Йому пiдкорився Ельбрус

Якби у дитячі роки  Олександру Веремійчуку хтось напророкував підкорення ним у майбутньому найвищої вершини Кавказу, земляки не повірили б. Його рідне село Малий Скнит Славутського району розташоване на висоті 220 метрів над рівнем Балтійського моря,  далеко від будь-яких гірських масивів. Місцевість тут рівнинна із розлогими полями, на яких влітку колоситься пшениця, духмяно квітує гречка. До найближчих гір – Карпатських – потрібно подолати майже дві сотні кілометрів, отож, найменшого досвіду походів гірськими стежками у хлопчини не було.

Захоплення горами та скелями до Олександра Веремійчука прийшло в дорослому віці. Коли почав працювати в енергоремонтному підрозділі ХАЕС, познайомився з багатьма прихильниками фізкультури та спорту. Для нього стало звичним займатись футболом, хокеєм, легкою атлетикою, у складі команди захищав спортивну честь свого підрозділу на станційних Спартакіадах. Років сім тому відкрив для себе і такий екстремальний вид спорту, як скелелазіння. Відразу виникло бажання знайти у цьому однодумців. Згодом на базі Нетішинського спортивного клубу «Пульсар» було створено «Клуб альпінізму та скелелазіння». Постійні тренування на скелях на півдні Хмельниччини, в Карпатах, Криму, на нетішинському скеледромі, дали змогу Олександру Веремійчуку одержати кваліфікацію інструктора із скелелазіння. Але досвіду в царині альпінізму йому бракувало.

Цьогоріч від голови Хмельницької обласної федерації альпінізму та скелелазіння Олега Гриндія надій­шла пропозиція взяти участь у зборах на базах біля Ельбрусу, а вже потім підкорити найвищу географічну точку Кавказу. У Нетішинському клубі  вирішили, що з такою відповідальною місією зможе справитись Олександр Веремійчук.

Українська команда у складі семи чоловік на потягах дісталась до міста П’ятигорськ. Там на базі тренування альпіністів Уллу-Тау відбулися перші практичні навчання. Табір знаходиться на висоті 2 тисячі 200 метрів над рівнем моря. Саме з таких висот розпочинається поступова адаптація підкорювачів вершин.

Для кожного, хто збирається пройти альпіністським маршрутом, потрібно налаштувати себе на відсутність протягом певного часу звичного комфорту та благ цивілізації. Група наших альпіністів поселилась у наметах, електрикою можна було користуватись лише у визначені вечірні години. Щоб відправитися на чергове сходження, потрібно оформити низку документів, пройти інструктаж та обов’язковий медичний огляд. У таборі до цих процедур підхід дуже суворий, бо долання висот –  не така  собі легенька прогулянка. Тут, як мовиться, на кін ставиться найцінніше – життя.

Під час медичного огляду Олександр познайомився з лікарем Едуардом Липнем, той поцікавився альпі­ністським стажем нашого земляка. Коли почув, що на підкорення п’ятикілометрових висот він іде вперше,  дав необхідні в таких випадках  настанови.

- Ніколи не забувай – гори помилок не прощають. Тут треба мати не тільки здоров’я, а й велике терпіння. Зайва метушня і гарячковість є поганими супутниками того, хто відважився на двобій із вершиною, – сказав бувалий альпініст.

А потім Едуард витягнув із шухляди книгу свого друга Сергія Новикова «Чтобы вернуться».

- Ось дивись, Олександре, тут розповідь про наше сходження на восьмитисячники. А тут кольорові фотографії колег Йорданки Дімітрової, Катерини Іванової, Сергія Жвиблі. Вони були досвідченими альпіністами, але допустили малі огріхи в горах і тепер, на жаль, їх немає серед нас.

Зустріч з місцевим лікарем справила на Олександра Веремійчука особливе враження. Як тільки траплялась вільна хвилина, він брався за подаровану Едуардом книгу. Там знаходив корисні практичні поради і настанови, прочитане вносило корективи в усталені погляди на життя.

Перші сходження групи відбулись на висоту 3500 метрів. Виконання нормативів за складність давало можливість кваліфікаційній комісії присвоїти третій розряд аль­пініста.

Під час просування через льодовик, який був прикрити­й снігом, один із альпіністів не помітив провалля і полетів униз. Тріщина мала глибину 20 метрів. Врятувало те, що він перебував у зв’язці з іншими колега­ми, і не впав на скелясте дно. Все закінчилось численними забоями різ­них частин тіла та розтрощеним казанком.

- Коли піднімаєшся у гори, - розповідає Олександр Веремійчук, - потрібно брати з собою найнеобхідніше, нічого зайвого: вантаж мусиш нести на собі. Тут кожен грам відбирає сили. А казанок має особливу «вартість», його відсутність може коштувати життя. На висотах дошкуляє не тільки знижена концентрація кисню у повітрі, а й спрага. Щоб протистояти зневодненню організму, переохолодженню, потрібно пити чай, або  розтоплений сніг. Від самого початку перебування на підніжжі Ельбрусу я для себе відзначив одну місцеву особливість – тут чітко працює неписане правило пригощати кожного зустрічного чаєм.

Коли кваліфікаційна комісія дала підтвердження на присвоєння  Олександру Веремійчуку третього розряду­ і видала «Посвідчення альпініста», він вирішив для себе випробовувати один із маршрутів підвищеної складності, на основі проходження яких присвоюється другий розряд. Цю групу очолила жителька Чернівців Наталія Плавська. Вона  не підозрювала, що групі доведеться пройти випробування, в якому допоможе досвід нашого земляка.

Під час проходження маршруту на одній із дистанцій перепоною стала велика скеля висотою п’ятнадцять метрів. Обійти її неможливо, з обох боків виднілись великі впадини. Альпіністи налаштувались на штурм, але ніхто не мав навичок скелелазіння. Олександр Веремійчук зняв із себе основне спорядження, взяв лише мотузки та страхувальні елементи і почав відчайдушно підніматись по вертикальній скелястій поверхні. Йому вдалося на верхівці закріпити пристрої для піднімання альпіністів. Перешкоду було успішно подолано, група направилась у визначений район.

За двадцять днів перебування у різних базах українська група альпіністів вийшла на маршрути на висоті 4 кілометри 500 метрів. Це дозволило поступово адаптуватись до екстремальної обстановки, яка насамперед характеризується нестачею кисню та низькими температурами. Про швидку втому на таких висотах може свідчити простий приклад – гірську стометрівку людина долає в середньому за півгодини.

Олександр Веремійчук переконався, що важливе значення має вдалий підбір харчових продуктів. Вони повинні бути калорійними і стійкими до псування, тут добре зарекомендувало себе звичайне сало. Але нашим альпіністам довго не довелось тішитись цим делікатесом, бо під час сходження недогледіли, як великий шмат сала опинився в зубах гірської ласки. Вона апетитно споживала його, ніби насміхалась над непроханими гостями,   позуючи перед об’єктивами фотоапаратів.

Керівник групи українських альпіністів з двадцятирічним стажем пересвідчився, що підготовка проведена успішно і можна відважитись на штурм Ельбрусу –  найвищої вершини Кавказького хребта – 5642 метри­ над рівнем моря. Але тут різко змінились погодні умови, довелось перечікувати. Альпіністам було важко усвідомити, що може зірватись план, заради якого вони покинули свої теплі домівки. Але погода змилостивилась і прозвучала команда – «На Ельбрус!»

В якусь мить Олександру Вере­мійчуку здалось, що останні сили по­­-ки­даю­­ть перевантажене тіло, зіни­ці нестерпно боліли внаслідок запалення від нещадних променів сонця, що проникають навіть через затемнені окуляри. Але ось вона – вер­ши­на! Весь світ немов на долоні. Заради цього варто було піти на ризик.

Олександр Шустерук

Фото  з  архіву  Олександра  Веремійчука