Ціна плеча роками загартованого

Перші об’єкти, перші враження

У відділі технічного контролю з гордістю зауважують, що працюють пліч-о-пліч з людиною, котра брала безпосередню участь у будівництві наших і першого, і другого енерго­блоків. Зрештою, у тій чи іншій мірі, всіх чотирьох, оскільки роботи з їх спорудження велися паралельно.  Тепер і у мене є підстави для гордості, адже С.К. Олексюк, про котрого йдеться, мій земляк – з сусіднього, через ліс і поле навпростець, села. Дізналася про це в ході недавньої розмови, з чого обоє були неабияк подивовані.

Сергій Каленикович цікавий співрозмовник, не приховує своєї ностальгії за  по­ді­ями 30-літньої давнини, багато з яких могли й не відбутися. Та склалося, як склалося.

У Нетішин він прибув у 1986 році за направленням Львів­ського політеху з дипломом інженера-будівельника на руках. Будівництво тут тільки зароджувалося, Сер­гій у компанії однокурсників був прийнятий на роботу в Півден­енергомонтаж. Його найперші враження після прибуття за місцем призначення, це захоплення величезним МоАЗом з колесами у людський зріст, що саме вирулював на майданчик, тягнучи за собою довжелезну, метрів у 15, платформу. Ого, подумав, раз така техніка, то й об’єкт нівроку має бути. Наразі не мав про нього жодного уявлення, все пізнавалося по ходу. Картина майбутнього міста енергетиків також була далекою від нинішніх реалій, щось тільки починало будуватися, на місці інших новобудов стояли старенькі хатки. Таку, наприклад, він запам’ятав там, де нині височіє готель «Горинь».

Відразу включитися в роботу молодим спеціалістам не довелося, мусили відслужити строкову. Демобілізувавшись через півтора року, Сергій Олексюк не шукав іншого місця, повернувся в Нетішин, де його, як виявилося, чекали. Адже будівництво набирало розмахів і кваліфіковані спеціалісти тут були затребувані. Починав майстром, першим об’єктом, на якому випало працювати, був машинний зал першого енергоблока. Непросто було справлятися з поставленими завданнями, в процесі роботи доводилося вирішувати певні неув’язки з проектом. Працювали у дві зміни, денна і вечірня по 12 годин. Але ніхто не скаржився, не нив, молодече завзяття брало гору. Після машзалу були інші об’єкти, не надав тоді значення, що на відміну від напарників його чомусь «кидають» з однієї ділянки на іншу. Набагато пізніше дізнався, що такі виробничі випробування керівництво практикувало, виношуючи плани призначення рвучкого до роботи будівельника головним інженером у рідному колективі.

Але життя вносило свої корективи, і за якийсь рік до пуску першого енергоблока через відсутність житла, яке мали би виділити молодому спеціалісту, він полишає Нетішин. На пропозицію пожити в малосімейці образився, не хотів тіснитися в такому помешканні, адже вже мав сім`ю, чекали з дружиною на первістка. Поїхав у Луцьк, влаштувався у місцеве відділення Львівського державного проектного інституту «Діпроспецавтотранс», вже через два місяці роботи був там старшим інженером, все складалося добре. Але новий поворот долі знову привів Сергія в Нетішин, де виділили житло дружині – вона також була молодим спеціалістом. На будові здивувалися, зазвичай всі, хто в пошуках долі подавався деінде, назад не поверталися. Він це зробив і жодного разу потому не пожалкував за такий вибір. А досвід, набутий в Луцьку знадобився уже в 2000-х, йому запропонували долучитися до розробки проекту стели з написом «Хмельницька АЕС», що по дорозі з міста на станцію. Скрупульозно проштудіювавши відповідну літературу, з поставленим перед ним завданням справився.

пішов, щоб повернутися

Після повернення в Нетішин був виконробом, на той час кипіла робота в гермозоні другого енерго­блока, доля звела його з Сергієм Карнаущенком, про котрого дотепер згадує з теплотою і пошаною. Разом випало проводити важковагові підйоми. Сьогодні це може видатися сміш­ним, але тоді, перш ніж взятися за таку відповідальну роботу, робили примітивні макети «з аркуша паперу, ниточок, шнурочків», і прораховували все до деталей, імітуючи за його допомогою операції, які належало виконати. І жодного проколу, як зізнається в розмові, не допустили.

Безперервність будівництва якось приглушила в його учасників ейфорію від пуску першого енергоблока, сприйняли цю подію як проміжний етап на великій дистанції. Але пройти її так і не судилося, як грім серед ясного неба пролунала звістка про оголошення мораторію на будівництво нових енергоблоків. Це була непередбачувана раніше перепона у розміреному ритмі роботи, яка посіяла сум’яття в колективах, багато хто почав шукати інших заробітків. Сергій Олексюк спробував свої сили в місцевому «Інтегралі», подався навіть у торгівлю, яка тоді стала масовим явищем. Але дуже швидко зрозумів, що то не його покликання, нецікаве йому таке ремесло. За якийсь час влаштовується інженером у ремонтно-будівельне підприємство Хмельницької АЕС. У порівнянні з роботами, які довелося виконувати на будівництві станції, тут було нудно, він потребував чогось нового, звик бути в постійному русі й пошуку. І з радістю пристав на пропозицію колишнього начальника ВТК І.І.Хмі­левського попрацювати у відділі. Часто відтак доводиться бувати на різних станційних об’єктах, які свого часу випало будувати, він дотепер люб’язно називає їх своїми.

Непомітно спливають роки, але дуже чіткими і трепетними залишаються спогади про людей, з якими наближали мить пуску першого енергоблока, поетапно готували до роботи другий, третій і четвертий, не відаючи, що гальмівний шлях будівельного процесу затягнеться на роки й десятиліття. Йому болить, що й дотепер не вдається відновити роботи на третьому і четвертому енергоблоках. І хочеться вірити у неминучість такого повороту подій.

- Якщо старт будівництву таки буде дано, ви готові, з огляду на знання і набутий досвід, підставити своє плече? – цікавлюся в Сергія Калениковича.

- Думав над цим, готовий. Але ціна плеча буде іншою, це у 80-х роках ми працювали за 150 радянських карбованців, тоді як полякам платили по 600.

На жаль, відновити роботи і довести справу до завершення буде непросто, адже немає сьогодні спеціалізованої будівельної органі­зації, розгубили за роки невизначеності кваліфіковані кадри. Шкода. Зрештою і другий енергоблок тяжко давався через втрачений час, але мобілізувалися, піднатужилися.

Хіба ж бувають очі волошкові?

Співрозмовник пригадує, як у день урочистостей з нагоди пуску другого мільйонника пішли з дружиною до Палацу культури, де саме очікували на приїзд Президента Кучми. Стояли на майдані в першому ряду, а коли Леонід Данилович проходив до залу, раптом зупинився і дивлячись прямо на подружжя Олексюків, запитав: «Ну що, не вірили, що зможемо самі блок запустити?». Він аж оторопів, і зовсім не тому, що не мав на те відповіді. За метрів два від Президента побачив, що в того незвичайного кольору очі – волошкові. Був заворожений, не вірячи, що можуть бути такі насправді.

Здається, він і дотепер не розтратив молодечої енергії й активності, не вміє і не може сидіти, склавши руки. Самотужки збудував і облаштував дачу, чотири роки віддав заняттям у «Пульсарі», натх­ненно займався бальними танцями. А випадок у «Буковелі», куди залюбки їздить багато років поспіль покататися на лижах, підштовхнув до вивчення англійської мови. Бо випадкове прохання однієї з відпочивальниць зробити її фотоапаратом кілька знімків на згадку засвідчило: в англійській він дилетант. Отож вже рік самотужки опановує її ази, щоб бодай на побутовому рівні могти порозумітися з іноземцями.

- На малій батьківщині буваєте часто? Чи цікавляться земляки виробництвом електроенергії на АЕС?

- За можливості провідую рідню у рідних Затурцях, звісно, що в розмовах виходимо і на тему роботи АЕС. Люди не ймуть віри, що є у нас в Україні підприємства, де панує дисципліна, порядок, висока відповідальність, діють глобальні заходи безпеки.

Ольга Сокол

Фото Віктора Гусарова