IЗ ДУХОМ ТА ЗАВЗЯТТЯМ КОЗАЦЬКИМ

Запорізька січ, Хортиця, дні­про­в­ські пороги… Ці географічні поняття знайомі Олександру Грица­єнку ще з дитинства. Він зростав у аурі пам’яті про ті ніби далекі роки, коли наші пращури, сідлаючи стрім­голового коня, піднімали ша­блі, щоб боронити землю від різного супо­стата. На цьому виховано не одне покоління.

...Олександр Олександрович присів на валуні біля старого дуба, який вже більше семи століть здіймається над землею ниніш­нього Запоріжжя. Це одне із улюблених його місць, де буває під час урочистостей з нагоди Дня україн­ського козацтва.

Коли дивишся на старе дерево, яке десятки віт гордо підняло до сонця, мимоволі уявляєш, скільки воно побачило за час свого існування. Можливо, до дуба вітався сам Богдан Хмельницький, коли збирався у далекий похід. Можна припустити, що до міцного стовбура притулявся гетьман Петро Сагайдачний аби перейняти силу та витривалість. За легендою, ніби саме під цим деревом запорожці писали листа турецькому султану.

До Запоріжжя Олександр Грицаєнко прибув напередодні козацького свята, який відзначається на Покрову, у ранзі отамана «Неті­­шинського козацького полку Хмель­­­­­нич­чини» МСК «Запорізька Січ».                         Він запрошений для участі у роботі Пер­шого міжнародного конгресу коза­цтва, де збираються  представники українських козацьких органі­зацій та іноземні делегації. Мета заходу благородна – об’єднати козацькі організації різних країн навколо підтримки незалежності та територіальної цілісності України, її захисту від агресії з боку північного сусіда.

Болісно сучасному нащадку козаків усвідомлювати те, що принаймні донедавна із донськими козаками не раз доводилось підій­мати «келих» дружби та братерства. А тепер – зась! Багато їх тепер направляють у наш бік дула автоматів та кулеметів.

Сидячи на валуні Олександр Грицаєнко набрав пригорщу землі. «Скільки крові на ній пролилось! А вона ж створена, щоб зростала золота­ пшениця під мирним небом...».- мимоволі промайнула думка.

…На світ Олександр Грицаєнко з’явився рівно шістдесят років тому у індустріальному Кривому Розі. Згодом сім’ї довелось змінити міс­це проживання і хлопець став учнем місцевої школи в місті Пологи Запорізької області.

Про таких як Сашко кажуть, що не був «сірою мишкою». Ще у під­літковому віці проявив себе у багатьох ігрових видах спорту, але більше часу проводив на футбольному  полі. Згодом показав вправ­ність із стрільби малокаліберною гвинтівкою на різного рівня змаганнях. Най­вищим досягненням стало здобуття другого юнацького розряду. Але це, як мовиться, не межа. Одно­го разу Олександр зумів здивувати багатьох знайомих під час концерту, виконуючи бальні танці у парі із місцевою красунею. Таким хорео­графічним премудростям вдалося навчитися у танцювальному гуртку. А потім його не раз однолітки бачили на шкільній сцені під час декламування віршів. Він їх виконував піднесено, урочисто та з відповідною інтонацією.

Часто траплялось, що Олександру дово­дилось після репе­ти­цій та тренувань додом­у потрапляти пізні­ше, як зазвичай. А на столі, як завжди, – сма­чні та неперевершені страви, які з любов’ю готувала рідна бабуся Катерина Іванівна. А най­більшим її кухарським шедевр­ом був червоний борщ, за­правлений нашквареним старим салом. Як мовиться, хто не куштував, той і не зрозуміє…

Пологи протягом ста років вважаються міс­том залізничників. Тут сконцентровані велике депо, вузлова станція, через яку у різ­них напрямках східної України курсують по­тяги. Вже стало традицією, що біль­шість міс­це­вих хлопчаків після закінчення школи опановують саме залізничні професії. Але Олександра Грицаєнка вабила водна стихія. Хотілося бачити ширші горизонти, принаймні не такі, як на славній річці Дніпро. Тому ним була обрана так звана «мореходка».

Багато любителів захоплюючих пригодницьких фільмів пам’ятають один із найпопулярніших бойовиків періоду Радянського Союзу «Пірати ХХ-го століття». Там у зйомках задіяний корабель «Адмірал Лу­нін». Він за сценарієм належав пі­ратам під назвою «Меркурій». До речі, під час опановування моряцьких премудростей Олександру Грицаєнк­у пощастило «намотати» не один кілометр палубою цього легендарного судна.

...Космос називають шостим океаном. За іронією долі новоспеченому моряку Олександру Олександровичу довелось відчути «подих» і цієї стихії. Строкову службу   він проходив на космодромі «Байконур» у складі взводу спеціаль­ного призначення, який займався охороною космонавтів перед польотом у космос. До сьогодні у нього зберігається військовий квиток із автографами таких підкорювачів навколоземних висот, як Леонов, Тітов. Навіть із Валентиною Терешковою випала нагода почаювати.

Після завершення строкової служби Олександр Грицаєнко твердо вирішив стати професійним військовим і подав документи до військового училища. Згодом доля його закинула до військової частини ракетних військ стратегічного призначення, що дислокувалась біля міста Славута.

Після звільнення в запас досвід та знання Олександра Грицаєнка стали у пригоді у налагодженні охорони Хмельницької АЕС у складі військової частини 3043. З 2001 року він займається фізичним захистом одного із най­бі­льших підприємств Хмельниччини. У колективі служби фізичного захисту Олександр Олександрович працює на посаді провідного інженера групи внутрішньої безпеки. Разом із колегами він брав участь у виконанні низки завдань             із забезпечен­ня фізичного захисту Хмельницької АЕС, серед яких  ор­гані­зація та забезпечення санкціонованого доступу персоналу ХАЕС і сторонніх організацій на територію об’єкта та до контрольованих комплексом інженерно-тех­нічних засобів системи фізичного захисту особливо важливих зон. А також підготовки та оформлення необ­хідних документів для надання фізичним особам допуску до особливих робіт, розробки, спільно з командуванням війсь­кової частини та правоохоронними органами, планів протидії протиправним намірам та інших заходів,  направлених на реалізацію державної полі­тики в сфері фізичного захисту.                               За роки роботи на відповідальних посадах за Олександром Грицаєнком закріпилось доброзичливе слово «Батя». Це завдяки його людяності та постійному бажанню простягнути руку допомоги. Під його опікою молоді працівники дійсно відчувають, що поряд з ними справ­жній батько – вимогливий, але й справедливий. Він вже звик, що у звертанні до себе колег, знайомих  чує таке демократичне - «Сан-Санич».­

До підростаючого покоління в нього особливе ставлення. Він просто не може бути байдужим, коли підлітки-учні зростають так званими маминими синочками і не нама­гаються у повній мірі адаптуватись до реального життя. Коли десять років тому став ініціатором створення «Нетішинського козацького полку Хмельниччини» МСК «Запорізька Січ», то не забув і про дітлахів. Вони знайшли своє місце серед дорослих козаків у якості джур. Патріотичне виховання, фі­зи­ч­на під­готовка робить з них справжніх па­тріотів, за яких згодом не буде соромно наставникам та батькам. Окрім цього Олександр Грицаєн­ко намагається постій­но пропагувати кращі прояви милосердя. Його із дружиною Рітою Олександрівною, яка працює інженером від­ділу забезпечення яко­сті Хме­льницької АЕС, часто можна поба­чити у спе­ціалізованих закладах, які опіку­ються літніми людьми, діть­ми із фізичними обмеженнями. Кажуть, подаруй добро, то воно вернеться сторицею.

Олександр Грица­єнко переконаний, що у життєвих взаємо­відно­синах найвищим мірилом є родина. Він пишається своїм родом, який долучався до козацького руху  минулих століть. І, напевно, за волею Всевишнього кіль­ка років тому, під час вшанування па­м’яті козаків на острові Хортиця, йому вдалося зу­стріти близького родича (як згодом вия­­­вилось, - авт.) Ігоря Грицає­н­ка. Він один із ініціаторів створення громадського формування з охоро­ни громадського порядку та державних кордонів, командир на­родної самооборони Запорізької області «Український козачий звичай», учасник АТО.

Користуючись нагодою Олександр Грицаєнко запросив брата відвідати Нетішин. Той на власні очі побачив, що Хмельницька АЕС перебуває під надійним фізичним захистом професіоналів, до когорти яких належить і брат.

Олександр Шустерук