«Хотiв би зробити подарунок – екскурсiю на Хмельницьку АЕС»
Серед цікавих листів, які надійшли на адресу генерального директора у 2018 році, був наступного змісту: «Доброго дня, шановний Миколо Сергійовичу, мене звати Олександр, мешкаю у місті Шепетівка. У мого батька в жовтні день народження, і я хотів би зробити йому подарунок - екскурсію на Хмельницьку АЕС, так як він багато читав і дуже цікавиться роботою та діяльністю станції. Усю свою трудову діяльність провів на залізниці, працюючи електромеханіком радіозв'язку.
Ми удвох хотіли б відвідати АЕС у першій половині жовтня. Хотів би дізнатися, у які дні можливо це зробити, чи можлива екскурсія для двох, або приєднатися до вже сформованих груп? Нас цікавить оглядова (технічна) екскурсія.
Буду Вам дуже вдячний за сприяння у проведенні даної екскурсії. З повагою Олександр». Далі паспортні дані, телефони.
Така зацікавленість не залишилась без позитивної резолюції, і екскурсія відбулась. Батько, Василь Олександрович Тимощук з сином Олександром приєднались до групи інших відвідувачів. Запитання сипались, як з рогу достатку, бо цікавили насамперед Тимощука старшого не загальні характеристики, а деталі щодо вібрації і критичних температур, марок сталі та заводів-постачальників, кваліфікації певних виконавців тощо. Найбільше «віддувався» заступник начальника турбінного цеху по роботі з персоналом Володимир Рубас. Як з’ясувалось пост-фактум, співрозмовник залишився задоволеним почутим і побаченим, масштабами виробництва. З бесіди ми дізнались, що Василь Олександрович закінчив Львівський електротехнікум зв'язку. Працював на радіорелейній станції у с. Жовте на Кіровоградщині, у телеательє м. Шепетівки, а потім понад сорок років у ШЧ-6 залізничної станції Шепетівка. Пристрасний радіолюбитель з раннього дитинства. А стимулом до знань завжди служив пошук новизни у ніби звичній роботі. На його рахунку кілька десятків раціоналізаторських пропозицій, що були втілені у життя. Отримує неабияке задоволення від оригінального рішення і вдало виконаної роботи. Не терпить безвідповідальності, необов’язковості. Тому стан виконавської і трудової дисципліни на ХАЕС йому прийшовся до душі. Ці ж риси прищеплює усім, з ким у постійному контакті. А рідні напряму причетні до електрики: дружина, син, дочка, зять і навіть невістка – усі електромеханіки із середньою спеціальною освітою. І навіть молодший внук – Мілан, який мешкає у Чехії, також технар.
При цьому Тимощуку старшому притаманне пізнання не лише фізики. І до лірики він не байдужий. Свого часу був активним дописувачем Ізяславської районки. Любить докопатись до основ, час від часу повертаючись до праць Субтельного і Дорошенка, аби заповнити прогалини з історії рідного краю. Це теж родинне, бо рідний брат Олексій Тимощук приклав багато зусиль, аби білі плями минувшини заповнити певним змістом. Він перший лауреат обласної премії «За кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики» ім. Прилюка, якої удостоєний у 2012 році за цикл публікацій «Час знає всім слідам ціну» присвячених 450-річчю Двірецько-Пересопницького Євангелія. Це дослідження виходить за межі звичайного журналістського матеріалу та грунтовно розкриває історію творення і подальшої долі шедевру українського рукописного книжкового мистецтва. Не зайве нагадати, що Олексій у місті енергетиків людина знана. Ще на зорі зародження у Нетішині газетярства, він був кореспондентом газети «Энергостроитель». І в якості творчого працівника обласного часопису «Подільські вісті» неодноразово відгукувався на події, що хвилювали колектив ХАЕС та мешканців нашого міста. Аби доповнити цей аспект у родинних зв’язках Тимощуків, пропонуємо один із дописів Олексія тридцятилітньої давнини.
Бригадир, наставник, ветеран
Бригадир электромонтажников управления «Электроюжмонтаж» Николай Васильевич Апаназов хорошо помнит тот зимний день 22 декабря 1966 года, когда впервые отмечался День энергетика. Он трудился тогда на сооружении Канаковской ГРЭС. Сколько лет прошло с тех пор, сколько раз отмечался профессиональный праздник, а тот, первый, не забыть.
Канаковская ГРЭС была его первой большой стройкой. И хотя за плечами Николая Васильевича уже тогда был немалый трудовой стаж и суровая фронтовая закалка, многому пришлось упорно учиться. Тем более, что трудиться предстояло на сооружении самых современных объектов энергетики.
В любом деле начинать, всегда трудно. А особенно, когда предстоит выполнять ответственные работы, от качества которых во многом зависит будущая надежная и безаварийная работа сложного электрооборудования. По-разному приходилось начинающему энергостроителю. Но перед трудностями не отступал никогда. Сыграла свою роль и закалка, полученная в нелегких и суровых буднях Великой Отечественной. Ведь именно тогда выработались и утвердились в его характере такие черты, как настойчивость, твердость и ответственность за порученное дело. Секреты профессии электромонтажника усвоил быстро. Вскоре и сам стал помогать молодым овладеть избранной специальностью. И еще отличался Николай Васильевич Апаназов особым умением организовать людей на выполнение поставленных задач. Так и стал бригадиром.
Шло время. Накапливался профессиональный опыт и опыт работы с людьми. Но беспокойная профессия строителя не дает человеку долго засиживаться на одном месте. Манят новые стройки, невозведенные города, заводы, электростанции. И Николай Васильевич переехал на сооружение Углегорской ГРЭС, а потом на Зуевскую ГРЭС - 2.
А в 1979 году приехал на сооружение Хмельницкой атомной. И снова начинать (уже в который раз) пришлось с нуля. Так что на его глазах и при его участии возводился молодой город, ныне действующие и строящиеся объекты будущего энергогиганта.
Говорят, что по результатам работы бригады можно судить о том, какой у нее бригадир. И это справедливо. Ведь небольшой коллектив, каким является бригада, зачастую не справляется со своими новыми заданиями лишь потому, что люди расставляются неправильно, нет слаженности и взаимопонимания между рабочими.
О бригаде Н.В.Апаназова этого не скажешь, конечно, бывают недоразумения, но это и понятно: разные люди, разные характеры. И вот тут-то и проявляется настоящее умение бригадира. Быстро уладить конфликт, рассудить по справедливости - согласитесь, под силу не каждому. И в этом деле помогает Николаю Васильевичу богатый жизненный опыт. А первой школой была для него служба в армии. Еще тогда, на Дальнем Востоке, в боях с японскими самураями, начал формироваться характер руководителя.
Электромонтажники верят в своего бригадира. Они не раз убеждались, что Николай Васильевич поможет в трудную минуту, отстоит честь бригады, если это будет необходимо для дела. А в работе бригадира главное, чтобы ему верили его товарищи, и лучшее тому свидетельство – более чем двадцатилетняя бессменная работа Николая Васильевича Апаназова бригадиром.
Алексей Тимощук
