про побачене доповідали в штаб.

На день початку війни мій батько був старшиною маневреної групи, основне завдання якої полягало у знищенні диверсантів, наданні допомоги заставам, що виявили порушників кордону. У 97 прикордонному загоні було 15 застав, які розташовувались в основному в горах. Окремі прикордонні комендатури 97-го Чернівецького прикордонного загону знаходилися у Снятинському та Коломийському районах. 

Ми маємо тогочасні донесення, з яких робимо висновок, що на кожній окремій ділянці ситуація розвивалась по-своєму.

З повідомлення прикордонних військ УРСР про обстановку на ділянках прикордонних загонів від 7 години 55 хв. 22 червня: «97-й прикордонний загін, 26-а та  28-а застави продовжують залишатися в оточенні».

Повідомлення начальника прикордонних військ УРСР від 15 години 10 хвилин по ділянці 97-го ПЗ (дані штабу загону): на ділянці 18-ї застави - Фонтина Альба - до роти супротивника веде наступ на заставу, вклинившись на нашу територію до 500 м. По заставі ведеться кулеметний вогонь. Застава веде бій. Супротивник, до полку піхоти, зайняв південну окраїну с.Джербоуц. Приміщення застави знищене артвогнем. Застава відійшла на північну окраїну Джербоуц. Супротивник, до полку піхоти, зайняв Синеуци. Застава разом з ротою Червоної Армії веде бій».

З журналу запису бойових повідомлень про бої із супротивником на ділянці 97-го прикордонного загону від 20 години.

« 97-й ПЗ: за станом на 12.50 по заставах 26, 27 і 29-й ведеться артвогонь. У районі гори Обчина супротивник, до батальйону піхоти, заглибився на нашу територію й веде наступ у напрямку 24-ї застави. Застава веде бій. О 12.50 Черновиці піддано повітряному бомбардуванню. Зв’язок із Черновицями припиненний» (на той час місто Чернівці називалось Черновиці, - авт.).

Отже, згідно з «регламентом»  резервної застави, до неї приписувалась «маневрена група», озброєна станковими кулеметами. Вона висилалася туди, де було напружене становище. Кожний солдат мав дві гранати, дві підсумки по 30 патронів і патронташ на плечі в 120 патронів (на добу бою). На якій ділянці прийняв бій старшина П.Гусаров, мені невідомо.

Отже, воїни 97-го прикордонного загону вступили в бій  на світанку 22 червня 1941 року. Командував загоном підполковник М. Т. Криловський. Разом із частинами Червоної Армії, зокрема з 21-м кавалерійським полком, вони не дозволили німецько-румунським військам з ходу просунутися вперед і опанувати важливими комунікаціями для подальшого розвитку свого наступу.­

28 червня, через шість днів після нападу фашистів, в оперативному зведенні Головного Командування прикордонних військ повідомлялося, що під­розділами загону й частинами Червоної Армії на всій ділянці відбиті спроби супротивника пере­йти в наступ і що кордон повністю відновлений. 

Сильні бої розгорнулися на ділянці 5-ї застави.  Ворог безупинно штурмував оборону застави, кидаючи у бій все нові і нові сили. Особливо лютим атакам піддавалася застава 28 червня. Під час відбиття однієї з атак сміло й мужньо діяли кулеметники Микола Нікітін і Олексій Шередека. Засівши в дзоті, вони дошкуляли  ворогу до останньої гранати. Важко поранених, їх схопили фашисти. Коли прикордонники вибили супротивника, то побачили страшну картину звірячої розправи над відважними бійцями. Гітлерівці відрізали в Шередеки ніс і вуха, у Нікітіна викололи очі, на чолі й на спині вирізали зірки.­ Кілька разів командир застави Алексєєв водив бійців у рукопашні бої, в одному з яких  загинув. Кирило Григорович Алексєєв посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня. Його ім’ям названа одна із прикордонних застав Західного округу. 

Успішно відбивала атаки фашистських військ 7 застава, що розташовувалася в селі Російське. Переконавшись, що лобові дії не приносять успіху, гітлерівці почали прощупувати фланги. 25 червня під прикриттям мінометного вогню вони атакували сусідню заставу. Комендант ділянки В. С. Селимов кинув на допомогу їй групу бійців на чолі з помічником начальника застави лейтенантом А. Т. Юркіним. Прикордонники раптово контратакували фашистів.Удар був сильнимі несподіваним. Супротивник, кидаючи вбитих і поранених, відступив. У цьому бою лейтенант Юркин був поранений, але евакуюватися в тил відмовився. У наступних боях він неодноразово очолював контратаки застави, захоплював бійців своєю сміливістю, ініціативою, спритністю. 

Разом із частинами Червоної Армії воїни 97 Чернівецького прикордонного загону оборонялися в прикордонній смузі до 2 липня. В одному з боїв воїни загону не тільки викинули загарбників за межі радянської землі, але й протягом декількох кілометрів переслідували супротивника на його ж території, захопивши трофеї й полонених. 

Коли був отриманий наказ залишити позицію, радянські воїни з важкими боями стали відходити на схід. 5 липня вони прийняли нерівний бій у районі висоти біля села Задубровка. Завдання було ясно кожному: протриматися кілька годин, щоб основні сили могли відійти на нові рубежі. І вони трималися. В живих залишилося тільки двоє - комсомолець Микола Щербина і ще один боєць. 

- Будемо відходити по черзі... - сказав Щербина й відправив товариша в тил. 

Невдовзі з жита з’явилися два фашистських танки та кілька мотоциклів. Коли перший танк наблизився, Микола Щербина вийшов через укриття на дорогу. Фашисти зупинилися, стали кричати: «Рус, здавайся!». Щербина випрямився і кинув у танк останню гранату. Майже одночасно з вибухом пролунала автоматна черга.

Вони відступали, втрачаючи бійців, виснажившись у кривавих сутичках.

Жодна з 485 прикордонних застав Південно-Західного фронту не відійшла без наказу. Вони знекровлювали ворога на Хмельниччині, Віннчичині, Кіровоградщині.

Подальша доля 97 прикордонного загону тісно пов’язана з 99 стрілецькою дивізією, у оперативне підпорядкування якої він був переданий  і брав участь у запеклих боях під Уманню. 

Наприкінці липня 1941 року, коли на цій ділянці фронту створилося критичне­ положення, командир диві­зії наказав прикордонникам перейти в наступ, вибити супротив­ника із села Краснополка й тим самим до­помогти воїнам дивізії розірвати кільце ворожого оточення. 

25 липня комендатури капітанів В.І. Дубинського й   В.С. Селимова раптово контратакували німців і в другій половині дня заволоділи селом. 27 липня після сильного артилерійського вогню і бомбування з повітря гіт­ле­рівці кинули проти них значні сили піхоти й танків. На захід села Каменече 10 ворожих машин з ходу врізалися в бойові­ порядки наших підрозділів. 

Відбиваючи ворожу атаку, геройський подвиг здійснив старший політрук Георгій Олександрович Сичов. Притиснувшись  до землі зі зв’язкою гранат, він очікував наближення танків. Осколком снаряда Сичов був поранений у ногу, але не залишив поля бою. Коли танки підійшли впритул до окопів, Сичов крикнув: «Ні кроку назад! За Батьків­щину!» Після другого поранення, перемагаючи біль, він підірвав ворожу машину, а разом з нею й себе. 

Шість танків залишилися на полі бою, інші повернули назад. Скориставшись ситуацією  прикордонники вдарили по німецькій піхоті й змусили її відійти на вихідні позиції. 

У цей день супротивник ще кілька разів намагався атакувати позиції прикордонників, але від­кочувався назад, несучи великі втрати.­ 

Бійці з 97-го прикордонного загону героїчно відбили атаки німців у Кам’янечому. В західній частині цього села відбувся рукопашний бій, в ході якого бійці в зелених кашкетах билися з ворогом багнетами та саперними лопатками. З с.Підвисо­кого прикордонники разом з 21-им кавалерійським полком НКВС наступали на с. Левківку для пода­ль­шого прориву на Новоархангельськ і Торговицю. Багато загинуло.

В цей час німецькі війська оточили частини 6-ї і 12-ї армій, а також 22, 23, 91, 93, 97-й прикордонні загони, 43-й резервний прикордонний полк. Виходили з оточення групами. 

Надалі 97-й прикордонний загін брав участь у складі Південно-Західного фронту в обороні Києва на далеких і ближніх підступах. У цих боях також брали участь 17, 18, 20, 22, 90, 91, 92, 93, 94, 95, 98-й прикордонні загони, окрема Коломийська прикордонна комендатура.

Не маючи у своєму розпорядженні важкої зброї, прикордонники несли невиправдано великі  втрати в боях з технічно оснащеним супротивником. До середини вересня 1941 року багато прикордонних частин Прибалтійського, Білоруського, Українського й Молда­в­ського округів виявилися знекровленими й перестали існувати як бойова сила. Зрештою вони були розформовані.

Згідно з наказом Гітлера, прикордонників не брали в полон, їх розстрілювали на місці. Треба розуміти, що старшина Павло Гусаров після потрап­л­яння в полон скориставля єдиною можливою на той час зачіпкою залишитись в живих. Вось­мого вересня німецьке коман­дування дало розпорядження відфільтрувати з числа полонених українців і після перевірки залучити їх до робіт в Німеччині. Так старшина Гусаров на 4 роки став Павлом Єгоровичем Клименком. І безвісти пропалим.

Віктор Гусаров