Гiдне шани й пам’ятi iм’я
Йому часто бажали дожити до того моменту, коли у дію буде введено 3-й та 4-й енергоблоки. Олексій Іванович хитро і трохи з долею суму посміхався: «Житиму понад сто років, не менше».
22 липня Олексію Івановичу Троценку виповнилося б 90 років. Враження таке, що ніби то він трохи прихворів, але ось-ось з’явиться на людях, аби щиро привітати з настанням літа, з успіхами у праці, з сонячним днем.
Він був у залежності від ситуації гарячкуватим і розсудливим, поблажливим і непримиренним, нестримним і поміркованим. Проте найважливіше, що він не був злим, бо любив людей. Це було альфою і омегою його сутності. Бо так поступали його батьки, які під страхом смерті «квартирували» у себе військовополонених і заклали у дитячу душу розуміння співучасті з болями інших. Він отримав зразки людяності під час війни, на яку пішов добровольцем. Саме там старші однополчани вчили його розумінню цінності життя. Піднімаючись в атаку, він не просякнувся ненавистю, а винятково почуттям справедливості і вірою, що світом має правити любов, праця, гідність.
Він ніколи не перебільшував власних заслуг, не геройствував, хоча мав на це право більше за інших.
Він був наполегливим у навчанні і закінчив два вузи, – Львівський політех та Московський інженерно-економічний інститут, хоча за часів Радянського Союзу це був виняток з правил. Жага життя переслідувала його, підносила серед людей. І коли він був машиністом енергоблока, а згодом начальником цеху на Придніпровській ГРЕС, і коли став заступником директора Запорізької ГРЕС, і, зрештою, коли обійняв посаду директора Хмельницької АЕС, що будується.
Попервах О.Троценку здавалось, що знову потрапив на фронт. Абсолютно необлаштований побут, маса людей і техніки, котрі все прибувають і прибувають.
Зима 1977-78 рр. була важкою. Створювали перевантажувальний майданчик на залізничній станції Кривин, на який приймали залізобетонні конструкції та інші будівельні матеріали і обладнання. А весна принесла сюрпризи: не витримала дорога від станції Кривин, заграла хвилями. Автомобілі тонули в багнюці. Довелось терміново укладати нову трасу, вже з бетонних плит.
Олексій Іванович добре затямив фронтову мудрість: як ти солдата нагодуєш, так він і повоює. Тому й визначив генеральну стратегічну лінію у своїй керівній діяльності: головним та вирішальним чинником є людський фактор: працівники, їх сім’ї, проблеми та інтереси, клопоти і болі мають бути пріоритетом для нього і його команди. Зосередив свою увагу на зведенні житла та об’єктів соцкультпобуту.
За рекордний термін були побудовані і здані в експлуатацію їдальня, магазин, гуртожиток на 470 місць, до речі – укомплектований меблями із заправленими ліжками, килимками, що пізніше повторити вже не вдалося. А незабаром уже як постійних жителів майбутнього міста прийняли і перші житлові будинки – так звані «добротворський» і «курахівський». Привітно відкрив двері перед малюками перший дитсадок «Сонечко», а згодом і загальноосвітня школа №1. З великими труднощами було введено під виглядом навчального пункту музичну школу (вона не передбачалася кошторисом).
А було й так, що вчасно не надійшла зарплата молодому колективу Дирекції. Вихід знайшовся простий: Олексій Троценко зняв гроші з книжки і заплатив за роботу…
Його візаві по роботі начальник Управління будівництва був також не медом мазаний. Один одного за грудки брали, з’ясовуючи виробничі питання. Доходило до того, що після ранкової зустрічі вони розходились «ворогами на все життя». Десь під вечір секретар парткому будівництва Анатолій Іванович Третяк наполягав, що у нього є зайві десять карбованців і треба щоб «внески» здали Троценко та Баженов. Після імпровізованого «накриття поляни» вони мирились, але до хрипоти доводили один одному, що «так робити не можна».
До пуску першого енергоблока було споруджено: палац культури «Енергетик», музичну школу, кінотеатр «Юність», гуртожитки, магазини, дитячі садки, дві загальноосвітні школи, автовокзал, басейн, поліклініку, готель «Горинь», тільки протягом одного року було заселено 960 квартир...
Очоливши дирекцію, він ніколи не вів офіційних розмов при прийомі на роботу, в основному цікавився професійним багажем, вдивлявся, прицінювався, порівнював... Охоче розповідав про перспективи будівництва, можливо іноді й занадто, але таким чином агітував до когорти однодумців. Він вів вдумливий, цілісний, різнобічний аналіз особистостей, який допомагав якісному підбору кадрів.
Майбутні експлуатаційники задовольнялися запевненнями, що незабаром настане краще життя і неслися на крилах надії до своєї родини за сто, а іноді і за тисячі кілометрів, аби сповістити про те, що невдовзі неподалік мальовничої поліської річки Горинь поміж сосен з’являться гуртожитки та житлові будинки.
Звичайно, він добре усвідомлював, що головне його завдання, як директора – дати країні перший енергоблок. Цього жорстко вимагало міністерство енергетики і електрифікації СРСР. І колектив дирекції разом з будівельними і монтажними організаціями самовіддано працювали над здійсненням цього завдання. Проте, були обставини, через які пускові роботи затягувались. В країні споруджувались кілька АЕС, і всі сили були кинуті на введення в дію енергоблоків на Запорізькій атомній електростанції… Час на пусконалагоджувальні роботи відводився скорочений до крайнощів, що вимагало від експлуатаційників і налагоджувальників серйозної роботи над вишукуванням можливостей скорочення часу на пусконалагоджувальні роботи.
Поки головні сили концентрувались у Енергодарі, О.Троценко «формував» місто Нетішин.
До самостійного директора стали частіше застосовуватись засоби впливу у вигляді зняття премій, оголошення доган, накладання штрафу. П’ятнадцять доган за існуючі та неіснуючі провини таки далися взнаки. За два дні до Чорнобильської трагедії його звільнили з посади директора ХАЕС.
Майже до кінця другого тисячоліття працював Олексій Іванович спочатку заступником генерального директора з кадрів та соціальних питань, а згодом опікувався підсобним господарством ХАЕС.
Саме під його керівництвом організовувалось, будувалось рибне та тепличне господарство. Щоб підняти і поставити на ноги занедбаний колгосп в Цвітосі, Олексій Іванович доклав чимало фізичних і моральних зусиль.
Збудували конюшню, свинарник, тракторний парк, склад паливно-мастильних матеріалів, млин, дороги, завели табун чистопорідних коней, утримували до 600 голів свиней породи велика біла, кілька сотень великої рогатої худоби. Значно зросла врожайність сільськогосподарських культур, налагодили кормову базу в тваринництві. В селі Цвітоха поставили декілька котеджів для спеціалістів, в Кам’янці – фельдшерсько-акушерський пункт. Ось у цій розбудові і є вагома частка організаторської праці Олексія Івановича.
Його організаторські здібності перевернули в буквальному сенсі цього слова усе навкруг. Сьогодні, коли задумане набуло статусу сучасного міста, коли в промисловості області є таке підприємство, як ХАЕС, що забезпечує регіон не лише електроенергією, але на третину відсотків поповнює бюджет Хмельниччини, коли нетішинці не лише в числі кращих виробничників, але й здобувають славу міста в науці, культурі, мистецтві, спорті, – справедливо вклонитись Олексію Івановичу Троценку.
Олексій Іванович ніколи не прагнув до багатства, бо мета його життя була іншою: з честю і достоїнством служити своїй Вітчизні, своєму народу, самовіддано виконувати свої службові обов’язки, займати активну громадянську позицію, творити людям добро. І це йому вдалося. Тому й повага до Олексія Івановича вічна, щира й глибока.
Саме йому першому було вручено посвідчення №1 почесного громадянина Нетішина. Він удостоєний бойових та трудових відзнак, таких як орден «Великої Вітчизняної війни» ІІ ступеня, ордени «Знак Пошани», «Богдана Хмельницького», «За мужність» ІІІ ступеня, Почесна грамота Кабінету Міністрів України... Головна відзнака – пам’ять.
Віктор Гусаров