ІНТЕГРОВАНА У…ЩАСТЯ

Зізнаюся відверто: я завжди заздрила людям, які гарно співають. Які відчувають музику кожною струною душі, які змушують звуками свого голосу тремтіти, плакати, вміють викликати «мурашок по шкірі»… Не знаю, яка в них організація душі – чи тонка, чи мереживна, але те, що ще в утробі матері цих щасливчиків ніжно цілує богиня Муза – сумніву не підлягає.

В ОБІЙМАХ РІДНОЇ ЗЕМЛІ

…Оленин спів я почула у друзів, від них і дізналася, що вона – оперна співачка, композитор, піаністка. Її сопрано надзвичайно сильне та чисте, виконання - душевне та вразливе. Оленка Панасюк каже, що змалку знала, чим хоче займатися, що обере в майбутньому. Проте, насамперед, музика обирає найталановитіших: це її печатка зумовлює весь твій подальший шлях. І які б доля не готувала тобі випробування - ти все одно її не зрадиш. Так було і з моєю співрозмовницею.

Вона, маленька нетішинка, співала, скільки себе пам’ятає. Вдома, в гостях, на вулиці, в садочку. Посміхається, пригадуючи, як пеньочок був підмостками сцени, а палка – мікрофоном. Пізніше, коли підростала і ставала сором’язливішою, усамітнювалася в лісі біля бабусиної хати: отоді давала волю своїм голосовим зв’язкам. Знала величезний репертуар українських народних пісень (бабуся навчила), сучасну естрадну музику, адже вся її родина співоча: мама грала на баяні, акордеоні, бабуся дуже гарно співала.

Росла Оленка, розростався і юний Нетішин: згодом у місті відкрилася музична школа і, звичайно, дівчинку запросили на навчання, попередньо прослухавши ще у дитсадку. Так було зроблено перший крок у професійній долі: вона стала ученицею класу фортепіано. Тоді й написала свою першу пісеньку про гнома, яку виконує дитячий хор музичної школи під керівництвом Наталії Горбової і досі.

- Пам’ятаю своїх перших наставників: Анатолія та Іванну Сиваківських, Ірину Смірнову, Людмилу Маначинську, Світлану Шибанову, Олену Рудик. Це прекрасні професіонали і чудові люди. Скажу чесно: така база знань, яку я отримала в Нетішинській музичній школі, стала мені міцним фундаментом на все життя, - пригадує Олена. – Завдяки своїм здобуткам та перемогам на різного рівня олімпіадах я змогла стати студенткою Рівненського музучилища. Мене туди прийняли на другий курс теоретичного відділу, проте фортепіано я не лишала, грала програми піаністів. А ще записалася на курс по диригуванню хором, аби отримувати уроки вокалу. Згодом мені в житті все-все пригодилося.

З особливою теплотою пригадує своїх викладачів, серед них Олександра Калустяна, який займався зі студенткою додатково по композиції, адже вона вже тоді писала музику, пісні, прелюдії, сонати для фортепіано:

- Часи були складні (бурхливі 90-ті), фінансування скорочувалося, проте Олександр Варкесович займався зі мною безкоштовно. Мабуть, відчував, що музика для мене - це все. Я настільки її люблю, що прагну пізнати все глибше і глибше. Вона для мене – цілий світ, ба, більше: галактика зі своїми сузір’ями. Мій наставник порадив мені вчитися далі в консерваторії, опановувати композицію. Згодом я підготувала програму для вступу у Львівську музичну академію імені Лисенка – представила свої твори для скрипки, фортепіано, вокальні.

Дівчина ще не знала, який сюрприз та зустріч готує їй доля. На іспиті її запитували про музику, яку написав відомий український композитор Мирослав Скорик. Звісно, Олена знала, що до легендарних «Тіней забутих предків», «Дев’ятого валу», навіть кумедного дитячого мультика «Казка про Козлика і Ослика» (чим викликала щирі усмішки екзаменаторів). І яким було її здивування, коли комісія повідомила, що український музичний метр буде її викладачем.

- Коли я почула, що Мирослав Михайлович буде зі мною займатися, я відчула потужний електричний розряд по всьому тілу. Як так: жива легенда, двоюрідній онук Соломії Крушельницької і я? Про таке навіть і не мріяла, адже найзаповітніше моє бажання вже здійснилося – я стала студенткою консерваторії. Згодом відчула і велику відповідальність, аби не підвести метра. Коли перший раз йшла до нього на заняття (а вони були індивідуальними, як того вимагала спеціалізація) у Львівську філармонію, підкошувалися ноги і тремтіли руки, коли стукала у двері, - посміхається Олена. – Пан Мирослав не був балакучим, одразу попросив зіграти щось із власних творів. Вердикт був такий: «Дуже цікаво».

Так день за днем торувався її музичний шлях: писала спочатку малі композиційні форми, згодом складніші, переходячи до великих симфонічних творів. Вчитель багато не розказував, лише натякав, що б хотів бачити і чути в результаті. Але в цьому і криється суть композиції – домалювати самій задум твого наставника, аби вийшло талановито. Варто зазначити, що на композиції в усій консерваторії вчилося лише 10 студентів, серед них – і Олена. Вона писала музику, грала і хотіла співати. Пригадує, як перший раз потрапила у студентський гуртожиток. Здавалося, ніби якийсь звір гарчить з його стін: так у єдину какофонію змішувалися звуки голосів співаків та усіляких інструментів, на яких займалися майбутні музиканти. Дівчина також органічно влилася у творче життя гуртожитка, співала постійно і всюди: готуючи їжу, прибираючи кімнату. Згодом, навчаючись на другому курсі, прийшла на прослуховування до Галицького камерного хору, який тоді ще тільки формувався, і потрапила у склад учасників. Очолював його лауреат Шевченківської премії, пізніше народний артист України, Василь Яциняк. Разом з Галицьким академічним камерним хором у концертних виступах брали участь відомі солісти-вокалісти, серед яких Степан П’ятничко та Ніна Матвієнко. На новий виток розвитку колектив вийшов, коли ним зацікавився Маттіас Кедлінгер, відомий австрійський диригент, музичний продюсер, композитор. Він у Львові заснував свій музичний фестиваль і для проекту «Найкращі оперні хори» вибрав саме їх.

- О, пам’ятаю свої емоції, коли збиралася перший раз на гастролі до Німеччини! Це ж відомі світові підмостки, а ще небачений для студентів гонорар. Працювали ми теж натхненно, викладаючись на всі сто відсотків, - пригадує Оленка. – Вивчили німецькою мовою оперету «Продавець птахів» Карла Целлера, пізніше були «Казки Гофмана» Жака Оффенбаха. Цю оперу ми ставили в гірському австрійському селі. Я не уявляла, як за лічений час можна було змонтувати професійну сцену, глядацьку залу, виставити звук-декорації-освітлення! Для мене це стало мега-подією, адже сама постановка була ультрасучасною: румунський оркестр, солісти з різних країн Європи, креативна режисерка з Угорщини. Уявіть собі: ми співали, пританцьовуючи, з одягненими на голову надутими гумовими рукавичками, імітуючи півнячі гребені. Але ж це «Казки Гофмана», має бути чудернацько та феєрично! А знамениту «Баркаролу» ми виконували, лежачи на спині з піднятими ногами, які похитувалися в такт музиці. Проте німці та австрійці люблять таку модернову постановку: текст і музику змінити ж не можна, це класика, а от з режисурою Маттіас Кедлінгер фантазував, як хотів.   

 За час роботи у Галицькому камерному хорі Олена Панасюк співала на кращих європейських сценах. Німеччина, Австрія, Швейцарія, Італія, Франція, Норвегія, Швеція, Данія, Румунія, Польща, Угорщина дарували овації та вигуки «браво» талановитим українцям. А ще їм випала велика честь співати у Ватикані православну літургію Миколи Леонтовича для самого Папи Римського Івана-Павла ІІ.

Проте Олена була настільки одержима музикою, що паралельно із навчанням та заняттями у камерному хорі виступала ще у шоу-програмі з джазовим оркестром та балетом під назвою «Все найкраще повертається», яка проходила у гранд-клубі «Софія» під керівництвом музиканта та власника Богдана Федоришина. Колектив виконував кавер-версії старовинних пісень, які апріорі є хітами поза часом. А ще співала у студентському фольклорному тріо «Майоран», власному музичному проекті, для якого робила обробки для трьох жіночих голосів.

- То було бурхливе творче життя, емоційно піднесене та насичене. Я в тій атмосфері почувалася, як риба у воді. Львів насправді є дуже серйозним центром музичної культури. Кожного дня я перевтілювалася: приїжджаю з виступів «Майорану», знімаю національне вбрання – одягаю строгий камерний хоровий костюм. Увечері – я вже шоу-діва в гарній концертній сукні, блискучій, розшитій бісером, в гранд-клубі. Одяг і взуття для тих виступів нам шила відома українська дизайнерка Алла Рашевська, - згадує Олена. – В той час я ще й потрапила співати та грати у гурт «Соколи» до Івана Мацялка. Ми багато гастролювали Україною, репертуар складався із ліричних та патріотичних пісень січових стрільців. Я також написала твір для цього гурту на дуже гарні вірші моєї колежанки Олени Козачук. Івану Мацялку сподобалося, він записав і включив до свого репертуару, проте, на жаль, так і не встиг виконати…

Моя співрозмовниця жартує, що музична творчість була для неї і хлібом насущним, і відпочинком. Три роки поспіль дівчина працювала без жодного вихідного, з відзнакою закінчила Львівську музичну академію і планувала серйозно поринути в мистецько-гастрольне життя цього міста, проте корективи у життя внесло романтичне кохання…

ЛИСТИ ІЗ САРАГОЗИ

Андрес Ромеро Гарай займався бізнесом у Львові, не мав жодного знайомого і сумував за рідною Іспанією. Проте не міг часто повертатися додому, бо серед компаньйонів був неодруженим і вів справи в Україні. Серед перших друзів був шеф-повар одного із львівських ресторанів Олег, який знав іспанську мову. Він і познайомив Андреса з Оленою, на концерт якої друзі прийшли у гранд-клуб «Софію». Пара зустрічалася два роки, і невдовзі перед дівчиною постав вибір: їхати до Іспанії разом з коханим чи лишатися у Львові?

- Мені надзвичайно складно давалося це рішення: з одного боку я прожила у місті своєї мрії уже 10 років, надбала друзів, складалася музична кар’єра. І в один момент треба було усе лишити і вирушити в невідомість: де мене ніхто не знає, де невизначеною буде моя професійна реалізація. Але я вибрала кохання і жодного разу не пожалкувала про це, - говорить Олена, - хоча спочатку ніби зависла у вакуумі, світ завмер. Почала придивлятися, порівнювати їх з нами, впускати в своє життя зміни на психологічному та ментальному рівнях.

Насамперед, вона вивчила мову, ще будучи у Львові. Хотіла зробити коханому подарунок, привітавши його іспанською на Різдво. Для Андреса це стало маленьким дивом.

Так склалися обставини, що, приїхавши до Іспанії, українка вступила до медичного університету і три роки навчалася в ньому. Сім’я чоловіка переживала, що музика не зможе стати основним заняттям для працьовитої невістки, яка не хотіла просто насолоджуватися розміреним сімейним життям в аристократичній родині. А медики в Іспанії користуються великим попитом, це досить шанована в країні професія. Хоча, зізнається Олена, у неї був такий стан, ніби зраджує щось рідне і дороге на фізичному рівні.

- В душі таке творилося! Почався внутрішній конфлікт із собою, і я змушена була поговорити з Андресом відверто. На щастя, він зрозумів мене і підтримав в рішенні залишити навчання в медицині. Тепер я знаю: мабуть, щось відробляла у своїй кармі, аби зрозуміти, наскільки важлива для мене музика.

Іспанська музична сторінка в її житті розпочалася з приватних уроків вокалу, які молода жінка почала давати охочим. Паралельно ходила на курси французької та італійської мов. Згодом пішла працювати викладачем співу в Сарагозький музично-драматичний театр. І закрутилося-завертілося! Непосидюча творча натура організувала хор «Еn Cаnto» («В співі»), де є диригентом. Вона керує і аматорським хором медиків, де займаються дві її викладачки з медичного університету. Пишається, що вони вивчили українською мовою «Щедрика» Леонтовича і поставили його на Різдво. Співпраця з медичним навчальним закладом дала й творчі плоди: на замовлення кафедри гінекології та акушерства наша землячка написала 20-хвилинну фортепіанну релакс-композицію для вагітних.

Олена створює театральні мюзикли з двома групами акторів, кожна з яких має свій хор, балет, солістів. За її плечима постановки «Знедолених» Віктора Гюго, «Красуні та чудовиська», «Mamma Mia!»

Знайомство з відомим піаністом Еліберто Санчесом, який акомпонував Монсеррат Кабальє, Хосе Карерасу, відкрило їй оперну сцену: Олена почала брати участь у збірних концертах, де виконуються арії Верді, Россіні, Белліні, Доніцетті.    

- У нас складається враження, - ділиться моя співрозмовниця, - що Іспанія – дуже музична, хоча це не зовсім так. Такі зірки світового рівня як Монсеррат Кабальє, Пласідо Домінго, Хосе Каррерас свою славу завойовували в інших країнах, адже міністерство культури і спорту величезні гроші, в першу чергу, спрямовує у розвиток футболу. Молодь відвикла від живої музики, слухає поп-культуру, причому, не найвищого ґатунку. Власне, це є світовою проблемою: адже люди повинні розуміти, що є мистецтво для голови і серця (так звана інтелектуальна музика), а є продукт для ніг. Проте є компанії, які роблять мікро-оперу, стараються дітям популяризувати цей жанр, і це не може не радувати.

Наразі Олена Панасюк займається мистецтвом з піаністкою Марією Пілар Лопес, створивши дует «Artesian Duo» (українською: «Чиста вода»). Гастролюють Іспанією, а наступного року планують гастролі до Китаю. В планах – концерти іспанської музики композитора Енріке Гранадоса з фортепіанною сюїтою «Гойєски», партія Леонори в опері Верді «Трубадур», що відбудуться в Сарагозі.

А ще співпрацює з директором місцевої філармонії Мігелем Анхелем Тапія, художником Давідом Каялом. На його виставках завжди організовуються концерти оперної музики, де Олена виконує Моцарта, Лисенка, Вівальді, Чайковського. Включають в репертуар і українську класичну музику – це нове для іспанців. Проте її мрія – заспівати «Аїду» Верді та «Тоску» Пуччіні.

- Різне співаю, проте моя душа прагне драматичних творів, до них ідеально пристосовується і мій голос, ліричне сопрано. Люблю і геніїв 20-го століття: Шостаковича, Прокоф’єва. А ще є пласт академічних пісень, які теж виконую.

Саме такі, українські, написані Майбородою, Кос-Анатольським, Скориком, звучали у виконанні співачки в Сарагозькому королівському палаці, де збирається аристократична публіка. Олену спеціально запросили туди, аби ближче познайомитися з Україною, і жінка не тільки співала, а й розказувала про свою Батьківщину, вітала присутніх короваєм на вишитому рушникові.

«Я ЙДУ ВІД ТЕБЕ І ДО ТЕБЕ ПО ЗОЛОТИХ ТВОЇХ СТЕЖКАХ…»

Щороку Олена Панасюк приїздить на свою малу Батьківщину: до тата Василя і мами Надії. З синочком Алехандро Ромеро та, по можливості, з чоловіком. Батьківське гніздо наповнює її знову ніжністю та силою, вірою та впевненістю. Побувши донею, вона прямує до Львова, аби побути колежанкою. Зустрічається в цьому неймовірному місті своєї юності з давніми і вірними друзями: Володимиром Якимцем із «Пікардійської Терції», Василем Яциняком, Оленою Дяків, Оленою Ладною та іншими.

Провідує рідну Альма-матер, оперний театр, філармонію. Із захопленням приходить на концерти давнього знайомого Маттіаса Кедлінгера, вітає його. А потім повертається в другу рідну домівку – Іспанію, яку любить за оптимізм, вихованість, неперевершену кухню та клімат. Повертається, щоб знову і знову зрозуміти, як же вона обожнює свою Україну!

Мрії постійно живуть у її серці. Але вони не матеріальні. Каже, що просто хоче відкрити в собі ще багато незвіданого, хоче співати і писати музику. Радіє, що дотична із тим мистецтвом, яке дарували і дарують світу Соломія Крушельницька, Марія Каллас, Рената Тебальді, Джоан Сазерленд, Монсеррат Кабальє, Лучано Паваротті, Анна Нетребко – взірці Олени на професійній ниві. І на запитання: «Ти щаслива?», відповідає: «Рай на землі існує, і я в ньому живу…»

Тетяна Степанюк