«І наперед не треба ворожити»
«І все на світі треба пережити. І кожен фініш – це, по суті, старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт…» - стверджує неперевершена Ліна Костенко.
У житті Ірини Вербіцької було багато стартів і фінішів, багато звершень, сподівань і цікавих поворотів долі. Хіба думала вона, уродженка південно-східного краю України, що бірюзову гладь Азовського моря змінить на оксамитові шапки правічних сосен Славутчини? Що все життя присвятить далекому від Маріуполя Нетішину, де на її очах з дня у день виростатиме молоде місто та найбільше енергетичне підприємство краю – Хмельницька АЕС, і вона в числі перших працюватиме тут?
«Життя – цікава річ, - каже моя співрозмовниця, - я ніколи не уявляла, що буду далеко від батьківського гнізда, планувала жити і працювати на сході України, адже на той час там промисловість розвивалася шаленими темпами. Тато мій все життя пропрацював на Маріупольському металургійному комбінаті, мама – бухгалтером на хлібозаводі. Я з дитинства ставила батьків собі за приклад: мама дуже гарно малювала, була модисткою вищого класу, одягала багатьох маріупольських модниць, а тато мав золоті руки - наш будинок був окрасою мікрорайону, завжди ошатний, доглянутий. Можливо, це й вплинуло на мій подальший життєвий вибір, я завжди зачаровано дивилася, як тато майструє, який лад у господарстві і на подвір’ї».
Після закінчення Придніпровського енергобудівельного технікуму Ірина проходила дипломну практику на Чорнобильській АЕС, де й зустріла свою долю. Олександр Вербіцький вже на той час був дефектоскопістом високого класу і на ЧАЕС приїхав у відрядження з м. Курчатова (Курська АЕС). Молоде подружжя спочатку проживало у Енергодарі, трудилися на Запорізькій ДРЕС, але запал юності, дух масштабного будівництва, який витав тоді всією великою країною, невдовзі спонукав їх пакувати валізи.
«Найперше, що я побачила, коли ми з чоловіком приїхали 1979 року в Нетішин, - це правічні соснові ліси, могутню велич природи. Вражена ходила довгий час і зрозуміла: тут назавжди лишиться моє серце. Ми з таким ентузіазмом влилися в нове життя: адже на наших очах стверджувалася велич людської праці. Виростали будинки, дитячі садочки, школи, магазини, і те, що стало стрижнем усього навколо – Хмельницька атомна електростанція. Це неперевершене відчуття, коли на твоїх очах народжується місто, коли сюди з’їжджаються сотні сімей і везуть лише світлі надії, коли народжуються твої діти у вже своєму, новому, гнізді».
Ірина Вербіцька пригадує перші трудові будні на Хмельницькій АЕС, яка тоді ще будувалася, з теплом і щемом. В кошторисному відділі управління капітального будівництва ХАЕС пропрацювала до 1993 року. Каже, колектив був дуже хороший і веселий, багато було різних людей, - з усього колишнього Союзу сюди їхали спеціалісти – молоді, ініціативні ентузіасти. А роботи було дуже багато, але вона давалася легко, бо всі були одним цілим. З теплими і світлими почуттями говорить Ірина Дем’янівна про своїх тодішніх колег: Ларису Бєлянську, Зінаїду Сологуб, Тамару Франковську, Людмилу Петренко, Альвіну Шестак. «Це був наш фундамент, і був він надійним та міцним, ми всі могли один на одного покластися, довіритися, поплакатися, зрештою. Разом мріяли і малювали картинки майбутнього, уявляли, яким тут все буде через 10-20-30 років, і, звичайно, самовіддано працювали. Оспівую молодість, насамперед, за те, що їй все під силу: руками, словами, думками і діями ми робили себе такими, якими є зараз. Створювали і новий світ навколо. Нині з усміхом згадую тяжкі побутові умови, в яких випало жити, але всі через це проходили».
Моя співрозмовниця – учасник пуску обох енергоблоків Хмельницької АЕС. Коли влився в енергосистему України другий мільйонник, роботи додалося багато, адже з кожним роком все більше і більше вводилося в експлуатацію нових будівель та споруд, за якими потрібно було здійснювати нагляд, планувати ремонти, контролювати їх виконання. На той час Ірина Вербіцька уже перейшла працювати інженером-інспектором у відділ відомчого нагляду та інспекції. Невдовзі підрозділ реорганізувався у службу відомчого нагляду і пожежної безпеки, і вона очолила там відділ нагляду за експлуатацією будівель та споруд. Доводилось багато вчитись новому, адже змінювались нормативні документи, методи, новий час вимагав певних змін. Але це була робота за покликом, і тому для Ірини Дем’янівни все давалося легко. Особливо, коли тебе поруч оточують люди, які стали твоєю другою сім’єю. Пліч-о-пліч проживали з нею усі ці трудові будні колеги і наставники: Володимир Жемчужніков, Мирослав Когуч, Василь Лановенко, Геннадій Шарапов, Олександр Лашков, Олександр Тимчук, Микола Коба, Марія Бондар, Людмила Котович, Василь Антоненко, Олександр Мирончук, Микола Власик та багато інших, які допомагали і словом, і ділом. «Завдяки власним діловим якостям і оточенню ти стверджуєшся як професіонал. В мене воно було чудове: скільки багато разом пережили – і хорошого, і сумного. Це велике щастя, коли тебе оточують однодумці, які тебе цінують, поважають і готові підставити своє плече», - зізнається пані Ірина.
Нині жінка трудиться інженером в одному у наймолодших підрозділів ХАЕС - відділі експлуатації будівель та споруд, куди перейшла 2013 року після реорганізації. До її безпосередніх завдань належить моніторинг будівельних конструкцій, зокрема сейсмічний моніторинг майданчика станції; також здійснює ведення договорів з обстеження технічного стану будівель та споруд для продовження термінів експлуатації першого енергоблока: опікується профспілковою роботою у відділі. За словами начальника ВЕБтаС Геннадія Ткачука, Ірина Вербіцька має найбільший серед колег досвід роботи у договірній діяльності, а тому охоче ділиться нюансами, дає слушну пораду в різних життєвих ситуаціях. Нинішня її діяльність тісно пов’язана із науковцями-підрядниками: фахівцями Придніпровської державної академії будівництва і архітектури, Київського науково-дослідного інституту будівельних конструкцій, Львівського інституту геофізики. Саме у Львів невдовзі поїде підвищувати свій професійний рівень.
За роки звитяжної праці Ірина Дем’янівна відзначена багатьма грамотами та відзнаками різних рівнів, та попри все найголовніша нагорода – вдячність і повага людей, міцна і любляча родина, де сини також продовжили справу батьків і не проміняли рідний Нетішин на манливі горизонти великих міст. Старший, Євгеній, працює економістом-нормувальником на ХАЕС, а молодший, Володимир, пішов слідами батька і нині очолює у ВКМ лабораторію металознавства. А чоловік Олександр все трудове життя пропрацював на ХАЕС у відділі контролю металу.
«Сьогодні мене майже не тягне туди, де пройшли роки юності, можливо, що батьків вже немає. А раніше мені рідний дім снився майже щоночі, я згадувала кожну дрібничку, кожну квіточку, кожну стежку в нашому обійсті», - ділиться пані Ірина. Проте вона тут, у Нетішині, відтворила копію свого щасливого дитинства у батьківському будинку. Нині жінка з любов’ю плекає своє родинне гніздо: створює затишок і красу, саджає багато квітів і декоративних рослин, і це стає справжньою розрадою для її душі. Коли говорить про Маріуполь, голос починає тремтіти і стає стишеним, адже там, біля лінії фронту, живуть рідні їй люди. Проте її жіноча сила – у вірі та оптимізмі, і вона не дає їй опускати руки.
Подружжя Вербіцьких дуже любить подорожувати, особливо у карпатську золоту осінь, вона наповнює їх душі кленовим золотом, додає багато цінних спогадів і моментів у повсякденне життя і вчить, що треба цінувати кожну мить нашого життя, насолоджуватися теперішнім моментом і прагнути нових злетів і стартів.
«Нехай підождуть невідкладні справи. Я надивлюсь на квіти, і на трави, наговорюся з добрими людьми. Не час минає, а минаєм ми…», - разом з видатною поетесою підбиває підсумки Ірина Вербіцька.
Тетяна Степанюк
Фото Олександра Шустерука
