Генерал з Нетiшина
З діда-прадіда славний своїми людьми наш край. Серед них - Іван Степанович Данилюк. Саме у Нетішині, на берегах тихоплинної Горині, серед соснових лісів, густих верболозів пройшло босоноге дитинство, шкільні роки майбутнього льотчика-аса. Потім було навчання, вчителювання у школі села Клепачі Славутського району, і - Велика Вітчизняна... Тоді Іван Данилюк і обрав вимушено професію захисника Вітчизни. Він став військовим льотчиком, дослужившись до генерал-майора…
Ось тільки один епізод - про повітряний бій 7 серпня 1943 року на Брянському фронті. Тоді наші льотчики прикривали наступ радянських військ. Літнього дня Данилюк і Радченко, яких прикрили Волков і Михайлівський, атакували німецькі літаки. Зав’язався у повітрі жорстокий бій. Здавалось, що ось-ось і мала бути перемога, але на допомогу ворогові прибула ще одна група винищувачів. Тепер чотири червонозіркові літаки вели вогонь з гармат і кулеметів проти п’ятнадцяти чорнохрестних... Сили були надто нерівними. Та допоки у баках було пальне, запас боєприпасів, бій продовжувався.
Спалахнув і упав на землю літак Волкова, через декілька хвилин була підбита машина Михайлівського... Атака фашистів повторювалась одна за одною... Ось двоє літаків «насіли на хвіст» Радченку. Та Данилюк врятував товариша і з близької відстані прицільним вогнем збив фашистську машину. Але і його літак атакували гарматним вогнем два фашистські. Одним з вибухів відламано частину елерона, що значно затруднювало керування польотом. З перехресним вогнем на підбитий радянський літак накинулись фашисти. Декількох з них «взяв на себе» Радченко, проте інші «насіли» на Данилюка. Один з ворожих снарядів розбив дошку приладів. Палаючий бензин потрапив у кабіну, у якій миттєво виникла пожежа... Данилюк відстебнув прив’язні ремні і хотів було вже стрибати вниз... Але оглянувся, запримітивши за собою ворожого винищувача, у кабіні якого сидів німець і злорадно посміхався, показуючи йому руками на землю і хреста. Проте стріляти було нічим. Тоді Іван зменшив швидкість свого металевого птаха і направив його на ворога... Спускаючись обгорілим на парашуті, примітив, як на землю падали останки чужинської техніки... За цим нерівним і смертоносним боєм спостерігали наші піхотинці, які згодом першими і привітали льотчика-аса з перемогою і збитими двома «юнкерсами». Згодом І. Данилюку було вручено чергову нагороду - орден Червоного Прапора.
Як засвідчує виписка із особистої книги польотів, у роки Великої Вітчизняної війни ним було збито дев’ять ворожих літаків. Такий же солідний рахунок мав і його колишній учень із Клепачівської школи Андрій Качківський.
Роки, десятиліття... Білими хмарами на синьому небі вони все пливуть, пливуть... І ніякого сліду. Та про героя війни, про його подвиг вічно живе людська пам’ять у серцях вдячних нетішинців.
Мак червоний в... cльозах
Цьогоріч на полях його було багато-багато - отого червоного маку. А ще - білих ромашок, синьооких волошок, запашного чебрецю... Щось подібне і в сорок першому було... Бабуні Марині, вже дев’ятий десяток літ розмінявся, на внуків та правнуків помножилось, але й до цих пір, коли голова вкрита сріблом волосся та натруджені руки перестали слухатися, ніяк не може забути червневого літнього дня, коли її назвали вперше Марічкою.
Нестерпно припікало сонце, а хлібним полем бігли відступаючі радянські солдати до Горині, за верболозами і очеретяними берегами якої виднівся сосновий ліс, у якому хоч на мить можна було сховатись від війни і смерті...
А неподалік шосейною дорогою від Острога до Славути вже їхали на автомобілях, мотоциклах непрохані й небажані чужинці-німці. Вони й ніякої уваги не звертали на напівроздягнених радянських артилеристів, зморених і виснажених істот, які метушились, шукаючи у ящиках снаряди... Так, по ворогу, якого вже й мова чулась, нічим було стріляти, бо у них були пляшки з чорнилом, в інших господарське мило і... жодного снаряда. Безвихідь і нерозбериха гнітюче гнала живих і закривавлених солдатів до Горині. Тільки лихої і недоброї години їх можна було хіба що порівняти з ромашками, волошками, а поранених й закривавлених - з червоними маками. Та, на жаль, не всім їм вдавалось з останніх сил добігти до холоднуватої води річки, тінистого лісу... Дехто на ходу роздягався, роззувався і ... падав. Бо з неба їх поливав свинцевим дощем німецький літак з чорними хрестами на крилах. Згодом, ближче до вечірньої пори, хлібним полем йшли німці - дострілювали, добивали, доколювали беззахисних живих і напівживих, для багатьох з яких смерть була великим благом - нарешті всі страхіття й болі закінчувались і можна було на небесах поспілкуватись із самим Господом Богом...
Село Колом’є, мешканці якого були залякані побаченим, ховалось у своїх обійстях, бо нічим не могли зарадити біді війни. Там, серед хлібного колосся і червоних маків, було справжнє жагуче пекло: чулись постріли, людські крики і зойки, чужинська мова...
Вранці наступного дня всюдисущі сільські хлопчаки, які неподалік Загуменкового поля пасли своїх корів, телят, ще не усвідомлюючи небезпеки від такого ризику, надавали допомогу тим, хто за якоюсь випадковістю залишився живим, напували водою, годували хлібом, салом, цибулею. А пізнього вечора декого переправили на протилежний берег Горині. Все це й бачила вісімнадцятирічна Марічка, батько якої ще з фінляндської війни був на фронті. Якогось ранку, вигнавши корівчину пастися край хлібного поля, забажала нарвати букет червоних маків і... «знайшла» неподалік під кущем важкопораненого, ще дихаючого солдата, на тілі якого вже лазили комахи... Перев’язала тому рани, чим могла, напоїла і нагодувала, і поставила біля нього букет червоних маків... Про це нікому й нічого не говорила. Ні рідним вдома, ні хлопцям-пастухам. Такі зустрічі тривали лише декілька днів. Згодом сталось непередбачуване - німці та поліцаї забрали Марічку до Славути, а звідти її разом з іншими молодими людьми вантажним потягом повезли на примусові роботи до Німеччини.
Роки-роки... Десятиліття минули, а бабуня Марина багато чого пам’ятає. І того пораненого скаліченого солдата на ймення Василь не забула, якому воду і хліб- сіль приносила, і перший у її житті його гарячий поцілунок, клаптик паперу з домашньою адресою вже коханої для неї людини, який невідомо де і як чомусь загубився…
По закінченню війни, коли Марічка повернулась з далекої чужинської землі, ходила на те святе для неї місце і ставила букет червоних маків - надіялась і просила Бога зустріти Василя. А оце якоїсь літньої ночі їй приснився сон: Василь, живий і здоровий, протягує до неї руки, аби обійняти...
- Що ти, Василю, - відсахнулась,- я вже така стара і немічна, а ти такий молодий і гарний...
- Ні-ні, Марічко! У тебе очі, наче волошки у пшениці, а у посмішці твоїй - сонечко грає... Бачиш, я живий, живий! Хлопці мої загинули, а я ось втік від смерті...
Бабуня Марина в холодному поту прокинулась. А вранці, ні світ, ні зоря, набрала їжі, води, зробила букет з червоних маків, зросила їх слізьми своїми та й понесла в поле Василеві... У Колом’ї, сусідньому для Нетішина селі, є пам’ятник загиблим на тій проклятій й ненависній людям війні. Крім прізвищ вічно живих, на ньому є напис про невідомого солдата-захисника, який помер від тяжких ран у далекому сорок першому. Можливо, це і є її, Марічки, той солдат, на ймення Василь...
В’ячеслав Гаврилюк
