Довга дорога до батька
Стираються в пам’яті події, епізоди, дати. З кожним роком стає все менше тих, хто боронив рідну землю, визволяв народи Європи від фашистського нашестя, хто дивився смерті в очі.
В липні минулого року у родину Богатиренків з Німеччини надійшла звістка, на яку вони чекали майже 67 років.
У повідомленні було сказано, що «меморіальна організація Цайтхайн засвідчує, що радянський військовополонений Богатиренко Онисим Олексійович помер 1 листопада 1942 року в таборі Шталаг 304 (Н ІV) міста Цайтхайн для військовополонених і був похований на російському кладовищі Якобсталь».( Шталаг – стаціонарний табір для військовополонених рядового та сержантського складу, - авт.).
Далі зазначається, що Онисим Богатиренко служив у Червоній Армії рядовим будівельного батальйону і потрапив у полон 24 червня 1941 року.
Спочатку він знаходився у базовому таборі для військовополонених Шталаг 336 в м. Седльце (зараз Польща). Через деякий час був транспортований до Німеччини. Тут його зареєстрували в Шталазі ІV м. Мюльберг під №152930, який був занесений до правого верхнього кута його персональної карточки №1. Цей номер був надрукований на металічній частині, яку постійно повинні були носити полонені на шиї. Вона слугувала за ідентифікаційний номер військовополоненого.
18 травня 1942 року О.Богатиренко був переведений до Шталагу м. Хонштайн. Німецький персонал цього Шталагу командував трудовими командами (АК) радянських військовополонених. План нацистів був у тому, щоб використовувати радянських військовополонених, як робочу силу в німецькій економіці. О.Богатиренко працював в команді під назвою «Камінау». Камінау – одне з поселень поблизу м. Бауцене. Цілком ймовірно, що О. Богатиренко працював у шахті з добування глини, яка використовувалася для виробництва фарфору та паперу. Але ту роботу, яку він виконував, неможливо точно зараз визначити.
2 червня 1942 року через хворобу або травми він потрапляє до місцевого запасного шпиталю для військовополонених м.Цайтхайн. Через постійне недоїдання і важку виснажливу працю та поганий медичний догляд радянські військовополонені були досить чутливі до інфекційних захворювань.
Можна припустити, що О. Богатиренко був доставлений до лікарні, де він згодом помер. Погане харчування, неадекватне медичне обслуговування радянських військовополонених, безперечно, спричинило те, що в’язень О. Богатиренко вже не зміг вилікуватись від хвороби.
О.Богатиренко помер 1 листопада 1942 року в шпиталі для військовополонених Цайтхайн. 2 листопада він був похований на кладовищі, відомому, як російське кладовище Якобсталь (зараз кладовище ІІ) в братській могилі. Точне місцезнаходження могили не можливо визначити сьогодні, так як були втрачені плани розташування могил.
Що ми знаємо про них, полонених? Аж нічого. В 1941 році про них взагалі не говорили, хоча лише в перші два тижні війни близько мільйона червоноармійців і командирів потрапили в полон. А за перший місяць в німецькому полоні опинилися вже 2 мільйони наших воїнів. Це приблизні цифри, оскільки радянське командування не проводило спеціального обліку військовополонених.
Із 1942 року військовополонених почали офіційно вважати «безвісти зниклими». У травневому повідомленні Радінформбюро про завершення боїв під Харковом, яке було опубліковане в газеті 18-ї армії «Знамя Родины» за 31 травня, сказано: «Харківська операція припинена. Частини Червоної Армії з тяжкими боями прорвали фронт оточення. Наші втрати: вбито до п`яти тисяч, пропало безвісти сімдесят тисяч осіб».
Згодом стане відомо, що під Харковом, на захід від Північного (тепер Сіверського) Донця було оточено 20 стрілецьких і сім кавалерійських дивізій, 14 танкових бригад. Німці взяли у полон, за одними даними, 240 тисяч червоноармійців, командирів і генералів, за іншими – 277.
Один із тих мільйонів, які безвісти пропали в перші дні війни, був Онисим Олексійович Богатиренко.
О.О. Богатиренко 1913 року народження, уродженець Херсонської області працював у колгоспі трактористом і за три місяці до війни був призваний до лав Червоної Армії в Прибалтику. Вдома залишилось двоє підлітків,- Анатолій та Віктор 8 і 4 років, яким також довелось побачити і пережити німецький порядок разом мамою Ольгою. З перших кроків перебуваня на окупованій території німецькі вояки вдавалися до грабунків – від елементарних «яйка», «млєко», пристойних одяганок, чобіт, килимів, вишиванок із звичайних селянських осель до книг, скульптур та інших національних цінностей...
Ольга Дмитрівна так і не отримала вісточки від чоловіка. Щеміло серце, душа не мала спокою. Сини росли без батькової ласки, доброго напутнього слова. Після визволення від німецької окупації вона жила надією і намагалась докопатись до істини, достукатись до правди. Почалися нелегкі пошуки. Через військкомат були направлені листи до відповідних відомств та архівних установ.
Вдруге після війни відцвіли сади. Хлопці підросли, і в їх очах вона постійно читала вічне питання: що сталося з батьком? Де, і за яких обставин обірвалася ниточка, яка роз’єднала їх?
Влітку 1946 року вдова отримала повідомлення такого змісту.
Извещение.
Гр-ке Богатеренко Ольге Дмитриевне прож. в ст. Б. Креница Б. Александровского с/совета.
Извещаю, что Ваш кр.ец Богатеренко Аннесим Алексеевич, находясь на фронте, пропал безвисти в 1944 г. Похоронен с отданием воинских почестей.
Райвоенком майор (подпись). Начальник І части РВК (подпись). 29.VІІІ-46г.».
Дивне повідомлення з огляду на ті відомості, які розкрились недавно. Кого ж тоді хоронили, і де ж нарешті його могила, якщо – пропав безвісти? І кому віддавали військову шану?
Лише наприкінці 1947 року отримано листа, в якому, як зараз вже відомо, був витяг з особової справи військовополоненого Богатиренка О.О. і була зазначена дата його смерті в концтаборі.
На цьому, напевно, можна було поставити крапку. Але, через десятиліття долею О. О. Богатиренка зацікавився онук Петро. Через мережу Інтернет він розпочав пошук архівних документів в колишніх німецьких концтаборах. І незабаром натрапив на знайоме прізвище. На запит онука з Німеччини електронною адресою були надіслані документи (один з них наведено вище) та інформація про концтабір для військовополонених, в якому перед смертю перебував Богатиренко О.О.
Так була віднайдена і встановлена істина про долю ще одного воїна, який не пропав безвісти, він просто переселився в інший вимір. І буде він жити доти, поки будуть пам’ятати про нього нащадки. Ще живі його сини, виросли внуки, підростають правнуки. Життя не зупинилось.
Так сталося, що внучка воїна Ірина, донька Анатолія Богатиренка, вже протягом десяти років живе в Німеччині. Завдяки зусиллям її та чоловіка Альфреда вдалося організувати поїздку синів на меморіальне кладовище «Цайтхайн». 78 річний Анатолій Онисимович, який проживає в Херсонській області, та 74 річний нетішинець Віктор Онисимович восени минулого року нарешті поклонилися праху свого батька.
Осінь ще зустріла їх своїм яскравим різнобарв’ям, але покрила кладовище блідо-жовтою ковдрою, під якою знайшли вічний спочинок 12 тисяч воїнів, це так зване російське кладовище. Поряд ще два поховання по 5 тисяч – це вже жертви німецького концтабору інших національностей зокрема, поляків, італійців, сербів...
Поміж рядами облаштованих могил рівненькі стежки.
Наша невмируща пам’ять і вічна шана – це те, чим ми можемо віддячити за безсмертну звитягу воїнів Великої Вітчизняної війни.
Минає 67 років після останніх залпів найбільшої і найжорстокішої у світі війни. Нині наймолодшим фронтовикам, які «підключились» до боїв на переломі, - 85, а тим, хто прийняв перші удари, - усі 90. Вічна їм слава!
P.S. Ця публікація побачила світ завдяки внуку Павлу Богатиренку, який працює в загоні відомчої воєнізованої охорони ХАЕС техніком.
На фото: Копія особової картки військовополоненого О.О.Богатиренка. Брати Анатолій та Віктор Богитиренки біля пам’ятника на меморіальному кладовищі у Німеччині.
Віктор Войковський
