Через терни до… зірок

Цю біляву красуню знають чи не всі мешканці Нетішина. І не тому, що Вікторія Ткачук – фіналістка літніх Олімпійських ігор-2020 у Токіо, а перш за все, що своя – рідна і близька. Саме в маленькому містечку дівчина робила перші спортивні кроки, які згодом стали перепусткою у великий спорт. Тут вона навчалася, проводила дозвілля із шкільними друзями, тут живуть її найрідніші люди. І нині Нетішин є для олімпійської фіналістки тихою гаванню, де відпочиває її душа, де щирим словом і порадою мама надихає на подальші перемоги. І хоча Вікторії не так часто випадає вільна година, позаяк графік у спортсменки щільний та насичений, проте завжди знаходить привід провідати рідне місто та свій дім.

Нещодавно така можливість випала, і дівчина гостювала в Нетішині. На запрошення керівництва Хмельницької АЕС Вікторія Ткачук відвідала атомну електростанцію, де її зустріли та привітали з черговими олімпійськими здобутками генеральний директор ХАЕС Андрій Козюра, заступник гендиректора з персоналу Богдан Шмигельський та голова профспілкового комітету Михайло Гук. Як журналістка, я не могла не скористатися можливістю поспілкуватися із відомою спортсменкою, до того ж розмова вийшла щирою та душевною.

- Вікторіє, пригадай, як маленькою дівчинкою піднімалася сходинками спортивного Олімпу?- Так, я почала себе шукати з дитинства. Хоча наше місто маленьке, проте можливостей у ньому багато: це і спорт, і творчість,  і наука. В початкових класах яких тільки захоплень у мене не було: танці, бісероплетіння, малювання, самбо, плавання.  Пам’ятаю, у 5 класі до нас у школу завітали тренери з Нетішинської КДЮСШ. Я тоді записалася на волейбол, плавання та легку атлетику. Справно відходила кілька місяців на заняття у кожну секцію і зрозуміла, що це насправді дуже важко і часу бракує, адже і навчання у школі ніхто не відміняв (а я вчилася дуже добре). Мій перший тренер Сергій Анатолійович Ліщук тоді порадив зупинитися на легкій атлетиці, мабуть, розгледів мій потенціал. Так розпочалася моя доля легкоатлетки, згодом почала займатися у Олександра Геннадійовича Краснова.

- Коли зрозуміла, що спорт – це твоє життя та покликання?

- Це сталося після перемоги наших фехтувальниць у Пекіні, у 2008 році, коли дівчата, серед яких були і нетішинки, вибороли золото. Враження були неймовірними, і я записала у своєму спортивному щоденнику: «Підготовка до Олімпійських ігор». Так поставила свою першу ціль, ще не зовсім розуміючи, що задала вектор, яким маю рухатися далі. Насправді, це була сильна мотивація, адже я хотіла перемагати і бути першою, до цього ж часу не складалося у мене входити до топ-рейтингу. Але ж недаремно кажуть, що коли сильно мрієш і працюєш, то це стає реальністю.

- Які були перші очікування і перемоги?

- Перші перемоги і втримали мене у легкій атлетиці – вони стали поштовхом для подальшого розвитку і віри у себе. Починаючи з 9 класу, я почала показувати хороші результати, почала більш свідомо та відповідально готуватися до різних змагань. Ходила на усі тренування, виконувала завдання і розуміла, що хочу й надалі рухатися та розвиватися у цьому напрямку. Першим здобутком стала перемога на чемпіонаті України серед юніорів на дистанції 400 м. Власне, тоді я відчула у собі ті резерви, які можу в подальшому успішно реалізовувати. Озираючись назад, хочу сказати, що моя дорога до успіху була місцями і тернистою, але усі ці перешкоди зробили мене сильнішою. Невдачі загартували мій характер і навчили цінувати кожне, навіть маленьке досягнення.

- Тобто, твій успіх складається з наполегливості і праці?

- Так, я переконана, що коли у відсотках визначати талант, працю, удачу та збіг обставин, то саме праця стає вирішальною складовою успіху. В моєму випадку я також завжди прикладала максимум зусиль, аби досягти перемоги. А найголовніше, що навчилася перемагати свої внутрішні слабкості та спокуси, адже довелося поїхати вчитися в інше місто, далеко від батьків, зуміти налагодити побут, самоорганізовуватися та дисциплінувати себе щодня.

- Складно було прижитися на новому місці?

- Складним було рішення, адже батьки спочатку не сприйняли мій вибір, коли влітку після закінчення у 2011 році 10 класу Нетішинської ЗОШ №4 вирішила навчатися у Донецькому спортивному коледжі. На той час там діяв Центр легкої атлетики, училище Олімпійського резерву, були облаштовані стадіони, створені комфортні умови для спортсменів: і для навчань, і для тренувань. Довелося відвойовувати своє бажання. Тоді підсвідомо зрозуміла, що мені дається можливість реалізації своїх мрій, яку не можна втрачати. Залишивши рідне місто, я не просто вийшла із зони комфорту, як нині кажуть, а вистрибнула звідти. Допомагала мені освоїтися на новому місті нетішинська подружка і колега Людмила Потапенко, яка раніше теж приїхала до Донецька задля спортивної кар’єри.

За рік я досягнула досить високих результатів, які дали новий виток моєму спортивному життю. Не жалкую, що все так сталося: Донецьк насправді мені дуже сподобався, я навіть розглядала його для подальшого життя (події відбувались ще до окупації Донеччини та Луганщини - авт.).  Хоча ніколи не забуваю свою альма-матер – Нетішинську КДЮСШ, адже вона багато чого дала мені та іншим спортсменам. У Нетішині насправді дуже сильна і розвинена спортивна база в порівнянні не лише з містечками нашого масштабу, а й навіть багатьма обласними центрами. Якщо її вдасться сучасно реконструювати та йти в ногу з часом, то це буде фантастичне місце для тренувань і дітей, і дорослих.

- Ти молода і вродлива дівчина. Кохання ніколи не ставало на перешкоді до успіху?

- Справжнє кохання ніколи не може бути перешкодою, воно лише допомагає та надихає. Люблячим людям ні робота, ні побут не стануть завадою. Багато хто думає, що професійний спорт не сумісний із особистим життям. Насправді, кожен сам собі розставляє пріоритети. Цінності і духовного плану, і професійні здобутки завжди гармонійно поєднуються, коли вони значимі людям.

- Менш, ніж за 10 років  твоя мрія, записана у щоденнику, здійснилася: ти потрапила на свої перші Олімпійські ігри, цьогоріч – на другі. Що у спогадах найяскравіше?

- Так, це був 2016 рік, Ріо-де-Жанейро. Я тоді потрапила до півфіналу, показала свій результат і була задоволена. Ніколи не забуду ті емоції і піднесення: це справді свято спорту, яке надихає кожного її учасника. Мрія кожного спортсмена – побувати на таких змаганнях. Що стосується Японії, то намагалася емоційно себе зібрати, мінімізувати зайві витрати часу, аби показати найкращий результат. В Токіо я їхала, адекватно розуміючи свої можливості, можливості інших дівчат, які вибороли медалі. Коли дізналася, що потрапила до фіналу, переживала такі емоції, які важко передати словами. Відбулося те, чого я бажала, для чого працювала багато років, я стала частиною того вихору емоцій, який заполонив олімпійську арену.

- Які твої найближчі плани?

- Для мене продовжується період змагань. Наступною буде Польща, потім два турніри у Швейцарії, серед яких фінал Діамантової ліги у Цюриху. Невелика відпустка – і знову підготовка до нового сезону, адже наступного року відбудеться чемпіонат світу і чемпіонат Європи. Жодних пауз у спорті не робитиму.

- Яким бачиш своє майбутнє?

- Я не розділяю спорт і особисте життя. Сподіваюся, що спортивну кар’єру закінчу не скоро: планую ще побігати і підготуватися до наступної Олімпіади, а, можливо, і не до одної, звичайно, з паузами на сімейне життя. Я себе однозначно бачу в спорті, хочу розвивати його в Україні. І точно знаю, що його можна поєднувати з іншими сторонами життя. Можливо, втілю ще одну свою мрію – стати спортивним журналістом. Але наразі мені подобається той ритм, в якому живу і займаюся тим, що мене захоплює і розвиває.

- Дякую за щиру розмову і бажаю успіхів та нових здобутків!Р.S. Коли готувався матеріал, стало відомо, що Вікторія Ткачук здобула золото на Міжнародних змаганнях у Польщі на дистанції 400 м з бар’єрами. Пишаємося нашою землячкою і вітаємо її з черговою перемогою!

Тетяна Степанюк