Фахiвець, органiзатор, профспiлковий дiяч

Його безперервний трудовий стаж становить понад 58 років, з яких останні перед пенсією чверть століття він віддав потужному на той час підприємству – УБ Хмельниць­кої АЕС. Сталось це в силу певних обставин: родом Дмитро Якимович Степанюк з села Довжки Славутсь­кого району. І хоч довгий час жив поза межами­ малої батьківщини, не встояв від спокуси поверн­утись у рідні місця. Відтак з 1984 року повернувся додому, аби тут прикласти талант організатора і фахівця для розбудови міста Нетішин і Хмельницької АЕС. Перед цим було на його життєвому шляху немало випробувань.

Закінчивши семирічку у рідному селі, Дмитро зрозумів, що при скруті та злиднях, які панували у сім’ї (крім нього у батьків зростали ще три дочки та син) виживати буде вкрай важко. Проте батько наполіг, щоб син продовжив навчання. Але лише один раз подолав він шлях у 10 кілометрів до Ганнополя, бо дорогою назад розтоптані батьківські чоботи засвідчили, що його навчання у десятирічці закінчилося.

У 1946 році він був один із тих, кого так звані «вербувальники» з Донбасу записали в групу добровольців. У Славуті Дмитро отримав свідоцт­во про народження і поїхав на Донбас.

Спочатку здобував професійні знання у Луганській школі фабрично-заводського навчання, після закінчення якої отримав спеціальність слюсаря п’ятого розряду. Трудову біографію розпочав у монтажному управлінні з розбудови шахт Донбасу. Як молодого спеціаліста, який вже набув певного досвіду протягом року на Донбасі, його відряджають у Кузбас (м. Кемерово). Там монтував різноманітні багатотонні конструкції на будівництві металургійних та гірничо-видобувних підприємствах...

Армія на деякий час внесла корективи у його трудову біографію. Служив у Литві, Азербайджа­ні, мав військову спеціальність – технік з обслу­говування літаків. Після служби повернувся на Донбас у м. Єнакієве, де продовжив працювати за спеціальністю, згодом став бригадиром слюсарів-висотників на будівництві промислових об’єктів. Там же закінчив вечірню десятирічку.

У березні 1964 року його як громадського та профспілкового активіста, бригадира однієї з кращих­ монтажних бригад обирають головою профкому тресту «Промхіммонтаж». Цю посаду Дмитро Якимович обіймав протягом восьми років. Тут, одночасно навчаючись на заочному відділенні Харківського політехнічного інституту, Д. Степанюк зріс як профспілковий лідер.

1972 рік вніс корективи в його трудову біографію. Д. Степанюку пропонують обійняти посаду заступника начальника Сєверодонецького спе­ці­ального управління №52 «Південьтермоізоляція». Маючи за плечима значний досвід будівельно-монтажних робіт, в якості технічного керівника він зумів застосувати на практиці свої знання. Намагався організувати виробничий про­цес так, щоб кінцевий результат був позитивним і помітним. Добре знав підлеглих, проявляв вимогливість до виконання ними службових обов’язків та дотримання трудової дисципліни.

Влітку 1982 року чергову відпустку Д. Степанюк проводив у своєму рідному селі. Від батьків дізнався, що в Нетішині ведеться масштабне будів­ницт­во – споруджується атомна електростанція. Приїхавши у Нетішин, він на власні очі побачив масштаби будови. Вона зачарувала його. У п’ятиповерхівках, зведених між вічнозелених сосен, вже обжилися перші новос­ели. Біля обвідного канал­у зводились панельні висотки­. На спору­дженні го­ловного корпусу пройдено нульову відмітку, розпочалось монтування конструкцій. Розгортався фронт робіт і на будівництві відкритого розподільчого пристрою 750 кВ.

Про все це він довідався з розповіді керівника будівельного управління №3 Петра Кальніченка, яке займалося будівництвом житла. Зустріч і роз­мова­ з людиною, яка живе і працює на такій будові, справила на Дмитра Якимовича емоційні і позитивні враження. Рішення було прийнято. Потрібно робити наступний крок – переселятися на новий будівельний майданчик.

За переведенням його було прийнято у БУ-3 інженером, та доручено очолити профспілкову органі­зацію управління на громадських засадах.

Влившись у трудовий колектив атомобудівців, Дмитро Якимович весь свій професійний досвід віддавав виробництву. Організовував навколо себе однодумців, знаходив виважену позицію, спрямовану на кінцевий результат, не залишав поза увагою захист інтересів трудового колективу.­

У березні 1984 року Д. Степанюку було запропоновано очолити профспілковий штаб УБ ХАЕС. На той час профспілки мали вагомий авторитет серед робітників і службовців. У обов’язки входило оперативне та функціональне керівництво профкомом та профспілковим активом, здійс­нення громадського контролю за дотриманням трудового законодавства, надання правової допомоги первинним профспілковим організаціям та підрозділам щодо захисту законних прав та інтересів членів профспілки.

Пріоритетними напрямками роботи профспілки на той час були: охорона праці на будівельних майданчиках, у цехах, оздоровлення та лікування працівників та їх дітей у санаторіях та на базах відпочинку.

На його плечах лежала ве­лика відповідальність з реалі­зації заходів щодо уникнення надзвичайних ситуа­цій на виробництві. Завдяки його зусил­лям організову­вались різноманітні заходи, щоб і робота, й відпочинок йшли поруч, не заважаючи одне одному.

Свої знання і досвід Дмитро Якимович застосовував, працюючи в АТ «УБ ХАЕС» на посаді голови профкому з липня 1990 аж до жовтня 2008 року.

За багаторічну працю не­одноразово нагороджувався почесними грамотами, пам’ятними дипломами обласних організацій, Центрального комітету профспілок працівників енергетики України.

Був делегатом декількох з’їздів профспілок працівників енергетики та електротехнічної промисловості України, членом президії обкому профспілки енергетиків та членом Ради федерації профспілок області.

За значний особистий внесок у розвиток і зміцнення профспілкового руху в Україні нагороджений нагрудним знаком Федерації професійних спілок України «Профспілкова відзнака», медаллю «За трудову звитягу».

У Кривині власними руками побудував невеличкий будинок, де дружина, Валентина Іванівна, господиня цього обійстя, влітку займається городніми справами, а взимку – «виховує» котів.

Дві дочки, Ірина та Валентина, мають вищу освіту, мешкають у м. Сєверодонецьк на Луганщині. Біля них зросли і стали на ноги внук Олександр та внучки Ольга і Олена, а поряд з ними здобувають життєвий досвід та отримують наснагу правнук Ярослав та близнючки Софія та Соломія. Зять Олександр зараз перебуває у лавах Збройних сил України на Донбасі.

Днями Дмитру Якимовичу виповнилось 85 років. Він енергійний і у цьому поважному віці, комунікабельний, привітний. Здоров’я і родинного затишку, ветеране!

Віктор Войковський

Фото автора