ІСТОРІЯ КОМАНДИРА «ВОЙЦЕХА»: «МРІЮ ПРО ПЕРЕМОГУ, А ЩЕ – ПРО СПОКІЙ ТА ЩАСТЯ ДІТЕЙ»
Василь Войцеховський – доброволець, для якого війна розпочалася дев’ять років назад. День, коли сталося повномасштабне вторгнення, лише розставив пріоритети і вкотре довів, що величезне лихо, яке періодично приносить на нашу землю росія, повинні самі українці перебороти. Звісно, зі світовою підтримкою, але час масштабного визволення земель, душ та Незалежності настав. Або сьогодні, або – ніколи.
УКРАЇНА – ДЛЯ УКРАЇНЦІВ
Ціну рідній землі Василь знає добре, бо родом із мальовничого села Кунів, що на Ізяславщині. Змалку зростав серед працьовитих господарів, патріотів рідного краю, де шанували родину та духовне коріння. А ще батьки прищепили хлопцю відчуття гідності та справедливості – цінності, з якими Василь іде життям і відстоює їх скрізь, де доля торує стежину. У школі, в армії, на підприємствах та установах, де вчився, працював та служив, – усі знають його як принципового та патріотичного українця. Тому цілком логічно склалися обставини, коли Василь серед перших боронив на Майдані ідеали Незалежності та гідності українських громадян. Революція гідності для молодого чоловіка мала продовження на фронті, куди добровольцем пішов воювати. Звісно, серце краялося, бо вдома на нього чекала дружина із сином та п’ятимісячною донечкою, батьки й родина. За перші роки війни, яка тоді називалася антитерористичною операцією, служив у добровольчому полку спецпризначення «Дніпро-1», «Азові» пліч-о-пліч з командирами Юрієм Березою, Святославом Паламарем («Калиною»), Денисом Прокопенком («Редісом»).
Василь розмірковує, що українці – це волелюбний та працьовитий народ, який ніколи не зазіхає на чуже: «Ми розумні, талановиті люди, які однаково добре вміють сіяти хліб та тримати зброю. Бо так вже повелося, що споконвіку нам доводиться боронити себе від поневолювачів, а московити – то найбільші загарбники. Але ми все зможемо і переможемо їх. Бо воювати й боротися уміємо!». Він, як ніхто інший, знає історичне підґрунтя своїх слів, бо любить і вивчає історію. Понад 10 років Василь Войцеховський займається військовою реконструкцією історичних подій, зокрема відновленням бойових баталій Другої світової, де Україна постала однією з найбільших жертв битви тиранів. Свого часу разом з однодумцями заснував військовий історичний клуб «Захід-Схід». Учасники організації брали участь у масштабних реконструкціях баталій у Києві, на Волині, у Гурбах, що на Здолбунівщині. Особливо видовищними видалися події військових наступів у столиці, де було задіяно літаки, танки, кінноту, іншу бойову техніку. З багатьох країн з’їжджаються на такі покази любителі історії, аби на власні очі побачити криваве 20-те століття.
«Вперше на Волині взяв участь у подібному дійстві, яке відтворювало події наступу німців на прикордонні села у 1941 році. Загорівся бажанням придбати форму німецького унтерофіцера, десантника, яку на замовлення пошили зі спеціального сукна за відповідними зразками 40-х років. Пам’ятаю, вона мені тоді вартувала ледь не місячної зарплати, – посміхається Василь. – Це цікаве та пізнавальне хобі, адже ти практично вивчаєш історичні епізоди того чи іншого періоду історії. Тут не буває дрібниць: епосі, духу того часу повинна відповідати кожна деталь – від ґудзика до запальнички, від шеврона до головного убору. Цікавою була і реконструкція подій у Гурбах, коли у жорстокому бою зійшлися вояки УПА та загони НКВС. Тоді замовив собі ще й форму енкавеесника». Такі заходи завжди приваблюють режисерів та операторів кіноіндустрії, тому у Василя Войцеховського є й досвід зйомок у художніх фільмах, одним зі знакових став «Поводир», де чоловік зіграв епізодичну роль. «Ми повинні досконало знати свою історію, аби її фатальні сторінки та події більше не повторилися у долі українського народу», – переконаний мій співрозмовник.
ВОЄННІ РЕАЛІЇ СЬОГОДЕННЯ
Чи думав Василь тоді, коли брав участь у воєнних реконструкціях, що невдовзі він зі справжньою зброєю нищитиме ворога на гарячих східних рубежах України, лише супротивник стане жорстокішим та підступнішим? Що нове третє тисячоліття вбере у себе жахи та кривавицю, створені рашистськими нелюдами? Чи знав, що отримає перше поранення під Пісками – справжнє, а не бутафорне? Мабуть, відчував інтуїтивно. Уже з часів Майдану, Революції гідності зрозумів – Незалежність таки доведеться виборювати кров’ю. І ні хвилини не сумнівався, бо знав, що це належить робити і йому. 2014-2017 роки він провів у різних військових угрупуваннях, боронячи країну. Отримавши поранення, був змушений звільнитися, аби відновити здоров’я. Повернувся до мирної роботи та сім’ї. Восени 2021 року влаштувався на Хмельницьку АЕС у загін відомчої воєнізованої охорони, став депутатом Нетішинської міської ради, але, як досвідчений воїн, знав, що агресор не відступить. 24 лютого Василь знову прийняв рішення іти на фронт добровольцем, проте побратими вмовили підготуватися до можливих воєнних дій у тилу. Він пригадує, як увечері того ж дня організував мобільну групу із 20 осіб для патрулювання міста. Згодом побратими згуртувалися у взвод, роту, яку чоловік очолив. З утворенням у Нетішині добровольчого формування територіальної громади став спочатку заступником командира, а згодом – командиром. Члени ДФТГ багато зробили для міста і громади, аби укріпити його рубежі, підготуватися до розвитку найгірших подій.
«Не маю спеціальної офіцерської освіти, за плечима лише цивільна – магістратура управління та права Хмельницького вишу, тому спочатку вагався, чи брати на себе таку відповідальність, проте воєнні реалії не дали довго думати, – пригадує співрозмовник. – Ми тоді зрозуміли, що потрібно бути готовими до можливих боїв, бо війна торкається усіх. І тут важливо – не розгубитися, бути зібраними, вміти надати медичну допомогу собі й ближньому, вміти поводитися зі зброєю, не панікувати й чітко виконувати команди під час евакуації. Врешті-решт, такі формування гуртують людей, мотивують ідеологічно. Вони вкрай необхідні під час війни, і у мирному житті важливі. За кілька місяців повномасштабного вторгнення ми багато зробили у цьому плані в Нетішинській МТГ, тісно співпрацювали з поліцією, Нацгвардією».
Василь Войцеховський знову мобілізувався 1 серпня минулого року: сформував на полігоні під Києвом свій підрозділ і був направлений для виконання бойових завдань на Запорізький напрямок.
…Коли його улюблена донечка Улянка йшла до школи 1 вересня на Свято знань, її татко потрапив під артилерійський обстріл під час штурму смт Нестерянка. Укриваючись, воїни наїхали на протитанкову міну – під бойовою машиною здетонувало близько 6 кілограмів тротилу. Критично оцінивши ситуацію, Василь не розгубився – наклав турнікет на ногу та покликав на допомогу побратимів. І лише потім втратив свідомість.
З вдячністю розповідає про ще одних героїв війни – медиків, які дали йому шанс на життя, адже чоловік втратив багато крові й кінцівку. Таврійське, Запоріжжя, Дніпро, Київ – ці міста стали форпостами збереження життя і здоров’я Василя Володимировича. Коли перебував на лікуванні у Київському військовому госпіталі, до захисника з іменним подарунком – годинником – та грамотою завітав голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук. А згодом ще одна нагорода знайшла героя – орден ІІІ ступеня «За мужність».
БАБУСИНА МОЛИТВА, ПЕРЕКОНАННЯ, МРІЇ
«Знаю, що багато від чого мене оберігала моя бабуся Марія Володимирівна. Такою була сила її молитви. Пам’ятаю, одного разу в Пісках військовий капелан благословляв нас, а по закінченню обряду попросив мене залишитись. Він тоді сказав, що навколо мене ніби якась надзвичайна аура, наче оберіг із молитви. Це, каже, за тебе якась старенька людина віддано молиться. А я знав – це моя бабця. Відчував це повсякчас, коли кулі пролітали повз мене. Коли бабусі не стало, теж зрозумів, що мій земний ангел-охоронець з неба намагається захистити мене. Лиш не дотримав своєї клятви перед нею, що більше не піду на війну, але я вірю, що вона пробачить мені», – ділиться сокровенним Василь.
Найстрашнішим на війні захисник вважає невиконання наказу, особливо, коли від нього залежить доля інших побратимів. Надихається на фронті думками про сім’ю, родину, друзів. А головною чоловічою чеснотою називає громадянський обов’язок, аби відстояти найцінніше. Те, що закодовано у генах справжнього українця – свободу та незалежність. «Ми зараз варимо спільний український борщ перемоги, маємо всі разом долучитися до цього процесу, аби без докору сумлінь взяти до рук ложку, коли прийде час їсти страву. Отож, сьогодні ти – у ЗСУ, або для ЗСУ, іншого вибору немає», – переконаний Василь Войцеховський.
Історія командира «Войцеха» не завершується. Сьогодні він вчиться ходити з протезом, проходить лікування у реабілітаційному центрі «Галичина», що біля Львова. Малює там картини, ліпить з глини й мріє про спокій біля лісового озерця з вудочкою. Мріє про те, щоб мати змогу якнайбільше приділяти уваги своїм дітям – сину Владиславу та доньці Уляні. Мріє про спокій та щастя дружини Світлани, батьків. Та найбільше прагне Перемоги, бо без неї усі мрії не матимуть сенсу.
Тетяна Степанюк