БЛАГОДIЙНIСТЬ ЕНЕРГОАТОМА

Волонтерство – один із напрямків діяльності колективу та профспілкової організації ХАЕС. У 2014-2017 роках підрозділи ВП ХАЕС пожертвували близько пів­мільйона гривень на потреби АТО,  двісті тисяч свого часу перерахував через профспілкову організацію станції профком НАЕК. Тісна спів­праця із місцевою «Самообороною» вилилась у різноманітні благодійні акції. І вона продовжується, приносить свої плоди, про які можна прочитати у  звітах  у соцмережах та ЗМІ.  За підрахунками голови Атом­профспілки Валерія Матова близько 40 мільйонів гривень із галузі пішло на надання допомоги бійцям АТО. У таборі відпочинку «Форпост» під кері­вництвом Михайла Ковальчука готують молодь до служби у Збройних Силах України, які потребують не тільки бійців, але й змістовного відпочинку, належних умов життя.  

Про доброчинність ДП «НАЕК «Енергоатом» розповів голова профспілкового комітету компанії Олексій Васильович Лич.

-  Олексію Васильовичу, на президії профспілки атомників було представлено проект підтримки воїнів АТО. Чому виникло бажання його підтримати?

- Тому що ми впевнені в тому, що робимо правильну і благородну справу. На президії були присутні всі голови атомних станцій України, які об’­є­днує наша компанія, і це теж зіграло свою роль. У нас працює (якщо рахувати разом з пенсіонерами) 42 тисячі осіб, з яких 36 тисяч - це власне працівники, члени профспілкової організації, котру я очолюю. Керівники підтримали ініціативу ще й тому, що наші працівники перебувають «на броні». Вони не підлягають призову в армію, що забезпечує необхідну кількість людей для того, щоб наді­йно експлуатувати станції.

Отож ми вважаємо: якщо самі не можемо там бути, то повинні зробити все для тих, хто замість нас воює на передовій, - для того, щоб вони повернулися додому живими. Хоча ми теж зазнали втрат: у нас деякі люди відмовилися від «броні», служили, деякі загинули. Зараз більше ста осіб на передовій. І в 79-ій бригаді десантників є наші хлопці, і в інших баталь­йонах... Усі їхні звернення, і навіть підрозділів, де вони служать, ми намагаємося максимально задовольнити.

- А з ким налагоджено найбільш тісну співпрацю і яка надається допомога?

- Із 25-им батальйоном «Київська Русь». А спектр надання допомоги різноманітний. Зробили спеці­альний фонд 25-го батальйону і два благодійні фонди на Южно-Українській АЕС, тому що відмовляємося працювати з доброчинними організаціями, працівники яких отримують заробітну плату за те, що роблять.

У нас усе на добровільних засадах. Завдяки фондам на Южно-Українській АЕС ми відремонтували більш як 80 одиниць бойової техні­ки для передової. Придбали техні­ку, в тому числі для 61-го медсанбату, коли побачили, в яких умовах працюють медики, і передали їм. Ми першими в Україні перерахували 100 тисяч гривень на Збройні Сили Міністерству оборони, а потім почали безпосередньо батальйонам та персонально воякам, які знаходяться на передовій, допомагати. Для 25-го батальйону 500 комплектів «бундестагівського» одягу придбали й передали.

Профком, за дорученням наших працівників, надав допомогу тим, хто тримає оборону країни на Сході, вже більш ніж на 15 мі­льйо­нів гривень.

- Ми завдяки проф­спілці атомників пройшли по лінії фронту від Новотроїцького до Марі­уполя, відвідали Микільське, провели 10 концертів. Там побачили, наскільки наші захисники були задоволені, подарункам вашим раділи. А ще зрозуміли, що до культури в організації особливе ставлення.

- У нас унікальні міста-супутники АЕС, які опікуються різними напрямками дозвілля та розвитку людей. Звісно, з метою виховання та закріплення кваліфікованого персоналу для АЕС. Наприклад, найпотужніший культурний центр - у Южноукраїнську. Його жителі - учасники конкурсів, концертів, у тому числі й закордонних. Дітей наших працівників, які займаються творчі­стю в палацах культури, що утримуються Національною компанією «Енергоатом», ми підтримуємо. Наприклад, реалізацію концертного напрямку діяльності, а також заняття в гуртках естетичного спрямування, максимальна кількість яких - саме в Южноукраїнську. Ми пишаємося своїми танцювальними, народними колективами, яким допомагаємо. У нас є ціла програма з підтримки культурно-масової роботи, а також програми з фізкультури й оздоровлення. Це спектр діяльності, що її виконує профспілка.

- Тобто культура для вас - необхідний інструмент, без якого неможливо нічого зробити...

- А ви знаєте, таке ставлення сформувалося, напевно, з часів... Берії. Коли створювалося Міністерство середнього машинобудування. Це все, що пов’язане з атомом. Тоді робили такі закриті містечка, в які переселялися з Москви імениті вчені з сім’ями. Для них створювали палаци культури, які повинні були бути схожими на столичні. Вони нагадували московські великі палаци з колонами і театри. Всі працівники мистецтва, культури повинні були обов’язково відвідувати ці містечка - для того, щоб не відчувався відрив від столиці. Це зараз втрачено.

- Такі ж планомірні візити діячів мистецтв повинні бути і до захисників Вітчизни на сході, аби вони не відчували, що відірвані, бо кажуть: «Відчуваю забутість».

- Аналогічна історія у нас була, коли трапилася аварія на ЧАЕС. Пам’ятаю, коли вже долала депресія, постійно одне й те ж, почали приїжджати артисти, наприклад, на Зелений мис (селище вахтовиків). Така віддушина була для людей, котрі кожного дня ризикували життям і здоров’ям, займаючись лік­відацією аварії на ЧАЕС, особливо, якщо згадати 1986-1987 роки. Після трагедії, коли я був головою профкому, щонайменше чотири фестивалі на рік проводили в місті Славутич. Для чого? Ми жили наче «за залізною завісою»: жодного закордонного кореспондента не могли «затягнути» на ЧАЕС, щоб показати справжній стан справ.

А як вирішили проблему? У цей час в Євросоюзі головувала Франція. Ми з директором дізналися про те, що у Франсуа Миттерана є улюблена співачка - Патрісія Каас, і зробили фестиваль «Україна. Весна. Славутич», запросивши знаменитість. Тисячі людей з’їхалися з Чернігова, з Києва, і прибуло близько 80 зарубіжних кореспондентів! А їх же треба завезти на ЧАЕС, щоб з’явилися позитивні публікації... І ось коли їх повели на станцію, і вони побачили, що люди там працюють і посміхаються, ми моментально прорвали «залізну завісу». І потім почали приїжджати журналісти та делегації фахівців, тому що ці написали, і ще «Нью-Йорк Тайм»... У найпотужніших ЗМІ йшлося про те, що насправді все зовсім не так, як описується.

- А чи має подібний ефект виступ вітчизняних виконавців?

- Я люблю українську культуру. Ми дружимо з Василем Зінкевичем, Павлом Дворським, із покійним Назарієм Яремчуком у нас були чудові відносини. Цих артистів я запрошував виступати для працівників станції. Чому? Тому що відсотків 70 працівників - це люди, які приїхали з Росії. Після аварії, з огляду на те, що ми поміняли 80 % персоналу, прибули фахівці, в тому числі з Росії, та інших республік колишнього СРСР. Природно, що запрошували в основному російських артистів, а потім поступово привчали мешканців Славутича до української культури, привозили вже й вітчизняних. На стадіоні величезний концерт зробили, переважна частина учасників якого були українські митці.

Водночас міста-супутники відріз­няються основними напрямками роботи. Якщо у праці­вників Южно-Української АЕС - це культура, то у співробітників Хмельницької - спорт. Там олімпійських чемпіонів ростимо, у них найбільше майстрів спорту, в тому числі заслужених, а на Рівненській і Запорізькій станціях приділяють увагу і спорту, і культурі.

Провели конкурс малюнків серед дітей мешканців міст-супутників атомних станцій, у травні в Києві був фінал, а до цього вони провели конкурси у себе на станціях, відібрали переможців. У нас дуже багато фестивалів, конкурсів, концертів, є театральні фестивалі, ми - учасники всіх всеукраїнських заходів, заглянете на сайти АЕС. Усі ці заходи допомагають зробити життя цікавим і комфортним у містах-супутниках, сприяють тому, щоб молодь не виїжджала, тому що, на жаль, із великих міст перебратися туди вона не поспішає.

Спілкувалася Любов Іванова