Гiдне шани й пам’ятi iм’я

Гiдне шани й пам’ятi iм’я

Йому часто бажали дожити до того моменту, коли у дію буде введено 3-й та 4-й енергоблоки. Олексій Іванович хитро і трохи з долею суму посміхався: «Житиму понад сто років,  не менше».

22 липня Олексію Івановичу Троценку виповнилося б 90 років. Враження таке, що ніби то він трохи прихворів, але ось-ось з’явиться на людях, аби щиро привітати з настанням літа, з успіхами у праці, з сонячним днем.

Він був у залежності від ситуації гарячкуватим і розсудливим, поблажливим і непримиренним, нестримним і поміркованим. Проте найважливі­ше, що він не був злим, бо любив людей. Це було альфою і омегою його сутності. Бо так поступали його батьки, які під страхом смерті «квартирували» у себе військовополонених і заклали у дитячу душу розуміння співучасті з болями інших. Він отримав зразки людяності під час війни, на яку пішов добровольцем. Саме там старші однополчани вчили його розумінню цінності життя. Піднімаючись в атаку, він не просякнувся ненавистю, а винятково почуттям справедливості і вірою, що світом має правити любов, праця, гідність.

Він ніколи не перебільшував власних заслуг, не геройствував, хоча мав на це право більше за інших.

Він був наполегливим у навчанні і закінчив два вузи, – Львівський політех та Московський інженерно-економічний інститут, хоча за часів Радянського Союзу це був виняток з правил. Жага життя переслідувала його, підносила серед­ людей. І коли він був машиністом енергоблока, а згодом начальником цеху на Придніпровській ГРЕС, і коли став заступником директора Запорізької ГРЕС, і, зрештою, коли обійняв посаду директора Хмельницької АЕС, що будується.

Попервах О.Троценку здавалось, що  знову потрапив на фронт. Аб­солютно необлаштований побут, маса людей і техніки, котрі все прибувають і прибувають.

Зима 1977-78 рр. була важкою. Створювали перевантажувальний майданчик на залізничній станції Кривин, на який приймали залізобетонні конструкції та інші будівельні матеріали і обладнання. А весна принесла сюрпризи: не витримала дорога від станції Кривин, заграла хвилями. Автомобілі тонули в багнюці. Довелось терміново укладати нову трасу, вже з бетонних плит.

Олексій Іванович добре затямив фронтову мудрість: як ти солда­та нагодуєш, так він і по­воює. Тому й визначив генераль­ну стратегічну лінію у своїй керівній діяльності: головним та вирішальним чинником є людський фактор: працівники, їх сім’ї,  проблеми та інтереси,  клопоти і болі ма­ють бути пріоритетом для нього і його команди. Зосередив свою увагу на зведенні житла та об’єктів соц­культпобуту.

За рекордний тер­мін були побудовані і здані в експлуатацію їдальня, магазин, гуртожиток на 470 місць, до речі – укомплектований меблями із заправленими ліжками, килимками, що пізніше повторити вже не вдалося. А незабаром  уже як пості­йних жителів майбутнього міста прийняли і перші житлові будинки – так звані «добротвор­ський» і «курахів­ський». Привітно відкрив двері перед малюками перший дитсадок «Сонечко», а згодом і загаль­но­осві­тня школа №1.  З великими труднощами було введено під виглядом навчального пункту музичну школу (вона не передбача­лася кошторисом).

А було й так, що вчасно не надійшла зарплата  молодому колективу Дирекції. Вихід знайшовся простий: Олексій Троценко зняв гроші з книжки і заплатив за роботу…

Його візаві по роботі начальник Управління будівництва був також не медом мазаний. Один одного за грудки брали, з’ясовуючи виробничі питання. Доходило до того, що після ранкової зустрічі вони розходились «ворогами на все життя». Десь під вечір секретар  парткому буді­вництва Анатолій­ Іванович Третяк наполягав, що у нього є зайві десять карбованців і треба щоб «внески» здали Троценко та Баженов. Після імпровізованого «накриття поляни» вони мирились, але до хрипоти доводили один одному, що «так робити не можна».

До пуску першого енергоблока було спору­джено: палац культури «Енергетик», музичну школу­, кінотеатр «Юність», гуртожитки, магазини, дитячі садки, дві загальноосвітні школи, автовокзал, басейн, поліклініку, готель «Горинь», тільки протягом одного року було заселено 960 квартир...

Очоливши дирекцію, він ніколи не вів офіцій­них розмов при прийомі на роботу, в основному цікавився професійним багажем, вдивлявся, прицінювався, порівнював... Охоче­ розповідав про перспективи будівництва, можливо іноді й занадто, але таким чином агітував до когорти однодумців. Він вів вдумливий, цілісний, різно­бічний аналіз особистостей, який допомагав якісному підбору кадрів.

Майбутні експлуатаційники задовольнялися запевненнями, що незабаром настане краще життя і неслися на крилах надії до своєї родини за сто, а іноді і за тисячі кілометрів, аби сповістити про те, що невдовзі неподалік мальо­вничої поліської річки Горинь поміж сосен з’являться гуртожитки та житлові будинки.

Звичайно, він добре усвідомлював, що головне його завдання, як директора – дати країні перший енерго­блок. Цього жорстко вимагало міністерство енергетики і електрифікації СРСР. І колектив дирекції разом з будівельними і монтажними органі­заціями самовіддано працювали над здійсненням цього завдання. Проте, були обставини, через які пускові роботи затягувались. В країні споруджувались кілька АЕС, і всі сили були кинуті на введення в дію енергоблоків на Запо­різькій атомній електростанції… Час на пусконалаго­джувальні роботи відводився скорочений до край­нощів, що вимагало від експлуатаційників і налагоджувальників серйозної роботи над  вишукуванням можливостей скорочення часу на пусконалагоджувальні роботи.

Поки головні сили концентрувались у Енергодарі, О.Троценко «формував» місто Нетішин.

До самостійного ди­ректора стали частіше застосовуватись засоби впливу у вигляді зняття­ пре­мій, оголошення доган, накладання штрафу. П’ятнадцять доган за існуючі та неіснуючі провини таки далися взнаки. За два дні до Чорнобильської трагедії його звільнили з посади директора ХАЕС.

Майже до кінця другого тисячо­ліття працював Олексій Іванович  спочатку заступником гене­рал­ьного директора з кадрів та соціальних питань­, а згодом опікувався підсобним господарством ХАЕС.         

Саме під його керівництвом організовувалось, будувалось рибне  та тепличне господарство. Щоб підняти і поставити на ноги занедбаний колгосп в Цвітосі, Олексій Іванович доклав чимало фізичних і моральних  зусиль.

Збудували конюшню, свинарник, тракторний парк, склад паливно-мастильних матеріалів, млин, дороги, завели табун чистопорідних коней, утримували до 600 голів свиней породи велика біла, кілька сотень великої рогатої худоби. Значно зросла врожайність сільськогосподарських культур, налагодили кормову базу в тваринництві. В селі Цвітоха поставили декілька котеджів для спеці­алістів, в Кам’янці – фельдшерсько-акушерський пункт. Ось у цій розбудові і є вагома частка органі­заторської праці Олексія Івановича­.

Його організаторські здібності перевернули в буквальному сенсі цього слова усе навкруг. Сьогодні, коли  задумане набуло статусу сучасного  міста, коли в промисловості області є таке підприємство, як ХАЕС, що забезпечує регіон не лише електроенергією, але на третину  відсотків поповнює бюджет Хмельниччини, коли неті­шинці не лише в числі кращих виробничників, але й здобувають славу міста в науці, культурі, мистецтві, спорті, – справедливо вклонитись Олексію Івановичу Троценку.

Олексій Іванович ніколи  не прагнув до багатства, бо мета його життя була іншою: з честю і достоїнством служити своїй Вітчизні, своєму народу, самовід­дано виконувати свої службові обов’язки­, займати активну громадянську позицію, творити людям добро. І це йому вдалося. Тому й повага до Олексія Івановича вічна, щира й глибока.

Саме йому першому було вручено посвідчення №1 почесного громадянина Нетішина. Він удосто­єний  бойових та трудових відзнак, таких як орден «Великої Вітчизняної війни» ІІ ступеня, ордени «Знак Пошани», «Богдана Хмельницького», «За мужність» ІІІ ступеня, Почесна грамота Кабінету Міністрів України... Головна відзнака – пам’ять.

 Віктор Гусаров