Будівничий Хмельницької АЕС та міста Нетішин

17-річний юнак Олексій Троценко у 1944-му добровольцем потрапив на фронт, бо силою ненависті до фашистів був просякнутий кожен його день перебування під окупантами. Він готувався зустрітись з ненависним ворогом у відкритому бою, хоча й не був впевнений, що вийде переможцем. Скільки друзів і знайомих полягло на воєнних дорогах! Він, на щастя, вижив. Той бій за польське місто Штецін у складі 201 стрілецького полку 2 Білоруського фронту був першим і останнім, але назавжди пам’ятним. Як для військових буднів, то нічого особливого не відбулось. Прозвучала команда: в атаку! Пішли вперед танки, за ними групи автоматників, серед яких і Троценко. Танк підбили, йому було наказано рятувати пораненого танкіста. Вже на самому краю бруствера він відчув пекучий біль у нозі. Далі – медсанбат, де й зустрів День Перемоги!

Які думки тривожили тоді юного Олексія? Про щасливі дні без війни, про мирну працю. До трудових буднів йому довелось чекати немало: лише у 1952 році був звільнений у запас.

Відтак пов’язав своє життя з енергетикою, бо вона – вічний поштовх вперед, вона - процес творення. Недаремно з-поміж тисяч і тисяч енергетиків саме йому було довірено очолити будівництво новостворюваного велета Поділля – Хмельницької АЕС та й міста Нетішин. Доречно надати у цей святковий День Перемоги слово людині, з якою пліч-о-пліч пройдено найважливіший період становлення Олексія Івановича Троценка, як керівника найбільшого підприємства області, - колишньому інструктору Хмельницького обкому компартії України та колишньому секретарю Славутського міськкому компартії України Анатолію Григоровичу Роздобудьку.

- З тих часів, коли на спорудженні Хмельницької АЕС кипіла активна робота, пройшло багато років, але зустрічі з Олексієм Івановичем Троценком залишили добрий слід назавжди. Мені, тодішньому секретарю Славутського міськкому компартії України, пощастило тривалий час працювати з О.І.Тро­ценком. При спілкуванні з ним зразу ж впадало у вічі, що справу маєш з енергі­йною людиною, якій притаманне емоційне сприйняття не лише проблем будови, а й стосунків з людьми. Олексій Іванович принципово реагував на негаразди, недоліки й брак у роботі. Висока вимогливість була не лише його суто директорським обов'язком, але й глибоким життєвим кредо, яке виходило з чесної і порядної душі Олексія Івановича.

Не раз бачив Троценка на пленумах Славутського міськкому партії, на засіданнях парткому управління будівництва, на багатьох виробничих нарадах, де бували навіть такі високі посадовці, як заступники міністрів, начальники главків, секретарі обкому партії.

І коли брав слово Олексій Іванович, а він ніколи на таких зібраннях не мовчав, усі починали уважно стежити за його виступом. Говорив Олексій Іванович завжди по суті справи, емоційно, негативні явища називав своїми іменами, міг покритикувати будь-якого посадовця. Але всі знали, що в його критиці ніколи не було нічого особистого, а лише щире вболівання за справи на будові.

Хоча характер в Олексія Івановича запальний, але відходив швидко, а висока директорська посада не заважала йому бути доступним, уважним до людей. Він дбав про них, як у повсякденних рутинних проблемах, так і вболівав за питання стратегічного характеру, про те щоб будівельники і експлуатаці­йники ХАЕС швидше отримали в молодому місті всі необхідні об'є­кти для зручного проживання. Ось це і стало одним із конкретних здобутків Олексія Івановича на посаді директора Хмельницької АЕС, що будувалася.

Звичайно, він добре усвідомлював, що головне його завдання, як директора - дати країні перший енерго­блок. Цього жорстко вимагало міністерство енергетики і електрифікації СРСР. І колектив дирекції разом з будівельними і монтажними органі­заціями самовіддано працювали над здійсненням цього завдання.

Але поряд з цим, великою заслугою Олексія Івановича є те, що завдяки йому ще до пуску першого блока жителі міста отримали більшість об'єктів житла, освіти, культури, спорту, торгівлі, побуту тощо.

Пригадується такий невеличкий, можна сказати - повсякденний, епізод з виробничого життя директора, який дає добре уявлення про турботу Олексія Івановича за зручності для нетішинців, зокрема - школярів.

По проекту в кінотеатрі міста мав бути ресторан. Споруда вже була у високій готовності, здається, збиралися монтувати обладнання. І от тоді виникло питання про приміщення для роботи з дітьми, щось подібне до того, що раніше називали будинком піонерів. Запропонували влаштувати такі кімнати в кінотеатрі. Директор без вагань прийняв рішення переробити ресторан під будинок піонерів, дав відповідне завдання спочатку проектувальникам, а потім і -  будівельникам. Ця добра справа ще й досі слугує юним нетішинцям.

Далеко не кожне місто енергетиків України, та й СРСР, мало до початку роботи енергоблока таку соціальну інфраструктуру і так добре облаштоване для життя містечко.

Чому ж цей факт відносимо на рахунок О.І. Троценка? А тому, що саме дирекція ХАЕС і її керівник, як виконавці функцій замовника будівництва станції і міста, були головними фігурами при формуванні плану спорудження об'єктів промислового і непромислового призначення, визначали оту саму оптимальну пропорцію капі­таловкладень на зазначені об'єкти, що давало можливість будувати і станцію, і місто.

Не всі розділяли таку стратегію директора, дехто у відомчих колах вимагав більше уваги зосередити на виробничих об'єктах. І тому О.І. Троценку не раз доводилося відстоювати свою принципову позицію. Та й часи вже настали інші: прийшла пора жити і будувати в нормальних цивілізованих умовах, а не так, як у перші радянські п'ятирі­чки, у чому й був переконаний Олексій Іванович.

За рахунок кошторису будівництва Хмельницької АЕС було повністю або частково профі­нансовано спорудження деяких об'єктів виробничого призначення в Славутському районі. Спочатку побудували асфальтовану дорогу Славута-Нетішин. Пізніше став до ладу цех силікатної цегли потужністю 60 млн. шт. цегли за рік на Славутському заводі силікатних матеріалів, згодом поряд з солодовим заводом постав Славутський маслоробний комбінат на 400 т молока за добу, найбільше молокопереробне підприємство в області.

Та є в Славуті один важливий об'єкт, якому можна було б присвоїти ім'я Троценка. Ця споруда з'явилася виключно завдяки Олексію Івановичу. Якби не Троценко, то хто знає коли б його отримали славутчани. Мову веду про автотранспортний шляхопровід на станції Славута, до спорудження якого О.І.Троценко має пряме відношення.

Раніше рух автотранспорту через колії станції регулювався залізничним переїздом, який часто закривався для пропуску потягів. Тоді через Славуту йшов дуже інтенсивний рух залізничного транспорту. За добу проходило до ста пар поїздів, крім того станція приймала і відправляла значний потік вантажів для таких підприємств Славути, як завод залізобетонних конструкцій, силікатних стінових матеріалів, "Будфарфор", руберойдовий, скловиробів, ремонтно-механічний, для деревообробного комбінату, комбінату хлібопродуктів, будівельно-монтажного управління "Промбуд", заготконтори, хімзаводу, райо­нних об'єднань "Сільгосптехніка" і "Сільгоспхімія", лісгоспзагу та інших. За нашими обрахунками залізничний переїзд був закритим для руху автотранспорту в цілому до 14 годин на добу, що призводило до значних економічних втрат, створювало великі незручності. Інколи черга автомашин тягнулася від переїзду мало не до руберойдового заводу. Власних коштів на будівництво шляхопроводу Славутський район не мав, домогтися централізованих державних капіталовкладень ніяк не вдавалося.

І от якогось дня на початку 1982 року мені довелося бутиучасником розмови голови Славутського райвиконкому А.М.Гуменюка із заступником голови Хмельницького облвиконкому Є.Я.Гусельниковим в присутності О.І.Троценка про деякі проблеми району і можливі шляхи їх вирішення з допомогою Хмельницької АЕС. Коли зайшла мова про будівництво шляхопроводу в Славуті, то Олексій Іванович зразу ж запропонував реальний варіант вирішення цього питання. Він відзначив, що об'єкт можна було б збудувати за рахунок коштів, передбачених у кошторисі ХАЕС на спорудження шляхопроводів через залізничну колію в селах Крупець та Кривин. У зв'язку з тим, що на цих лініях проходить за добу три-чотири потяги, гострої потреби в зазначених шляхопроводах немає, а тому кошти доцільніше направити на мостовий перехід на станції Славута. Є.Я.Гусельников підтримав пропозицію Олексія Івановича і заявив, що відповідні обласні установи теж не будуть заперечувати.

Після цієї імпровізованої наради і усних домовленостей розгорнулася активна підготовка до будівництва шляхопроводу. У квітні 1982 року комісія в складі представників місцевої влади, дирекції ХАЕС, Казятинського відділення Південно-Західної залізниці обрала місце під майбутній шляхо­провід і за розпорядженням О.І.Троценка була замовлена проектно-технічна документація об'єкту.

Генеральним підрядником на спорудженні шляхопроводу виступило управління будівництва ХАЕС (нач. Є.О.Баженов), головною субпідрядною організацією був мостозагін №2 мостотресту №1 (нач. дільниці Ф.Г.Борозенець). Робота на об'єкті почала розгортатися після організаційної виробничої наради, яка відбулася на станції Славута 22 березня 1983 року (протокол зберігається в Славутському краєзнавчому музеї) з участю О.І.Троценка, Є.О.Баженова, головного інженера мостозагону №2 П.В.Ніжника, представників інших субпідрядних організацій. Місцеву владу на тій нараді випало представляти мені і заступнику голови райвиконкому В.М.Гринчуку.

Дирекція ХАЕС зобов'язувалася надати всю необхідну кабельно-провідну продукцію для переносу електричних ліній, виконати розбивку вісей (осей -  по-рос.) під опори шляхопроводу, ну і, найголовніше, забезпечити фінансування робіт. Управління будівництва ХАЕС мало поставити на об'єкт 195 палів та заготовки арматури під ростверки, разом з залізничниками забезпечити будівельний майданчик електроенергією, а спільно з дільницею тресту "Гідроспецбуд" передати МО-2 техніку потрібну для занурювання палів. 1 червня 1983 року почалася забивка палів, а в кінці року шляхопровід було введено в експлуатацію.

Щодня по ньому проїжджають без зупинки сотні, як не тисячі автомашин. І подяку за це слід висловлювати колишньому директору Хмельницької АЕС, що будувалася, Олексію Івановичу Троценку.

Перебуваючи на посадах заступника директора, начальника відділу об'єднаного підсобного сільського господарства ХАЕС, Олексій Іванович з великим ентузіазмом поринув у роботу по його налагодженню, зокрема, у селі Цвітоха, і домігся високих результатів. Здавалося, що його енергію підживлює пам'ять про своє сільське походження - з такою любов'ю і натхненням він займався дорученою справою. Цвітоське господарство після приєднання до ХАЕС набуло такого потужного розвитку, якого ще ніколи не знало. Збудували конюшню, свинарник, тракторний парк, склад паливно-мастильних матеріалів, млин, дороги, завели табун чистопорідних коней, утримували до 600 голів свиней породи велика біла, кілька сотень великої рогатої худоби. Значно зросла врожайність сільськогосподарських культур, налагодили кормову базу в тваринництві. В селі Цвітоха поставили декілька котеджів для спеці­алістів, в Кам'янці - фельдшерсько-акушерський пункт. Ось у цій розбудові і є вагома частка органі­заторської праці Олексія Івановича.

Трудова діяльність О.І.Троценка припала в основному на радянський період життя, і він не нажив якихось великих матеріальних статків. Та Олексій Іванович ніколи й не прагнув до багатства, бо мета його життя була іншою, більш моральною: з честю і достоїнством служити своїй Вітчизні, своєму народу, самовіддано виконувати свої службові обов'язки, займати активну громадянську позицію, творити людям добро. І це йому вдалося. Тому й повага до Олексія Івановича вічна, щира й глибока.

Анатолій Роздобудько,

м.Хмельницький