Брати виступили проти радіації

Нашим землякам Володимиру та Віктору Богатирям одним із перших випало прибути на територію, яка постраждала від аварії на Чорнобильській АЕС. Вони не люблять ворушити цю тему, бо вона постій­но ятрить душу через побачене, пережите. Гіркого осаду в серце додає й усвідомлення того, що вже бага­тьох знайомих, які також стали причетні до Чорнобиля, вже сьогод­ні немає на білому світі.

Народилися і зростали брати Богатирі в сусідньому Кривині. Спочатку було  навчання в школі, професійно-технічному училищі, служба в армії. А далі кожен вже торував свій шлях. Але їхні дороги майже завжди пролягали поруч. Вони, ті їх дороги, чомусь не могли та й не хотіли розлучатися. Пройшовши через чорнобильське пекло, брати  радіють кожному прожитому дню, сподіваючись на кращу долю для своїх дітей та онуків.

Володимир Богатир перед службою  в армії закінчив Рівненське ПТУ і отримав спеціальність сантехніка, в армії - права водія і подальше своє життя та роботу  пов’язав з автотранспортом. Спочатку працював шофером у Славутській сільгосптехніці, згодом пересів на автобус, на якому й застав початок будівництва Хмельницької АЕС. Возив геологів, інших робітників, навіть обіди з Славутського ресторану для перших будівельників, а невдовзі перейшов працювати у філію Бурштинського будівельного управління комбінату «Південенергобуд». Тут Володимир познайомився з досвідченими спеціалістами, що отримали гарт на спорудженні не одного енергетичного об’єкта. Будівництво набирало темпи і виникла потреба в новій техніці. З товаришами побував у відрядженні у Набережних Човнах, звідти пригнали нових 15 КамАЗів,  на одному з яких  він продовжив свою трудову біографію.

 «Південенергомонтаж» став ще однією сторінкою його трудового шляху. Тут він вже опікувався тягаче­м, яким возив різноманітні багато­тонні та багатогабаритні конструкції на перший енергоблок…

У кінці травня 1986 року, після того, як «загримів» Чорнобиль і радіаційні хмари  повзли Європою, керівництво сказало - «потрібно їха­ти рятувати Чорнобиль». Ніхто не проводив ніякого, навіть попереднього інструктажу. Не говорили про якусь там небезпеку, тим більше про небезпеку для здоров’я. Але «золоті гори» обіцяли.  Володимир та його напарник Анатолій Цимбал зі своїм тягачем вирушили назустріч  незвіданому рукотворному радіаці­й­ному  попелищу, яке потрібно було гасити. І гасили ціною надзвичайних зусиль та самопожертв тисяч «добровольців». 

25 днів тривала його перша вахта, стільки ж і друга. Возив освин­цьо­вану спецтехніку з річкового по­р­ту та аеропорту прямо  в радіо- активну зону. А коли  приїхав втретє, то дізнався, що його тягач вже опромінений настільки, що подальша його експлуатація неможлива. Ще десять днів він пробув  в обіймах невидимого радіаційного  вихору,  і, повернувшись додому, зрозумів, що перегорнув найчорнішу сторінку свого життя.  Так, сторінку він перегорнув, але лікарі почали писати нові у його медичній картці. Спочатку написали третю групу інвалідності. Поки були ще сили, продовжував працювати.  Але, у 2009 році лікарі «викарбували» діагноз – інфаркт, і життя на якусь мить зупинилось. Але, лише на мить.

Віктор Богатир за брата молодший на два роки. Після закінчення школи поступив у Здолбунівське училище залізнични­ків, згодом прой- шов курси шоферів в Дунаївцях. А потім - комсомольська пу- тівка на ударну будову в Нетішин  у 1980 році.

Робота водієм у Автовиробничому об’єднанні  хлопцю не була тягарем. Сил і енергії вистачало, щоденних турбот він не помічав. З 1981 року Віктор пересів на «міксер» і майже шість років був серед тих водіїв, які були попереду всіх нових починань. У нього до цих пір зберігається більше двох десятків почесних грамот, дипломів за вагомі здобутки у соціалістичному змаганні, інші раритети радянської доби.

 Рано-вранці 9 травня 1986 року його термі­ново викликають на роботу. За ним навіть приїхав автобус. Але, такої честі був удостоєний  не тільки він один. Таких «щасливчиків» назбирали з цілої колони. Розмова у начальника була короткою: необхідно їхати в Чорнобиль. Хто не поїде добровільно,  буде мобілізований через військкомат. Що там робити? Що там возити? Звідки і куди? Ніхто не пояснив.  До обіду все було оформлено, і колона міксерів  вирушила  в дорогу. Ввечері прибули до Вишгорода. Зранку наступного дня без будь-яких інструктажів, та елементарних індивідуальних засобів захисту розпочали  возити сухий бетон до села Копачі. Там його перевантажували в покриті свинцем «міксери». Цей безперервний конвеєр пропрацював декілька днів і стало очевидним, що перевантаження забирає багато часу, утворилась велика черга, а спецтехніки не вистачає. І кері­вництвом було прийнято рішення  без будь-яких перевантажень везти бетон прямо до  зруйнованого реактора. Лише тоді видали дозиметри-накопичувачі, але увечері їх забирали і ніхто нічого  не казав  про величини доз опромінення. Харчувався сухим пайком прямо в кабіні автомобіля, лише на другу вахту вже було гаряче харчування. Три вахти загальною тривалістю  76 днів  возив він бетон.  Возив вдень і вночі, дихаючи повітрям, яке було насичене радіацією. Це була його робота. І він виконував її чесно, без  геройства та лукавства. У 1994 році у Київському інституті ендокринології була зроблена    операція з приводу раку щитовидної залози, у підсумку -  друга група інвалідності. Я запитав у Віктора, що йому найбільше запам’яталось там, в Чорнобилі. Відповідь  була буденною і лаконічною: «Була важка робота». І додав. – «Прикро і нестерпно боляче, що багато моїх товаришів досить рано покинули цей світ...».

Віктор Войковський,

працівник Нетішинського міського краєзнавчого музею

На знімку: Володимир та Віктор Богатирі

Фото автора