Добром овіяне життя 

Кожний робочий день провідного інженера цеху налагодження та випробування устаткування Хмельницької АЕС Володимира Гончара (на знімку в центрі) розпочинається з імпровізованої прогулянки, бо до робочого кабінету від прохідної електростанції потрібно подолати кілька сотень метрів. З кабі­нету всі енергоблоки як на долоні. Ось «ветеран» - перший, на плечі якого лягли обов’язки працювати на енергесистему і оберігати Нетішин від зимових холодів у найскрутніші для держави часи. Лише через сімнадцять років у нього з’явився «брат», який підставив плече підтримки. Звичайно, в дуеті легше працювати. Володимир Михайлович пам’ятає роки, коли на роботу першого енергоблока в осінньо-зимовий період у місті енергетиків в буквальному сенсі молились. Будь-яка його зупинка могла створити надзвичайну ситуацію. Був час, коли навіть пророблявся сценарій евакуації жителів міста через проблеми постачання місту тепла. Такого, дякуючи Всевишньому, не трапилось: в скрутну хвилину виручала станційна пуско-резервна котельня.

А за діючими енергоблоками видніються корпуси двох інших,- недобудованих. Вони чекають своєї черги на «повноцінне життя». Володимир Михайлович не раз спостерігав, як біля них збирались ватаги будівельників підрядних організацій, плануючи роботи із консервації будівель та конструкцій. Але це вимушені процедури, бо ж треба зберегти все, на що було витрачено великі кошти. Будь-який господар зробив би так само.

- Коли завертяться турбіни на третьому та четвертому енергоблоках, - каже Володимир Михайлович,- я вже буду пенсіонером. Але хотілося б розділити цю радість із молодшими колегами, яким доведеться брати на себе відповідальність повноцінної та безпечної експлуатації обладнання.

Перші практичні навички Володимир Гончар здобув під час підготовки до пуску першого енергоблока на Рівненській АЕС. У колектив атомників він влився після закінчення Львівського політехні­чного університету. Коли виникла необхідність підготовки змінного персоналу на посаду начальника зміни електроцеху, до списку кандидатів було внесено і Володимира Гончара, який пройшов стажування на Кольській АЕС.

Перед пуском першого енергоблока на Хмельницькій АЕС виникла потреба у  кваліфікованих працівниках. Атомники з Нетішина не знехтували нагодою залучити до експлуатації електрообладнання  Володимира Михайловича.

У 1987 році  обирали нового голову профспілкового комітету Хмельницької АЕС, більшістю голосів перевагу було віддано саме  Володимиру Гончару.

На новій посаді з’явилися нові турботи і клопоти. У місті енергетиків тоді мало не раз в квартал здавались у експлуатацію житлові будинки. Біля кабінету голови профкому вервечкою вишиковувались працівники станції, які мешкали у гуртожитках і претендували на полі­пшення житлових умов. Більшість з них вже встигли обзавестися сім’ями. Володимир Михайлович розумів, що до житлового питання треба підходити зважено, бо від цього залежить психологічна атмосфера у багатьох колективах.

У компетенції профкому був і розподіл товарів першої необхідності. Це зараз  про дефіцит практично не згадують (аби були гроші), а в ті часи, коли в державі запанувала економічна криза, проблемою було придбання навіть миючих засобів.

Працівники електростанції, які наприкінці вісімдесятих років активно співпрацювали із профкомом, й зараз добрим словом згадують Володимира Гончара. Багатьом імпонує його спокійна і розважлива вдача, природна інтелігентність. Він не дозволяв собі зневаги до людей, які шукали в особі голови підтримки, просто щирої поради. Коли прийшов час перевиборів, Володимир Михайлович, як мовиться, не вхопився двома руками за керівне крісло, а сприяв здоровій конкуренції під час боротьби кандидатів. І не засмутився тоді, коли більшість праці­вників електростанції віддала перевагу одному із його опонентів. Нудьгувати не довелося, повернувся у рідний електроцех на посаду провідного інженера з експлуатації.

Велика напруга запанувала на ХАЕС перед пуском другого енергоблока. Відділ супрово­дження монтажних робіт, який очолив Володимир Михайлович, опинився на своєрідній передовій. Кожного дня організовувались наради, оперативні засідання. Більшості керівникам доводилось додому повертатись пізно ввечері, бо фізично не вистачало часу на здійснення всіх передпускових процедур. Згодом, після урочистостей з нагоди пуску другого енергоблока люди полегшено зітхнули – нарешті! Але про перепочинок і спочивання на лаврах Володимиру Гончару годі було й думати, - новопризначеному начальнику відділу модернізації та реконструкції були поставленні нові завдання. Другий енергоблок повноцінно запрацював, але міжнародні організації дали конкретні вказівки щодо покращення його роботи та підвищення рівня безпеки, була окреслена й низка заходів. Саме тоді була прикута особлива, подекуди хвороблива увага громадськості до роботи ХАЕС. Часто траплялось, що супрово­дження делегацій доручалось саме Володимиру Михайловичу. Під час екскурсій він не роз наголошував, що другий енергоблок за оснащенням систем, важливих для безпеки, є одним із кращих  на теренах СНД. У такі хвилини він не раз згадував слова батька, який казав, що гроші на вітер викидають лише недалекоглядні люди. Так батько реагував на розповіді сина про недобудовані енергоблоки, які стоять просто неба під дощем та вітром.

Від батька Володимир отримав у спадок чимало гарних рис, серед яких – щирість і працьовитість. Що таке важка селянська праця, він пізнав з раннього дитинства, яке пройшло у селі Завидів Острозького району. Хлопець раціонально використовував вільний час, тому встигав допомогти по господарству та приготувати уроки. У школі Володимир вчився «на відмінно».  Серед улюблених предметів були фізика та математика. Саме це спонукало його ще у п’ятому класі стати учнем заочної школи-інтернат з фізико-математичним ухилом Київського Національного університету ім. Т.Г.Шевченка.

Коли Володимир навчався у восьмому класі у сусідньому селі Плоске, прийшов час складати іспити у Києві. З завданнями В.Гончар справився успішно. Але трапилась прикрість – у канцелярії університету допустили помилку у написанні його ініціалів, що й позбавило Володимира права продовжувати навчання і одержати шанс вступу до вишу без вступних екзаменів. Але ця обставина не засмутила хлопця, він і надалі старанно учився, проте «золотої» медалі так і не довелось одержати: в атестаті про середню освіту поряд з «п’ятірками» була «четві­рка» із російської мови. У рідному селі люди казали, що якби батьки В.Гончара ходили у начальниках, то Володимир був би неодмінно медалістом.

На вступних іспитах до Львівського полі­технічного інституту Володимир довів, що рівень знань визначають не медалі.

Колеги по роботі знають Володимира Михайловича як досвідченого фахівця, який не цурається постійного ознайомлення з новинками в атомній енергетиці. Але коло його світогляду не замикається на цьому. Він любить художню, наукову та публіцистичну літературу. Це робить його цікавим співрозмовником.

Не мислить себе В.Гончар без землі-годувальниці. Коли приходить весна, вільний час Володимир проводить на дачній ділянці. Висаджує городину, піклується про садок. А потім приходить час порадіти щедрим плодам. Його дружина, Тетяна Іванівна, яка працює лаборантом хімічного аналізу промислово-санітарної лабораторії відділу охорони праці, вміє готувати на зиму різні припаси. Коли родина Гончарів збирається разом під час святкування сімейних урочистостей, на столі неодмінно з`являються страви із дарів землі-годувальниці. Хорошим доповненням до святкового асортименту є  вино домашнього виробництва, на виготовленні якого добре знається господар. За  словами Володимира Михайловича, вино треба споживати винятково у радості, тільки тоді воно стає корисним.

Родина у Гончарів велика. Володимир Михайлович разом із дружиною Тетяною Іванівною виховали сина Євгенія та доньку Наталію, які продовжили енергетичну династію. У колективі атомників також трудяться зять Ігор, невістка Інна.

У біографії Володимира Гончара 2004 рік був особливим. Тоді приступив до роботи другий енергоблок, а ще з  народженням внука Ігоря   Володимир Михайлович  став «дідусем». Згодом цей статус підкріпили внучки Валерія та Софія.

Із всіх свят і урочистостей Володимир Гончар найбільше шанує День Перемоги. Саме 9 травня, рівно 10 років після війни йому батьки подарували життя. Їх благословіння було тільки на добро.

Олександр Шустерук

Фото Валерія Валуєва

Р.S. Кандидатуру В.М.Гончара колективом ЦНВУ висунуто на посаду заступника голови профкому ВП ХАЕС