Час наших вершин
Підніматись на вершини Чоргорського хребта – традиція для багатьох працівників Хмельницької АЕС. Приміром, цьогоріч Людмила Малько здійснила сімдесяте сходження у складі групи. Більше половини цього послужного списку є і у моїй біографії, принаймні всі вершини-двотисячники подолані десятки разів, подекуди за сезон «ступала нога» по три, а то й чотири рази. Десь років двадцять тому вперше піднявся на Петрос. О, це незабутні враження, бо заодно на шляху «перескочили» через Говерлу, дістались цієї пам’ятної вершини, на зворотній дорозі знову здолали Говерлу і вночі ледь «приповзли» на Маришевську. На таке геройство вже сьогодні сили не стане. Добре, якщо не впадеш на передні ноги на підйомі на Петрос.
Треба сказати, що нашій групі з восьми чоловік повезло: «Спринтеру» дозволили проїхати за контрольно-пропускний пункт, і ми автомобілем здолали половину дороги до підступів до гори. Погода сприяла: затишно, тепло, біля стоянки тече річка, місце для вогнища організували попередники. Вночі над палатками яскраво засвітились зірки…
Вперше масове сходження працівників Хмельницької АЕС на гору Петрос відбулось 2003 року. Воно було настільки екстремальним, що стійко вкарбувалось у пам’ять учасників тих подій, як напівавантюрна пригода. Правда, з того походу у нинішньому сходженні брали участь лише двоє: керівник групи Людмила Малько та автор цих рядків. Тому лише ми знали складність підйому на два кілометри двадцять метрів гордого Петроса з урочища Лопушанка Плай, кількість годин, необхідних для цієї подорожі.
У 2003-му ми діставались до місця дислокації півтора дня. Наші автобуси не витримали передчуття штурму, і вже на підступах до Яремча вперлись почергово в Ясинівський перевал, зупинились де їм заманулось, аби поставити нас перед фактом, що далі рушать тільки з Господньої волі. Розповідати, як ми чекали до опівночі хоч одного «виздоровілого» ЛАЗа, як нарешті дістались омріяної Лазещини і як неласкаво зустріла вона нас напівзруйнованим мостом, через що група була вимушена зупинитись за кілька кілометрів від контрольно-пропускного пункту, – треба володіти гомерівською епосною мовою.
Зайві сім кілометрів до маршрутних дванадцяти – це вже неабияке випробування. При цьому ми були обмежені в часі, адже годинник зафіксував 14.00, а вийти у зворотній путь ми мали не пізніше двадцятої години, аби завидна потрапити на торований шлях.
Якщо без подолбиць, то о 18 годині ми почали штурм, о 21-ій спустились з вершини. В цьому проміжку був відчайдушний «кидок» вгору, радість від досягнення мети, розгортання прапора Атомпрофспілки і фотографування на пам’ять під шалену пісню морозного вітру, швидкий спуск і довга напівпомацки дорога до бази. Дехто повернувся о пів на четверту…
… Цього разу вийшли, як і планувалось, о дев’ятій після порції каші і запашного чаю. Туристи різних вікових груп наздоганяли нас у дорозі, відставали, рухались за власним маршрутом. На одному з поворотів ми не повернули за іншими, а пішли крізь хащі, хоча було побоювання, що десь ми заблукаємо. Проте, пам’ять не підвела, це таки «наш» маршрут, знайомий із того екстремального походу. Приблизно о 12 –й група пройшла ділянку із заростями чорниці. З півгодини поласували і почали сходження. Піднімались «в лоб», аби не обходити гору. На певних ділянках крутизна до сімдесяти градусів. Відверто треба сказати – важко. Але хотілось собі довести, що плестись у хвості не буду. З юним сином нашого водія ми таки випередили основну групу на хвилин сорок. Двоє «маститих» туристів повернули назад, і ми їх увечері застали на стоянці.
Петрос! Гарна вершина, з якої відкривається прекрасна панорама на всю Чорногору. Були на горі велосипедисти і дельтопланеристи, група з Івано-Франківського вишу, маса інших людей. Всі фотографувались на фоні прекрасних гір, раділи перемозі над собою. А ми, традиційно, зробили знімок із прапором Атомпрофспілки.
Зворотньою дорогою до стоянки Людмила Малько поділилась спогадом про події, що передували пуску другого енергоблока. У 2003-2004 роках здійснено сходження на усі вершини Українських Карпат висотою понад 2 тисячі метрів над рівнем моря. Акції проходили під девізом: «Нам будь-які вершини по плечу». На вершинах підіймались прапори ХАЕС, НАЕК та “Атомпрофспілки”. Одна з таких акцій, присвячена передачі естафети пуску блоків від Хмельницької АЕС Рівненській атомній станції, була підтримана керівництвом «НАЕК “Енергоатом”. Саме на вершині гори Петрос (2021 м ) відбулась символічна передача естафетної булави із надписом “Флагману атомної енергетики Рівненщини напередодні пуску 4-го блока”. Тут зустрілись делегації трьох АЕС України: ХАЕС, РАЕС та ЮУАЕС. Це було вражаюче видовище: 89 атомників у футболках з символікою НАЕК та своїх станцій, розмаїття прапорів та плакатів.
І у нас зародилась ідея повторити таку акцію напередодні пуску третього енергоблока. А чому б і ні?..
Віктор Гусаров