90-річчя від дня народження відзначив заслужений енергетик України,
голова ветеранської секції громадської організації «Українське ядерне товариство», перший директор Рівненської АЕС (очолював її 29 років),
колишній міський голова Кузнецовська (нині Вараш) Володимир Коровкін
Корінь і крона патріарха атомної енергетики
Володимир Коровкін у жовтні 1973 року прибув на Рівненське Полісся у ранзі директора РАЕС – саме на той час царювали під синіми небесами золоті куполи дерев. Свято жовтого кольору навертало на легкий сум...
Чоловік, подолавши півсвіту, втішався акварелями дня. «Занесло аж куди», – ніби підсміювався над собою, але то не був докір, бо ж не вибрик випадку привів його на цю землю, а невситима жага знову підкусила його, підстьобнула самолюбство: створюватиму нову АЕС!
... За три місяці надійшла нова пропозиція: очолити Калінінську АЕС. Відмовився. Доля розпорядилася, аби залишився в Україні (пізніше пропонуватимуть різні високі пости у Києві, і навіть за кордоном, у МАГАТЕ, – не погодився).
Відтоді він тут прийняв низку рішень, що вплинули на долю міста і станції, та завдяки яким нинішнє покоління атомників РАЕС живе добротно і впевнено.
Упродовж роботи на РАЕС Володимиру Коровкіну довелося змагатися не так з об’єктивними обставинами, як із кон’юнктурою.
«Керівники галузі хотіли, щоб тут все починалося не з будинків-красенів, а з бараків, – каже він. – Я мав стати втілювачем традиційної для радянських «ударних» будов саме такої схеми облаштування житла: спочатку для людей треба ставити бараки, по суті халупи, а з квартирами, мовляв, почекають.
Я не міг погодитися, протестував і досить таки різко: ну, не війна ж нині! Немає нічого постійнішого, аніж зроблене тимчасово – хто не відає простої мудрості? Навіть по сей день, коли ми вже у третьому тисячолітті, є такі бараки… У країні тоді була налагоджена індустрія збірно-розбірних дерев’яних будиночків, так що ними можна було за кілька днів заставити величезну площу. Та не лежала в мене душа до такого шанхаю… У цьому спільником виявився начальник управління будівництва Геннадій Куксов. Підкреслю: він щиро був відданий справі.. Так ось, ми задумали почати тут повноцінне місто. Зробити це було непросто. Начальство збунтувалося і погрожувало: якщо не буде куди поселяти прибулих людей, голови полетять».
«АЕС має починатися із... багатоквартирних будинків», – переконував він партійне й галузеве керівництво. А воно, побачивши, що й справді це гасло реалізовується, доганами його пригинало, доганами!
Тодішня протидія директора Коровкіна була нечувана у практиці будівництва, вона виглядала як зухвалість. Зрештою, він зумів переконати, що пора утверджувати нову концепцію закладання будов.
«Це був нечуваний у радянській практиці спорудження гігантів індустрії експеримент. Адже ще ні одна будова не починалася із закладання капітального житла, ні одна АЕС. Ми в перший же рік пробурили чотири артезіанські свердловини, побудували очисні, хоча й невеликої потужності. За всіма правилами ввели у роботу котельню. Тобто, житлову проблему ми вирішували планомірно. Перед Новим, 1975 роком, у нас були перші новосілля у квартирах. Також за короткий час звели гуртожиток, багатоквартирні будинки, які теж під гуртожитки віддали. Було кілька так званих ПБУ (пересувний будинок управління). В одному жив начальник управління будівництва, а в іншому я з командою із п’яти чоловік.
Згадує: «Першим у нас заселяли будинок під номером шість, я одержав квартиру в наступному, сьомому».
Йому випало уводити в дію перші в атомній енергетиці енергоблоки серії ВВЕР-440, які потім удосконалили до світових зразків.
«Вони були і є надійними за всіма параметрами, – вважає він. – Ми добилися цього, подолавши труднощі, створили унікальні блоки, аналогів яким тоді не було. У нас вперше встановлено сотні видів обладнання, апаратури, машин і механізмів, систем управління. Дотримали вимог щодо безпеки персоналу і захисту навколишнього середовища. Старалися також, аби, з точки зору естетики, облаштувати зручні, добре обставлені кабінети і приміщення для працівників, аби вони сюди приходили, як кажуть, з радістю. Хороший інтер’єр тоді вважався зайвиною, мовляв, радянську людину мусить оточувати все строге. Але я мав іншу думку. Ми ж більшу частину свого життя проводимо на роботі, так що все має бути змістовним».
У 1982 році у його директорську долю увірвалася біда, означена словом «карсти»: будівлі осідали, то тут, то там утворювалися воронки в землі, схожі на велетенські пащі якогось дольодовикового звіра…
- Коли «ошкірилися» карстові провалля, у директора, либонь, похитнулася віра у добре майбутнє станції і міста?
«І так, і ні, – згадує він. – Тоді ситуація була особлива. Головне, не здали нерви. Ми зупинили обидва блоки – на кілька місяців. За цей час провели десятки нарад на найвищому рівні із одним порядком денним: що робити? Могли прийняти рішення закрити станцію. Але у моральному плані на мене тиснула відповідальність. Ну, скажімо, я виїду, покину РАЕС, тоді всі повірять, що сидимо справді на ямі. Але слід пам’ятати сократівське, що вмерти можна двічі: один раз для себе, другий – для всіх.
Ми дуже жорстко почали відстоювати лінію про те, що станція повинна працювати, а місто має бути врятоване. Слід лише знайти грамотний інженерний хід. Отже, залучили всю наукову рать, вітчизняний і закордонний досвід застосували: залили під фундаменти спеціальну суміш. До того ж, гідроспоруди герметизували. Завдяки цьому рівень грунтових вод стабілізувався, і в майбутньому карстові явища вже нікому не сушили голови».
Час йому підносив не раз обтяжливу тематику, але вистояв, і вже перша місія з оцінки експлуатаційної безпеки ОСАРТ Міжнародного агентства з ядерної енергії у «чорнобильському» 1986 році визнала, що РАЕС – найбезпечніша атомна електростанція Радянського Союзу. Після цього Володимир Коровкін тричі брав участь у місіях МАГАТЕ – інспектував японську та американські атомні електростанції.
Ще був мораторій на спорудження четвертого енергоблока. Об’єкт навряд чи ввели б у 2004 році, якби у 1991-му Володимир Коровкін не здійснив під виглядом консервації монтаж усього, що можна було, й не організував контроль над збереженням апаратури та доведенням її до пускових параметрів. Паралельно у багатьох інстанціях розглядалися доноси на Коровкіна, писані анонімниками, мовляв самодіяльність проявляє… Отже, комісії, перевірки, нерви… Проте знаючі люди розуміли: чоловік обрав єдиний вірний шлях, адже таким чином була врятована дорогоцінна апаратура.
А після двадцяти дев’яти років директорства на РАЕС став головним «пусковиком» рівненського енергоблока №4 та хмельницького №2 – вже у ранзі віце-президента «НАЕК «Енергоатом». Він знав, як реанімувати ці енергоблоки.
Згадуючи про це, зазначає: «Тоді треба було діяти рішуче, не зволікаючи. Впродовж трьох днів відкрив фінансування робіт, відтак ми оживили будівельний комплекс. У нас було слабке місце – відсутність сучасної АСУ ТП. Тому я зібрав керівників заводів «Радій», «Моноліт», «Хартрон», «Імпульс», «Омега», які випускали автоматизовані системи управління технологічними процесами для космосу і військових цілей, і поставив завдання виготовити АСУ ТП для обох енергоблоків. Це був значний поштовх для розвитку української електроніки, науки. Ось чому електронно-комп’ютерний «мозок» цих енергоблоків нині на 90 відсотків вітчизняного виробництва і демонструє надійну роботу впродовж всього часу експлуатації. Проблем було безліч, одна з них – відсутність так званих зразків-свідків для реактора хмельницького блока (це металеві елементи, що дозволяють досліджувати вплив випромінювання на стан корпусної сталі – В.М.). Довелося мені особисто їхати на завод-виробник в Іжорськ і використовувати всі старі зв’язки, щоб за найкоротший час там виготовили ці елементи контролю. Без цього вчасно «мільйонник» не ввели б у дію.
Сьогоднішнє покоління атомників обох станцій вийшло на вищий рівень гарантування безпеки, адже воно виконало на четвертому блоці Рівненської і другому Хмельницької атомних електростанцій колосальний обсяг модернізації до і після пуску. Багато зроблено і за Комплексною (зведеною) програмою підвищення безпеки. Внаслідок цього вони стали еталонними в Україні».
У той час заступник генерального директора РАЕС із ядерної безпеки Микола Панащенко був науковим керівником пуску обох енергоблоків, а після їх введення в дію 15 років очолював Хмельницьку АЕС. Нині він головний консультант президента компанії «НАЕК «Енергоатом» на майданчику Хмельницької АЕС.
Володимир Коровкін першим серед директорів українських АЕС поставив на сучасний рівень роботу з громадськістю, створивши інформаційний центр світового зразка. Він дбав і про видання книг про станцію («…І мить у вічність проростає», «Спалах ядра», «Корінь вогню», «Рівненська АЕС – доля»), і про співочі хори, танцювальні ансамблі у Палаці культури, який зберіг у складі станції, опікувався розвитком боксу і важкої атлетики…
«Люди, з якими я закладав перші камені на РАЕС, а також молодша генерація, допомагали мені виконувати професійний обов’язок, реалізовувати спільні задуми, – свідчить Володимир Коровкін. – Я опирався на них. Кожен рік роботи у нас був етапним. Мені пощастило, що у різні часи працював поруч із професіоналами з великої літери. Найголовніший підсумок їх роботи в тому, що вони не допустили найменшого ядерного катаклізму. І за це їм честь. Все, що створене тут разом з ними, дороге мені».
Питання про смисл життя полягає не в тому, щоб відповісти – добре чи погано я живу у цьому світі, – а у розумінні: яке значення має моє життя для світу цього…
Віктор Мазаний,
письменник, заслужений журналіст України
Фото Анатолія Похилюка
