Жителю Нетішина Євгену Мартинюку важко дається ходьба, без допомоги палиці не здолає і метра. А коли ще хвороби не так дошкуляли, любив він прогулятись красивим та ошатним містом і обов’язково навідатись на територію колишнього млина. Саме тут колись працювала гідроелектростанція, в колективі якої довелось трудитись і Євгену Івановичу.

…Коли на початку тридцятих років по українській землі почала бродити примара великого голоду, у місті Шепетівка на світ з’явився хлопчик, якого нарекли ім’ям Євген. Сутужно тоді жилося сім’ї, мама за трудодні працювала у місцевій артілі. Одного разу під час збирання врожаю огірків вона захворіла на дизентерію. Лікарі не змогли зарадити біді - дворічний Євген залишився напівсиротою. Добре, що неподалік жила бабуся Анастасія Василівна, вона й стала для дитини другою мамою.

Невдовзі довелось пережити ще одне випробування: Євгенового тата забрали на Фінську війну, а потім чорним крилом в одві­рок постукала і «по­хо­ронка».

Що таке справжня війна, Євген відчув на початку липня 1941 року, коли німецькі війська зайняли Шепетівку.

Під кінець завершення окупації юний Мартинюк ледь не потрапив до Німеччини. Тоді фашисти зібрали цілий ешелон із жителями округи і намагались всіх вивезти. Але таким намірам перешкодив авіаційний наліт радянських військ, під час якого був зруйнований залізничний міст. Під час одного бомбардування юному Євгену осколок пошкодив око. У госпіталі один лікар сказав, що якби не війна – професор Філатов в Одесі неодмінно допоміг би.

У 1948 році Євген Мартинюк  закінчив сім класів і влаштувався помічником слюсаря на Шепетівській артбазі, почав відвідувати вечірню школу. А згодом скористався можливістю стати студентом гірничого технікуму за спеці­альністю «технік-електрик».

Освоєння цілинних земель потребувало великої когорти спеці­алістів, її лави поповнив і Мартинюк. Це був час його утвердження як фахівця. Коли повернувся додому, без зволікань був прийнятий на роботу в «Електросільбуд». Тут йому довелось брати участь у електрифікації північних районів Хмельниччини. У Славутському районі не знайдеться такого села, в якому Євген Іванович не побував кількаразово.

- На прокладанні ліній електропередач, - пригадує колишній електрик, - доводилось багато працювати фізично: викопав яму, встановив дерев’яного стовпа, засипав. І так кілометр за кілометром. Це згодом такі процеси стали механі­зованими. Важко передати ту радість, коли бачили плоди своєї роботи – нічної пори село спалахувало десятками, сотнями маленьких вогників. Ми дарували кожній оселі частинку сонця.

У селі Нетішин та в окрузі електроенергія з’явилась ще перед другою світовою війною. На території панського млина запрацювала гідроелектростанція. У кінці п’ятдесятих років до штату її праці­вників був зарахований і Євген Мартинюк. Тут зібралась команда справжніх професіоналів з багаторічним досвідом роботи. Євген Мартинюк добрим словом згадує своїх колег, з якими довелось пліч-о-пліч трудитись на електростанції: Антона Матусевича, Олександра Красовського, Василя Рябуху, Володимира Лук’яницю, Марка Скнара, Євгена Добровольського та багатьох інших.

- Нетішинська гідроелектростанція двома турбінами за рік виробляла 700 тисяч кіловат-годин електроенергії. А для ХАЕС це менше години роботи одного енергоблока. Переконаний, що закриття в 1962 році Нетішинської електростанції було не продуманим, хай би собі працювала. Бачу, що зараз йде тенденція до відновлення роботи малих ГЕС. За приклад може стати Мислятин в Ізяславському районі. Сьогодні електроенергія не може бути зайвою, тим паче, коли її виробництво екологічно чисте.

Часто доводиться чути, що буді­вництво ХАЕС розпочалось у глухому закутку Полісся, серед чагарників та боліт. Але не кожен задумується, що у Нетішина насправді давня «енергогенеруюча історія». І до неї причетні такі ветерани, як Євген Іванович Мартинюк.

Олександр Шустерук