«ДIВЧИНА-ПОЛЬКА КРИЧАЛА ДО МЕНЕ: «КАПIТУЛЯЦIЯ!»
Січень-березень 1944 року приніс Хмельниччині довгоочікуване звільнення від німецько-фашистського ярма. Сімдесят чотири роки минуло відтоді. Ніби ті події мали би стертись з пам’яті. Але ще є очевидці, яких минуле обпекло навік.
Із цим вище середнього росту сивим чоловіком, лице якого помережане глибокими зморшками, час від часу зустрічаюсь на міському ринку. Там, де людно, він свій велосипед веде в руках. Хочу підкреслити: ще зустрічаюсь. Адже йому… 95 років.
- Доброго дня, Зоте Омеляновичу, – вітаюсь. – Маєте від хазяйки наряд?
Чоловік кілька секунд приглядається, потім, посміхаючись, каже:
- А, то ви, пане журналіст…
Уперше ми зустрілися у нього на квартирі. На прохання розповісти про свою долю під час Другої світової війни в ролі «остарбайтера», Зот Омелянович Ющук з вулиці Будівельників сказав: «Про мою долю можна написати ось таку книгу», – він розвів руками десь на сантиметрів тридцять.
- Як потрапив у Німеччину? Відразу, як почався перший етап вивезення, я був внесений у списки. (В Кам’янець-Подільській окрузі наказ шефа окружної біржі праці Штауфена про примусову мобілізацію населення на роботу до Німеччини було оголошено ще 16 вересня 1942 р.). Це була молодь, за яку нікому було замовити слово. Хоча жили тоді в селі й такі, хто цієї долі не зазнав. У тій групі, в якій перебував і я, нараховувалося 30 чоловік – з Нетішина і Кривина. Був зі мною мій товариш-сусід Санько Поліщук. Він, бідолаха, помер через три місяці після каторжних робіт на німецькому цегельному заводі.
Отже, лише на польській території поїзд зупинився, дали нам щось перекусити. І повезли далі. Моїх земляків та ще 20 хлопців з Рівненщини доля зупинила на торфорозробці в бауера Алекса. Яка це була місцевість – не знаю. У перші місяці я не розумів по-німецьки абсолютно нічого. З нами був невеличкий на зріст перекладач-єврей, теж молодий хлопчина. Він і пояснював нам що й до чого. Господарство у німця було значне: крім торфу, він мав чималу ферму. Нас поселили на другому поверсі свинарника. Пройшло два тижні. Частина хлопців змовилась на втечу, і їм це вдалося. Яка їх доля – невідомо.
Через кілька днів після того наш перекладач підбиває мене і Санька зробити те ж саме. Він каже: «Ну, що, хлопці, чи й далі будемо їсти оці буряки?» Нам давали те ж саме, що й свиням – варені кормові буряки, перемішані з гречаною мукою. Ми погодились. До нас більше ніхто не пристав, зате хлопець з Рівного, Кузьма, як виявилось, нас продав. В тому місці, де можна було вибратись з ферми, був ліс. Першим через огорожу переліз і впав на землю я, другим – мій друг Санько. А там уже стояв бауер, і він так вдарив мене по голові прикладом – в руках у нього була мисливська рушниця, що шрам від того у мене на голові і досі. Санька він огрів по обличчю і, як виявилось, вибив йому два зуби. А наш перекладач був обережний і мудрий: почувши шум і крики, він миттю кинувся до свинарника і на свої нари, та ще й вкрився з головою… – розповідав потім.
Хазяїн ще бив нас, а потім привів у двір, закривавлених і переляканих. На ранок до ферми приїхав машиною гестапівець. Він нас забрав і привіз у якийсь табір. А звідти нас з Саньком автобус повіз досить далеко. Зараз уже можу сказати, що ми проїхали через Гамбург і дісталися в концтабір Нойгам. Ми помилися, дали нам відповідний одяг. І номери. Там з нами мали діло не як з людьми, а як з номерами. Я свій номер запам’ятав на все життя (називає по-німецьки: sechs und siеbzig… – 76…; далі вимовив нерозбірливо; перепитати ми не наважились). Після карантину почалася робота на цегельному заводі. Тягали ми і пхали вагонетку з цеглою, на якій зверху сидів німець. Було видно, що йому доставляло величезне задоволення бачити, як ми мучимось. Це була робота настільки тяжка, а годували нас так мізерно, що мій друг Санько не витримав того життя і помер. Він взагалі був слабкуватий від природи.
Потім американці почали бомбити Німеччину. Дійшла черга і до нашого заводу. Під час одного з таких нальотів мене поранило в руку, вище ліктя. Знак є і досі. Чимало що в заводі було потрощено. Тому частину робітників порозбирали бауери. Я залишився при заводі – з такою рукою мене ніхто не взяв. Як рука трохи зажила, мене взяли в команду, що ремонтувала колію, по якій відвозили цеглу. Це вже була значна передишка.
Коли ж роботи тут не стало, потрапив я на якийсь військовий завод. У мене вже був новий близький товариш – Семен з Житомира. Він знався на токарній справі. І мене підмовив, кажи, мовляв, що ти токар, а я навчу, покажу… Ну, скажіть, який з мене токар? Я сільський хлопець, і окрім батога нічого не бачив. Тож відразу, як тільки приступив до станка, якого вмів тільки включати і виключати, запоров його. Німець люто накинувся на мене, почав бити і показувати, що мене за це треба на… вішальницю…
Як би там не було, все-таки я щось мав робити. І мене поставили на прес робити дірки в якійсь там деталі. А ті деталі газовим вогнем розжарювались мало не до капання металу, і їх треба було витягувати більш як двометровою кочергою з того вогню, брати кліщами під прес і далі він видавлював у них дірки. Потім ту залізяку треба було охолоджувати в піску. Якось я тим залізом сильно опік собі руку, і таким чином потрапив на лікування. У тій лікарні у мене був знайомий поляк. Ми зійшлися ще на цегельному заводі. Коли я працював у ремонтній бригаді, то мав кращу їжу, і в обід навіть давали черпак добавки і трохи хліба. Я це приберігав на вечір, коли їсти хотілося особливо. І я ділився увечері тою добавкою з тим полячком, Рихард його звали, а я казав на нього – Гриша.
Тепер виявилось, що він був знайомий з медициною, і працював у лікарні цього заводу. Добрий був хлопець, допомагав мені і після одужання прилаштував мене на лікарняну кухню. Тут уже мені був справжній рай – я варив їжу для хворих.
Бомбування добралося і сюди. Робочі розбігалися і шукали якого-небудь пожитку в розбомблених будинках. Тепер у мене тут був друг Коля з Чернігова. І побачили ми з ним, що значні партії робочих почали вантажити в пульмани і кудись вивозити. Прийшла чутка, що їх вивозили трохи далі од заводу і розстрілювали. Що робити? Я кажу до Колі: іди до своїх знайомих – а в нього були знайомі два його земляки, які служили тут в охороні, були есесівцями – і проси захисту. Щось порадять – добре, а ні – значить, смерть. Коля пішов до них. Повернувся і каже: «Сказали: не бійся, розстрілюють мародерів». Тобто тих, хто ходив по місцевості і щось там грабував. І навіть дали для Колі дві банки консервів – тушонку й овочі.
Після того нас вивезли з цього місця і привезли в місто Берзін, теж табір. Можна сказати, що це був табір смертників – тут людей косив тиф. Захворів на тиф і я. Гарячка… Був без пам’яті. Потім я взнав, що мене посипали якимось порошком на тій тканині, на якій лежав, загорнули в неї і мали вивезти і десь там закопати. Двоє дівчат, одна з яких була полька, що були при тому перевезенні трупів, помітили, що я живий. Полька заговорила до мене, спитала, хто я і так далі. І при тому полька кричала до мене: «Kapitulacja!»» (капітуляція). Тобто: війна закінчилась. Ці дівчата врятували мене. Не раз думав: от якби вдалося розшукати ту польку, дізнатися, як склалося в неї життя…
А десь через 2-3 тижні приїхали сюди англійці. Оце, я вам скажу, була армія. Усі солдати як на підбір: високі, поважні. А техніка… А танки… Було на що подивитися. І вони повезли нас через Ельбу. Сказали: «Веземо вас в Совєтський Союз». Привезли на аеродром. А там радянські солдати до нас: «Ви предателі!.. » – і т.д.
Потім нас грузять в Штетін. Звідти товарняком на Волковиськ. А далі – Шепетівка. А звідти – пішком додому. Прийшов у Нетішин, до хати… Ніч. Собака пізнав мене, заскавучав і почав мене цілувати, тобто лизати. Я стукаю у двері, у вікно: «Мамо, відчиняйте, це я, Зот». А мама старенька, тата вже нема. Ще була невістка, Іванова жінка. Мама не вірить, бо їй хтось сказав, що я давно помер у тій Німеччині. А час був тривожний. Тому і боялись відкривати. Я кажу: «Собака впізнав мене, а ви не можете?»
Молився я, постійно просив Бога, щоб зберіг мене.
Далі була робота у млині. Який то був млин! Ви собі не можете того уявити… А які турбіни були – давали світло. Все понищили. Для чого?
Згодом почав працювати на Острозькій меблевій фабриці. Хороший був директор – Ісак Маркус. Ніколи не кривдив робочих. Навіть коли хтось щось намагався винести і був спійманий, він казав: «Випиши собі оце…» Ось у кімнаті бачите шкафи і шафи? Це моя робота.
І хату я собі збудував сам, стояла там, де зараз міст при виїзді з Нетішина, дорога до «Золотого кільця».
Ми тепло розпрощалися.
Літературний запис працівника Нетішинського краєзнавчого музею Василя Вихованця
