Цей день ми наближали, як могли

Цей день ми наближали, як могли

Наш край у перші дні війни

Наприкінці червня – на початку липня 1941 року жорстокі бої розгорн­улися у напрямку, де розта­шо­ву­валися Шепетівський, Старокостянтинівський, Новоград-Волинський та інші укріп­лені райони Південно-Західного фронту.

Уже до 10 липня 1941 року ні­ме­цько-фа­шистські війська просунулися від кордону на північно-західном­у напрямку на 500 км, на за­хідному – на 600 км, на південно-західному – на 350 км. На той час вони захопили Прибалти­ку, Біло­русію, Молдавію і значну частину Украї­ни­.

За три тижні війни радянські війська втратили 28 дивізій. Окрім того, більше 72 дивізій втрати­ли половину людей та бойової техніки. За цей час СРСР втратив: 3500 літаків, 6000 танків, більше 20 000 гармат та мінометів. У прикордон­них округах було знищено чи захоплено воро­гом більше половини окружних складів та складів Наркомату оборони.

Старожили пригадують, що уже вранці 22 червня німецькі літаки бомбардували залізнич­ну станцію Шепетівка.

А ось витяг з «Політдоне­сення управління політпропаганди Київського Особливого військового округу начальнику Го­ловного управління політпропаганди Червоної Армії»: «Протягом ночі і ранку противник виса­див десанти – Ходорів, Дрогобич, Борислав (останні два знищені), Коськів (20 кілометрів південніше Шепетівки). Останній загін просу­вається на Старокостянтинів. Взятий під дію 17 авіаційної дивізії». (Документ датовано 23 чер­в­ня 1941 року).

В оперативному зведенні до              22-ї години 23 червня 1941 року  на­чальник штабу Південно-Західного фронту генерал-лейтенант Пуркаєв та начальник оперативного відділу штабу фрон­ту полковник Баграмян повідомляли, що у Ше­петівці у резерві фронту дислокується 228-а стрілецька дивізія, в Ізяславі –                        140-а­ стрілецька дивізія, в Горошках – 146-а стрілецька дивізія.

Заступник командуючого війсь­ка­ми фронту по тилу доповідав у донесенні заступнику коман­ду­ючого військами Київського Особливого військового округу: «Укріплені райо­ни – Шепе­тівський, Ізяславський, Ост­ропільський, Старокостянтинівський кулеметних батальйонів не мають. Польових військ штаб фронту виділити зараз не може... Необхід­но негайно виділити озброєння за поданням заявок окремих укріпра­йонів».

О 20-й годині 25 червня начальник штабу зони протиповітряної оборони Південно-Західного фронту майор Пеньковський в оперативно-роз­відувальному зведенні повідомляв: «Противник бомбардував військове містечко Шепетівка. Де­в’ять бомб не розірвалося». У цьому ж документі повідомляється, що за даними авіарозвідки німцями захоплено м. Луцьк.

А ось перед нами інший документ – бойове донесення штабу   5-ї армії командуючому військами фронту від цього ж числа, тільки на­діслане вранці. На ньому резолюція: «Начартпостач. У Тернопіль перед­аю вам 40 вантажівок.    Крім того, дуже частими були «уходи» з табору, які організовував Михайлов (головний лікар міста) для хворих Гросслазарету. Він доповідав німцям, що вони вмерли, підроблював відповідні документи, а «мертві душі» ішли у ліс, до пар­тизан. В районі села Стригани підпільники організували шпиталь для таких хворих, а також для поранених партизан. Усього за час окупації підпільники разом з партизанами визволили з концтаборів Славути і Шепетівки 2190 чоловік

Методи боротьби партизан Славути були в основному дивер­сійними. Через Славуту йшла одна з основних залізничних магістралей, що зв’язувала німців з їх глибо­ким тилом. Партизанські загони основні свої зусилля спрямовували на ушкодження цієї магістралі, а також на підрив ворожих ешелонів з живою силою та технікою. Дуже частими були напади на воро­жі гарнізони, знищування полі­цаїв.

Напади партизанів стали настільки дошкульними, що гітлерівське командування змушене було надіслати з Шепетівки понад 3 тисячі солдат і офіцерів, щоб блокувати славутські ліси. Але це не дало дієвого ефекту.

З кожним днем зростала міць одухівського з’єднання. В грудні 1943 р. воно мало у своєму складі 5 партизанських загонів, у яких нараховувалося 1200 чоловік. Поступово ця цифра зросла до 4000 тис. Бійці партизанського з’єднання імені Михайлова (самого Ф.М.Михайлова німці викрили і стратили у липні 1942 року) діяли на території не тільки Кам’янець-Подільської (колишня назва Хмельницької області), а й Волинської, Рівненської, Тернопільської області.

За даними звіту партизанського­ з’єднання, яке побачило світ після визволення Славутського району від німців, партизани Славутчини провели 948 бойових та диверсійних операцій, влаштували 344 залі­зничні диверсії, внаслідок чого 287 ворожих ешелонів пішло під укіс. 18190 ворожих солдат і офіцерів загинули під час вчинених партизанами диверсій на залізниці, а ще 2773 фашисти були знищені у відкритих боях.

Таким чином, можна сказати, що партизанський рух на Славутчині мав два періоди у своєму розвитку: перший – до 1943 року – підпіль­ницький, другий – з січня 1943 року до січня 1944 (момент визволення Славути від німецьких загар­б­ни­ків) – партизансько-під­пільницький. Особ­ливістю його була можливість поповнювати свої лави за рахунок військовополонених. Активності діям партизан Славути надавала наявність лісових масиві­в, що були поширені в Славутському, Шепетівському, Ізяславському районах. Ще одним сприятливим фактором для розвитку партизанського руху на Славутчині було відсутність крупних збройних угрупувань німецьких військ на території ра­йону і навколо нього, що значно підсилювало позиції партизан.

«Бути» Інокентія Смоктуновського

До свого славнозвісного «Бути чи не бути» в Шекспірівському «Гамлеті» син вантажника, відомий артист Інокентій Смоктуновський ішов задовго до того, як став актором.

Бути, відстояти, здолати ворога – таке рішення, і ніякого іншого, стояло перед 18-річним воїном-сибіряком. Майбутній актор бився з фашистами і на нашій, по­ді­льській, землі. Тут втік з колони полонених.

Страждаючи від голоду, холоду, пробивався до своїх з надією знайти­ допомогу у добрих подоляків. Знеси­лений, упав і загинув би, якби не на­­трапила на нього жінка, яка й ста­­ла рятівницею воїна. Вона жила в с. Дмитрівка Теофі­польсь­кого район­у.

Тут, на Поділлі І.М. Смоктуновський знову взяв до рук зброю. Вже – як партизан, член загону імені Лені­на­ Кам’янець-Подільського з’єд­нання. Став командиром взводу. Двічі нагороджувався медаллю «За відвагу».

«...Після втечі з полону на початку січня 44-го я зв’язався з партизанами у лютому і був залишений командуванням загону у висілку Дмитрівка під виглядом цивільного звичайного жителя, щоб, по-перше, я зміг після полону прийти в себе, а по-друге - спостерігати і доповідати про всі переміщення німців у цьому районі, тобто висілка Дмитрівка, села Сухуженці і величезного дубового лісу (в ту пору)».

Інокентій Михайлович згадує, що партизани загону ламали з тилу орга­ні­зацію оборони ворога, створювали, види­мість великого з’єднання.

Невдовзі, у 1944-му, партизан­ський загін злився з регулярними частинами Червоної Армії, і Смокту­новський знову став червоно­ар­мійцем. Був командиром відді­лен­ня автоматників, потім молодшим фронтовим топографом. Уже на терит­орії Німеччини нагороджений медаллю «За відвагу.

Майбутній народний артист СРСР брав участь у визволенні Варшави, штурмі Берліна. Крім бойо­вих медалей, І.М. Смоктуновський відзначений сімома подяками Верховного Головнокомандуючого. Часто згадував форсування Дніпра,  бої за звільнення Києва. І, звичайно, неспокійні партизанські будні на Поділлі у складі Кам’янець-Поді­льського з’єднання.

Визволення

Розвиваючи успіх Житомирсько-­Бердичівської операції з роз­гро­му ворога, до середини січня 1944 року війська 1-го Українського фронту під командуванням М.Ф Ватутіна закріпилися на лінії Сарни – Славута –  Козятин. У ніч з 14 на 15 січня 1944 року партизанський загін під командуванням О.І.Музальова по льоду через Горинь в районі паперової фабрики увійшов у Славуту. Комендантом міста став командир взводу цього загону М.В. Шевчук, житель с. Голики, який до війни керував школою с. Бачманівка. 

У Славуті партизанами було відновлено радянську владу, військова комендатура приступила до виконання своїх обов’язків. З допомогою місцевого населення партизанам вдалось запобігти руйнуванню електростанції, казарм військового містечка і паперової фабрики. На мостах через річку Утка було виставлено охорону, посилено охоронявся залізничний міст у с. Стри­гани – єдина збережена переправа через річку Горинь. Загін Музальов­а зайняв оборону на південь і південний захід від військового містечка. Підступи зі сходу прикривали загони ім. Лені­на та ім. Калі­ніна, що дислокувалися у миньків­ських лісах. Штаб з’єднався і загони ім. Кармалюка та ім. Михайлова розташувалися гарнізоном у самій Славуті, яка посилено піддавалася артилерійському обстр­ілу ворогом і бомбардуванням з повітря. Артилерія партизанського загону зайняла вогневі позиції вздовж шосе для відбиття можливої атаки танків з боку Шепетівки. 18 січня у Славуту вступили військові частини 226-ої Глухівсько-Київської Червонопрапорної ордена Суворова другого ступеня стрілецької дивізії під командуванням В.Я. Петренка. 22 січня 1944 року Славуту передано частинам Червоної Армії.

18 січня, напе­редодні свята хрещення Господнь­ого нетішинці побачили двох вершників. Це були розвідники ра­дянської армії. Слідом за ними заї­хали в село танки визволителів. В церкві задзвонили дзвони, люди бігли назустріч радянським вій­ськам. За кермом одного з танків був Іван Харлампович Непом’ящий, який зі своїм танком провалився на мосту біля млина. Підсохнути танкісти зайшли до хати вдови Горпини Пацаловської, де на нього чекала доля. Він по­зна­йомив­ся з її донькою Ганною, і після пе­ремоги повернувся до неї.

Відразу після вигнання німецьких окупантів в селі було створено комісію з місцевого активу щодо підрахунків збитків, завданих колективному господарству війною. Вони виявились надзвичайно великими і оцінені у 5118281 карбованець. З Нетішина та Солов’я протягом 1941-1945 років воювало 517 громадян, за ці роки загинув 321 житель названих сіл.

За матеріалами різних

 видань підготував

 Віктор Гусаров

На знімках: розбита ворожа техніка;­  німецькі загарбники купаються в Горині в м. Острог;  військовополонений у концтаборі м.Шепетівки;  Герой Радянського Союзу Михайло Петров; підірваний партизанами ешелон; Смоктуновський у фільмі «Солдати».