I.П. Крип’якевич — учень М.С. Грушевського
До 130-лiття з дня народження
«Це не парадокс, але сумна правда, яку навіть не вдається як слід пояснити, та про Івана Крип’якевича, видатного українського історика ХХ ст., ми не маємо досі ні монографії, ні окремих проблемних досліджень, ні навіть вичерпної біографії і бібліографії». Ці слова належать опальному свого часу українському історику Я.Р. Дашкевичу, який виступив із передмовою в «Історії України» І. Крип’якевича, виданої в 1992 році.
Мало того: у найповнішому тогочасному бібліографічному покажчику авторства О.Д.Кізлика пропущено, зрештою, без вини упорядника, не менше 250 праць цього видатного учня М.С.Грушевського. Чимало з них – високої наукової вартості. Слід знати, що загальна кількість друкованих наукових і науково-популярних праць Крип’якевича сягає до 750 назв. А за словами його сина, Романа, в ідеальному архіві батька залишилося ще безліч рукописних творів, які, безперечно, дочекаються публікації.
Його світлій пам’яті колеги не присвятили, як це у звичаї в науковому світі, жодної збірки праць. Можливо, й хотіли, але не могли. Чому? Відповідь проста: Крип’якевича «забували» свідомо, бо він, за словами Я.Р.Дашкевича, в очах партійних ідеологів не був представником офіційної радянської науки. Ярлик приналежності до «буржуазної» історичної школи висів на академіку АН УРСР весь радянський період його творчості. Зрештою, могутній науково-аналітичний розум вченого заперечити й заборонити не було як.
Ще в 1946-му р. заступник голови Ради Міністрів УРСР М.Бажан співчутливо зауважив: «Важко обвинувачувати професора Крип’якевича за те, що він не був раніше марксистом» («Радянська Україна», 30 листопада 1946 р.). А все-таки звинувачення були.
З часу сумного твердження Я.Р. Дашкевича, тобто після 1992 р., дещо з біографічного матеріалу про І.П.Крип’якевича таки з’явилося. В «Енциклопедії історії України» (2008 р.) ще один львівський історик Я.Д. Ісаєвич об’ємно подає нам біографію І.П.Крип’якевича виключно як науковця. Із списку використаної ним літератури дізнаємося, що особливу увагу цьому титану української історичної науки ще в 60-х рр. ХХ ст. приділяли діаспорні вчені Л.Винар та О.Пріцак, не раз пропагуючи його спадщину у виданні «Український історик».
Дивно, але факт: і у книзі «100 найвідоміших українців» (2005 р. видання) визначному історику, дійсному члену НТШ з 1911 р., академіку АН УРСР з 1958 р. І.П.Крип’якевичу не знайшлося місця. А мав би стояти, принаймні, на третій позиції після М.Грушевського і А.Кримського. Зате в «Довіднику з історії України. А-Я» за 2002 р. Крип’якевичу присвячено… 62 рядки половинного формату.
Який же науковий і освітній слід в українському суспільному бутті залишив Іван Петрович Крип’якевич? Спробуємо дати стислу відповідь.
Майбутній історик народився 25 червня 1886 р. у Львові, в сім’ї уніатського священика, ученого-теолога Петра Михайловича. Тогочасна греко-католицька церква відігравала роль духовного форпосту для корінного населення краю. Саме завдяки їй місцеві українці в умовах примусового онімечування та полонізації зуміли відстояти і зберегти національну самобутність. Крип’якевичі походили з села Поздяч, біля Перемишля. З 1877 р. цей потомственний священицький рід осідає в Галичині. 18-річним юнаком, після закінчення в 1904 р. гімназії, Іван записується на університетські курси Товариства прихильників науки, засновником і головою якого був М.С.Грушевський.
Після вступу на філософський факультет Львівського університету стосунки Крип’якевича і Грушевського стали практично нерозривними. Відтак, їм судилося зробити безцінний вклад в розвиток вітчизняної історичної науки. Ще студентом Іван займався коректурою тексту 2 і 3 томів «Історії України-Руси» свого навчителя, уклав до них необхідні покажчики. В 1906 р. опублікував 4 наукові статті в «Записках НТШ», котрі засвідчили про широкий горизонт наукових зацікавлень студента і які, зрештою, стали визначальними в його творчій діяльності. Це, зокрема, княжа доба України, козаччина, Б.Хмельницький, минувшина Львівщини і Холмщини. Відтоді став постійним автором «Записок НТШ», а в 1934 р. – їх редактором.
В 1909 р. закінчив згаданий філфак. В студентські роки брав активну участь у боротьбі за те, щоб університет став українським. Займався культурно-освітньою діяльністю. Тісно співпрацюючи з «Просвітою», в 1908 р. організував «Просвітній кружок».
В 1911 р. Іван Петрович захистив докторську дисертацію за темою: «Козаччина і Баторієві вольності». Невдовзі був обраний дійсним членом НТШ та секретарем його історико-філософської секції. Два роки (1912-1914) викладав історію в академічній гімназії Львова, згодом – у Жовкві та Рогатині. Співпрацював з українською періодикою Західної України, зокрема, з виданнями «Письма з Просвіти», «Молода Україна», «Літературно-науковий вісник», «Діло», «Мета», «Рада», «Неделя» і іншими, редагував журнали «Дзвінок» та «Ілюстрована Україна». Наукову діяльність поєднував з громадською роботою, відтак, у 1912 р. заснував на Підзамчі першу українську приватну школу ім. короля Данила. Її учні створили відомий у Львові хор. У ці роки часто бував у І.Я.Франка, познайомився з М.М.Коцюбинським
У 18-19 рр. працював приват-доцентом Кам’янець-Подільського університету. Перша світова війна обійшла його стороною через слабкий зір. В 1917 р. очолив бюро допомоги українським школам Волині і Холмщини. В цей час пише і друкує статті німецькою мовою в газеті «Україніше Нахріхтен». Досконало володів російською, польською і латинською, опановував французьку, грецьку й італійську мови.
Після встановлення в краї в 1919 р. польського режиму розпочав активну протестну діяльність у Львівському таємному українському університеті в якості секретаря його сенату, а згодом – декана філософського факультету. Поляки заборонили вступ до закладу студентам-українцям. Отож вчений очолив боротьбу громадськості міста за легалізацію цього університету в університеті.
В 1934-1939 роках викладав історію України у львівській Богословській академії. В 1936 р. у співдружності з доктором Богданом Гнатевичем видав 2-томну «Історію Українського війська» (вид-во Івана Тиктора).
Після 17 вересня 1939-го р. став професором і завідуючим кафедрою історії України Львівського університету. В 1940 р. обійняв посаду завідувача Львівського відділу Інституту історії АН УРСР.
В роки німецької окупації працював редактором наукових видань «Українського видавництва» у Львові. У повоєнний час був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі, зазнав відповідних переслідувань і принижень. Зрештою, був депортований до Києва під недремний нагляд служби держбезпеки. В 1952 р. очолив відділ інституту суспільних наук АН УРСР у Львові, з 53-го по 62-й рр. працював директором цього інституту. Майже пожиттєво був членом редколегій «Українського історичного журналу» та «Української Радянської енциклопедії». У 1961 р. заснував семінар з архівознавства та спеціальних історичних дисциплін в Центральному Державному історичному архіві УРСР у Львові. Партійні функціонери І.Бутич та П.Тронько підтримали ідею І.П.Крип’якевича про створення історико-географічного словника України, яка переросла в ідею видання «Історії міст і сіл Української РСР» у 26 томах.
У складних умовах політичного тиску – а він був величезним – І.П. Крип’якевич все-таки розвинув традиції Львівської школи істориків, закладеної М.С. Грушевським і, незважаючи на численні переслідування, продовжував їх в учнях. Своєю титанічною працею академік-педагог творив основу незалежної, самостійної України.
21 квітня 1967 р. професора Крип’якевича не стало – він помер на 81-му році життя. Похований на Личаківському кладовищі.
Василь Вихованець,
науковий співробітник Нетішинського міського краєзнавчого музею
