Майже все життя в дорозi
За національністю він росіянин. Народився в Курській області, там же пройшло його дитинство (у 1932 році сім’я була розкуркулена), яке згодом було обпалене війною та післявоєнним голодом.
Згодом, ситуація склалася так, що майже все своє свідоме життя він прожив і пропрацював у Західній Україні, а останні 37 років - в Нетішині.
Микола Олексійович Чевичалов за професією шофер-професіонал. За чотиридесятилітній трудовий шлях не можливо підрахувати скільки десятків, а може сотні тисяч кілометрів ґрунтових, шосейних, асфальтних та бетонних доріг проїхав він за кермом своїх автомобілів. А розпочиналась його життєва і трудова біографія не досить романтично. До війни Микола закінчив лише три класи. А далі круговерть війни відібрала у нього не лише щасливе і безтурботне дитинство, а ще й познайомила з голодом і холодом, страхом і тривогою, знущаннями та поневірянням, які так міцно тримали його дитячу душу в своїх обіймах та важким тягарем лежали на його тендітних плечах.
- Розкуркулення я не пам’ятаю, але з розповідей батьків знаю, що у батька було ще чотири брати і сестра. Але після того, як все майно у сім’ї було забране, в тому числі і земля, то нічого більшого не залишилося, як шукати кращої долі в інших краях. Всі розбіглися хто куди. Батько ж опинився у Воронежі. Там влаштувався на завод і став працювати в ливарному цеху. Лише у 1937 році він забрав нас до себе і ми поселилися у заводському гуртожитку. Згодом на заводській земельній ділянці, яка була виділена, батько побудував хату зі старого напівзруйнованого будинку...
Подальше мирне життя було перекреслене війною, яка внесла суттєві, досить незручні, неприємні і навіть жахливі корективи. Довелось продовжувати навчання не в школі за партою, а опановувати споконвічні прості, і водночас складні прописні істини людського буття, як вижити в непростих умовах окупації і не стати жертвою воєнного лихоліття.
- Приблизно за два місяці після здачі німцям Воронежа окупанти масово розпочали вивозити людей до Німеччини. Спочатку наша сім’я переховувалася (у сім’ї було семеро дітей). Але це не так просто було робити, як цього хотілося. Виникало досить багато різних ситуацій, коли життя і смерть ходили поруч.
Пам’ятаю, було вже холодно, а ми зі своїми небагатими пожитками, які вмістилися на тачці, йшли дорогою, серед багаточисельної юрби, до вузлової станції Касторна, яка знаходилась на віддалі більше, ніж 100 км від Воронежа, під охороною поліцаїв. При завантаженні у товарні вагони було досить багато плачу, метушні та галасу. Ми, діти, ще не повністю усвідомлювали та розуміли ситуацію, але було лячно від всього, що відбувалося навкруги. Хтось підказав батьку, що можна домовитись з поліцаями і під Їх „надійним прикриттям” вийти з цієї пастки живими і здоровими. І це спрацювало. Батько відкупився і ми через деякий час повернулися назад у своє село.
Життя продовжувалось. Але воно було для Миколи наповнене постійною тривогою, злиднями та голодом. Доводилось багато батракувати, і таким чином уникати голодної смерті.
Після закінчення війни у багатодітній сім’ї Чевичалових постійно гостювали злидні, і щоб якось вижити, Миколі довелось допомагати батькові на заводі у розливі металу. Там він освоїв премудрощі і тонкощі ливарного виробництва Згодом разом з товаришем налагодили так зване власне виробництво алюмінієвих казанків з металу, якого було вдосталь на території заводу та на звалищах. Продукцію реалізовували на ринку. Це вже була хоч і незначна, але відчутна допомога для сім’ї. Але це тривало не довго, „комерсантами” зацікавились відповідні органи і „фірму” довелось закрити. Пробували себе хлопці і в професії модельника (робили дерев’яні заготовки для взуття), працювали і в столярному цеху. Але ц е була тимчасова робота, яка не приносила ні задоволення, ні тим паче заробітку. Врешті-решт у товариша промайнула думка присвятити себе шоферській професії. І пішли хлопці в ДТСААФ (Добровільне товариство сприяння армії авіації і флоту), де їх зарахували на курси водіїв.
Після отримання відповідного посвідчення на право керувати автомобілем, Микола „осідлав” ГАЗ-АА ( в народі, т.з. полуторка). Сталося це наприкінці 1949 року. Відтоді і розпочалася його трудова біографія, по якій пролягла дорога довжиною в чотири десятиліття, вмістивши в собі радощі і печалі, втрати і здобутки, успіхи і розчарування, тобто, всю сукупність людського буття.
Після декількох мобілізаційних повісток з військкомату та повернень додому з призовних пунктів у січні 1951 року він нарешті одягнув солдатську шинель в м. Стрий Львівської області. Майже чотири з половиною роки їздив дорогами, тримаючи в руках кермо автомобілів різних марок та модифікацій, набуваючи професійного і життєвого досвіду.
- Під час служби мати з дому прислала листа, в якому повідомляла, що її рідна сестра Наталія живе на Хмельниччині в с.Киликиїв. І коли я буду повертатися зі служби додому, щоб обов’язково відвідав її.
Демобілізувавшись, разом з товаришем по службі з речовими мішками за плечима та чемоданами і патефоном повертались ми, служиві солдати, додому. Безперечно, заїхали до тітки, погостювали, потанцювали під мелодійне звучання патефона. Пора і додому. Але чоловік тітки наполіг, щоб ми допомогли ще й город посадити. А згодом висунув ультиматум, щоб я після відвідин рідної домівки, знову повернувся в Киликиїв. І я йому це пообіцяв. В нього були свої аргументи стосовно мене. Від його витівок та погроз страждала тітка Наталія, а згодом і я.
По приїзді додому, возив головного інженера станкобудівного заводу, але недовго. Невдовзі з Киликиєва прийшов лист з вимогою негайно повернутися. І якщо я свою обіцянку не виконаю, то з моєю тіткою може трапитись щось зле. Довелось повертатися, під наполегливе вмовляння мами.
У трудовій книжці Миколи Олексійовича записано, що він був звільнений із заводу 6 липня 1955 року. Можна з впевненістю констатувати, що відтоді він став жителем України, спочатку пропрацювавши, майже чверть століття, в колгоспі водієм, а згодом, коли в Нетішині розпочалось будівництво ХАЕС, пересів з ГАЗонів на більш потужні машини, зокрема Татри, КАМази. Вивозив землю від котловану під перший енергоблок, доставляв на будмайданчики будівельні матеріали і конструкції, на міксері вдень і вночі забезпечував бетоном безперервний процес бетонування першого енергоблока...
Промайнули роки, пролетіли, залишивши позаду романтику тих вже далеких, наповнених радощами і тривогами днів. З гордістю і сумом можна констатувати, що життя прожите недаром. У Миколи Олексійовича, якому 10 вересня виповнилося 85, та його дружини Марії Іванівни (на жаль, вже покійної) народилися і виросли дві дочки і син. Кожен вже давно став на ноги і міцно вкоренився на святій і грішній землі шістьма внуками та шістьма правнуками.
На фото: М. Чевичалов. 1983р.
Віктор Войковський
Фото автора
