Колектив Енергоатома вітає співробітника компанії Валерія Беспалова з присвоєнням йому звання Герой України

Колектив «НАЕК «Енергоатом» вітає диспетчера групи моніторингу ядерних установок ВП «Аварійно-технічний центр» Валерія Беспалова з присвоєнням йому звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка». Відповідний указ Президента України Володимира Зеленського №468/2019 від 27 червня оприлюднено на сайті глави держави.

У президентському указі зазначено, що старший інженер-механік реакторного цеху ДП «Чорнобильська АЕС» у 1983-1989 роках Олексій Ананенко, старший інженер турбінного цеху атомної електростанції у 1986 році Валерій Беспалов та начальник зміни цього ж підприємства у 1976-2005 роках Борис Баранов (посмертно) удостоєні найвищої державної нагороди за героїзм і самовіддані дії, виявлені під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, що сталася 26 квітня 1986 року.

Усі троє, ризикуючи життям, запобігли можливому другому вибуху на ЧАЕС.

«Олексій Ананенко, Валерій Беспалов та Борис Баранов спустилися в басейн-барботер під зруйнованим реактором і відкрили запірні клапани, щоб звільнити його від води. Завдяки цьому вдалося уникнути контакту розплавленого ядерного матеріалу з водою, внаслідок якого з високою ймовірністю міг статися повторний вибух», - наголошується в указі про нагородження.

Довідка. Валерій Олексійович Беспалов народився 21 вересня 1957 року в селі Лесівка, Селедівський район, Донецька область, Україна.

Одружений, має доньку.

У 1980 році закінчив Одеський політехнічний інститут за фахом інженер-теплоенергетик.

В період з 1980 року працював на Чорнобильській АЕС, починав з робочих посад, працював начальником зміни, заступником начальника відділу зняття з експлуатації.

З 1989 по 1991 рік працював в проектному інституті «Укргіпроенерго» (м. Київ) на посаді інженер-конструктор.

З 1992 року поновив роботу на Чорнобильській АЕС.

З 2012 року по теперішній час працює в «НАЕК «Енергоатом» на посаді диспетчера групи моніторингу ядерних установок служби аварійного реагування, зв’язку та інформатизації, яка з 2011 року діє у складі ВП «Аварійно-технічний центр».

У 1989 році був нагороджений Орденом Пошани за участь в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Серiал «Чорнобиль»: «дайвер» Ананенко розповiв, як вони насправдi спустились пiд реактор

Сцена спуску трьох «ліквідаторів-смертників» Ананенка, Беспалова і Баранова в радіоактивну воду під 4 реактором ЧАЕС стала однією з найяскравіших у серіалі «Чорнобиль».

Ця операція справді відбулася у травні 1986 року, хоча й не так драматично.

BBC News Україна зустрілася з одним з реальних учасників тих подій - колишнім старшим інженером-механіком реакторного цеху ЧАЕС Олексієм Ананенком.

Він розповів, як насправді готувався спуск у підтоплений підреакторний коридор, як було рухатися у темряві та чи пили «чорнобильські дайвери» горілку під аплодисменти після виконання завдання.

 «Смертники»

У другому епізоді серіалу «Чорнобиль» член комісії з ліквідації аварії на ЧАЕС Валерій Легасов на зустрічі з лідером СРСР Михайлом Горбачовим змальовує небезпеку нового вибуху на станції.

За його словами, «лава», що утворилася у зруйнованому реакторі, швидко пропалює бетонний фундамент й рухається до заповненого водою підреакторного басейну.

Якщо вона його досягне - може статися потужний вибух, що зруйнує всю ЧАЕС та забруднить радіацією мало не пів Європи, а Україну й Білорусь зробить безлюдними на сто років.

«Нам треба знайти трьох працівників станції, які добре знають об’єкт, увійдуть в підвал, знайдуть, як пройти по трубопроводах до шлюзового вентиля, й дадуть потрібний доступ до відкачування з баків», - наголошує Валерій Легасов.

Але через високу радіацію під реактором це завдання фактично для смертників.

«Ми просимо у вас дозволу вбити три людини», - каже професор Легасов й отримує згоду від генсека КПРС.

Далі у серіалі - сцена пошуку трьох добровольців та їхня подорож у темряві підреакторних приміщень.

«Добровольці»

Ідею з «добровольцями» автори «Чорнобиля» вочевидь взяли з радянської газети «Труд».

16 травня 1986 року там вийшла стаття «Чорнобиль: адреса мужності», де про підготовку операції писалося: «Вони зголосилися самі - начальник зміни Чорнобильської АЕС Б. Баранов, старший інженер турбінного цеху номер два В. Беспалов і старший інженер-механік реакторного цеху номер два О. Ананенко».

Пізніше цей пасаж перекочував і в інші радянські газети.

Насправді ж, виконання цього завдання припало на зміну Бориса Баранова, який визвався контролювати процес, а закривати засувки мали Валерій Беспалов та Олексій Ананенко.

Спуск

Зі спогадів Олексія Ананенка:

«У цьому й полягала основна складність - для маніпуляцій із засувками 4ГТ-21 і 4ГТ-22 необхідно було спуститися в «нуль нуль перший» коридор, який після аварії було підтоплено радіоактивною водою, що зливалася з більш високих позначок.

Фактором ризику було опромінення від води, так як ніхто не знав, як буде змінюватися її активність на шляху просування вглиб коридору, і тому не можна було спрогнозувати величину отриманої дози».

У розмові з BBC News Україна Олексій Ананенко розповідає, що через це він попросив надати їм гідрокостюми - щоб хоч якось захиститися від води.

Щоправда, вони не захищали обличчя, як у фільмі - насправді «чорнобильські водолази» мали лише звичайні респіратори «Пелюстка» («Лепесток»).

Ще одна відмінність від серіалу - такі респі­ратори зовсім не заважають розмовляти (проблеми зі спілкуванням «дайверів» - черговий міф, поширений тією ж газетою «Труд»).

Кожному «водолазу» дали по два іонізаційні дозиметри: один прикріпили на грудях, інший - на щиколотці, щоб вимірювати радіацію від води.

Зі спогадів Олексія Ананенка:

«Сама операція пройшла швидко і без ускладнень. Добралися до «два нулі першого» коридору, Б.О.Баранов залишився на вході, ми з В.І.Беспаловим увійшли у воду - рівень води виявився по коліна й, намагаючись рухатися якомога швидше, рушили вглиб коридору.

На підлозі була прокладена труба досить великого діаметру, як тільки добігли до неї, почали рухатися по ній. Рівень води виявився на рівні щиколоток.

Коли я опинився в коридорі, побоювання, що не знайду швидко потрібну арматуру, зникли. Та й засувки виявилися з табличками. Перевірив оперативні найменування - все сходиться, помилка виключена.

Останнє побоювання - що на засувках немає маховиків або вони заклинили в закритому положенні - теж не виправдалося. Відкрили їх відносно легко, газовий ключ не знадобився.

По характерному шуму води, який стікав самопливом з басейну-барботеру, переконалися, що завдання виконано і басейн-барботер спорожнюється».

Зі спогадів Валерія Беспалова:

«Я глянув через плече Баранова на показники приладу (Дозиметра ДП-5. -  Ред .) - прилад «зашкалювало» на всіх піддіапазонах. Тоді пішла коротка команда: рухатися дуже швидко!

Перебігаючи небезпечну територію, я не ­втримався, озирнувся назад і побачив гігантський чорний конус фрагментів підірваного реактора упереміш з бетонною крихтою, що просипалась зверху через технологічний отвір з центрального залу.

У роті з’явився знайомий металевий присмак радіолізу рідини».

Утім, як відзначає Олексій Ананенко, серйо­зного опромінення їм тоді вдалося уникнути: «Я не пам’ятаю, які тоді у нас були показники. А це значить, що вони не були якимись дуже поганими».

Дивлячись у серіалі сцену з виходом «дайверів» на поверхню, він коментує: «Ніхто нікому не аплодував. Це була звичайна робота, хто ж буде аплодувати?»

«І горілку ніхто не пив, бо я взагалі не пив», - додає «чорнобильський водолаз», дивлячись, як на екрані актори, що грають його і товаришів 33 роки тому, випивають просто з пляшок.

«Героями не почувалися, почувалися як зазвичай», - резюмує він.

Олексій Бреус