МАМИНА ДОМIВКА СТАЛА ПОРЯТУНКОМ I ПРИХИСТКОМ
Донедавна Тетяна Хоптій, професійна масажист-косметолог, мріяла про становлення власного бізнесу, адже більше року тому відкрила студію краси у Броварах. Нині мріє, аби якнайдовше тривали спокійні хвилини, коли її діти можуть гуляти під чистим небом і годувати голубів на вулиці. Їх у неї троє: 13-річний Олександр, 10-річна Марта та 11-місячний Захарчик. Сьогодні ця сім’я знайшла відносний спокій у Нетішині, тікаючи від війни з міста під Києвом.
- Нам, мабуть, набагато легше, ніж іншим біженцям, бо їхали ми не будь-куди, а до мами. Я родом з Нетішина, тут закінчила 9 класів ЗОШ №4. Останні шістнадцять років ми з чоловіком та дітками живемо у Броварах. Це надзвичайно красиве та перспективне місто, - розповідає Таня. – У нас було спокійне і щасливе життя: діти ходили до школи, займалися улюбленими заняттями, ми з чоловіком працювали, будували власний дім недалеко від міста. Жили, як і тисячі українських сімей: долали труднощі, мріяли, планували.
Той чорний лютневий ранок для них розпочався о четвертій годині вибухами та пострілами за вікном. Одразу зрозуміли – війна. Тетяна зі сльозами на очах пригадує, що у перші хвилини розгубилася і не знала, що насамперед хапати і кидати у сумку. Однак опанувала емоції і методично почала складати найнеобхідніше: їжу, дитячий одяг, документи. Одразу прийняли рішення їхати до мами в Нетішин, проте неможливість придбати пальне поставила на деякий час крапку на переїзді. Більше двох тижнів разом із сім’єю сестри вони жили у своєму недобудованому будинку.
- Благо, що чоловік змурував камін, і ми змогли обігріватися. Вистачило і запасу продуктів, які ми одразу закупили. Через постійні тривоги, гул винищувачів, які низько літали над нами, звуки вибухів, які доносилися з Києва, Бучі, Ірпеня, часто сиділи у льосі. Однієї ночі прокинулися від потужного вибуху: будинок дрижав. Від страху у мене підкошувалися ноги, досі дивуюся, як не пропало молоко в грудях, адже я досі годую Захарчика. Мабуть, Бог допоміг. За хвилину були усі у підвалі, - пригадує жінка.
Завдячуючи київським волонтерам, жінкам із дітьми вдалося виїхати до Києва, а звідти електричкою дісталися Кривина. Це була нелегка і тривожна дорога: з обстрілами, сльозами і полегшенням, коли дісталися маминої домівки. Чоловік Тетяни лишився у Броварах допомагати територіальній обороні, а до сім’ї приїхав пізніше, коли організували евакуаційні коридори.
- Щаслива, що ми змогли вчасно виїхати, адже діти і досі здригаються від голосних звуків, виття сирени. Потроху відходять від тих тривожних тижнів, у Нетішині гуляють у парку, ходять з бабусею на дачу. Тут нас прийняли надзвичайно тепло: забезпечили одягом, продуктами, памперсами для маленького, адже ми фізично не змогли взяти багато речей, крім однієї валізи. Я вдячна і місцевій владі, і нетішинцям, які допомагають і підтримують нас, вимушених переселенців. Не перестаю дивуватися згуртованості і доброті наших людей, біду насправді легше долати разом, - розчулюється Таня.
Нині Сашко і Марта мають можливість вчитися – дітей прийняли до ЗОШ №1, забезпечили їх підручниками. Проте діти мріють, аби скоріше закінчилася війна і вони змогли знову повернутися до рідного міста, до своїх друзів, до улюблених занять спортом, малюванням і танцями. Кажуть, у бабусі дуже добре, проте скучають за домівкою. Маленький Захар ще не розуміє трагічності ситуації і солодко спить у візочку, коли мама з ним гуляє нетішинськими вулицями. Таня каже, що приємно вражена містом енергетиків. За той час, коли вона виїхала з рідного дому, Нетішин розбудувався, став ще зеленішим та красивішим.
- Такі гарні дитячі майданчики тут, чудовий сквер за універмагом, для мене це нове, - ділиться враженнями жінка, – у моєму місті дитинства затишно і тепло, адже тут живе моя мама. Проте я сумую за Броварами, бо там народилася мої діти, там моя душа. Я вдячна кожному військовослужбовцю Збройних Сил України, які боронять Вітчизну від рашистських окупантів, які стримали ворога на підступах до міста, і моя домівка уціліла. Я вірю у нашу перемогу і переконана, що ми усе відбудуємо. Так хочу бачити свою країну квітучою, мирною, вільною, хочу бачити очі своїх діток, у яких світиться щастя.
Тетяна Степанюк
Фото автора
