Менi було видiлено два тижнi…
Щойно видруковано черговий номер «Вісника Нетішинського краєзнавчого музею», присвяченого 30-річчю пуску першого енергоблока Хмельницької АЕС. Серед численних публікацій та розвідок знаходимо спогади людей, що стояли біля витоків введення в експлуатацію 1 енергоблока ХАЕС, зокрема Миколи Петровича Дудченка, який обіймав посади начальника реакторного цеху, головного інженера станції, генерального директора ХАЕС, а зрештою і президента компанії «НАЕК «Енергоатом», був депутатом Верховної Ради України тощо. Враховуючи обмежений наклад «Вісника…», пропонуємо спогади Миколи Дудченка нашому читачеві.
- На Хмельницьку АЕС й у Нетішин зокрема я потрапив у 1985 році, хоча перша спроба була ще влітку 1981 року. Я тоді познайомився з начальником реакторного цеху Олександром Павловичем Григоровим. Він повів мене до Олексія Івановича Троценка. Розмова була короткою. На його запитання, чого я хочу, я відповів з упевненістю досвідченого спеціаліста, що мене влаштує посада заступника Григорова, трикімнатна квартира і робота для дружини (для неї я попросив посаду інженера). Олексій Іванович дуже розгнівався від такого нахабства й заявив, що у нього нічого з того, що я прошу, немає. На тому й розійшлись.
Навесні 1985 року мені знову зателефонував Григоров і повідомив, що йому пропонують роботу в Москві, тому терміново потрібна заміна. Я поїхав у Нетішин і в черговий раз зустрівся з Троценком. Той попросив нагадати, на чому ми зупинились. Я почав з того, що мене влаштує посада Григорова, а далі слово в слово повторив свої вимоги. Він знову почав нервуватись і запитав мене, чи знаю я, як поза чергою виділити житло. На те я відповів, що вмію добре будувати й пускати блоки, що йому й потрібно, а як забезпечити мене житлом – повинен знати він, директор. Мені здалося, що Олексій Іванович впаде в шоковий стан. Людиною він був запальною, але швидко відходив, і, як я дізнався пізніше, був дуже порядним. Через півгодини ми спокійно поговорили, й у травні я вже працював на ХАЕС.
Мені було виділено два тижні на ознайомлення із ситуацією та підготовку пропозицій щодо формування цеху. Ситуація виявилась надскладною. На момент мого приходу в реакторному цеху було приблизно п’ятнадцять працівників. Половина з них – начальники змін АЕС і начальники змін блоків, які тимчасово рахувались у штаті цеху. До запланованого пуску першого енергоблока залишилось півтора року. За цей період потрібно було набрати й підготувати практично з нуля весь персонал. Ситуація ускладнювалась тим, що водночас йшла комплектація кадрів на інших майданчиках. Довелося зробити ставку на молодь. Невдовзі весь наявний персонал, який мав досвід роботи, роз’їхався по профільних вищих навчальних закладах: у Москву, Одесу, Київ. Там, на місці, відбирали випускників і відразу просили направити їх на Хмельницьку АЕС. До середини літа в мене у цеху було два десятки молодих спеціалістів, які все знали, але нічого не вміли.
Отже, за два тижні чи трішки пізніше я прийшов до директора й доповів: «Персоналу немає, якість будівельних і монтажних робіт низька і слабо контролюється, блок у заплановані терміни пущений не буде. Особлива проблема – це набір і підготовка начальників змін реакторного цеху та інженерів управління реактором». Навіть у ті часи, коли вимоги до персоналу та його підготовки не були настільки жорсткими, як зараз, на це було необхідно не менше трьох років. Я запропонував директору запросити хоча б п’ятнадцять спеціалістів із діючих АЕС, гарантуючи їм позачергове надання житла, а мені відкрити штатні розписи відразу на два блоки. Подвійний комплект персоналу дозволяв організовувати повноцінне навчання при одночасному здійсненні нагляду за якістю будівельно-монтажних і налагоджувальних робіт.
Директор, як і в першому випадку, почервонів і став на мене кричати. У якийсь момент я також зірвався. Закінчилось це тим, що ми з ним дуже сильно посварились.
На наступний ранок я похнюплено сидів на роботі, справедливо думаючи, що нічим хорошим для мене це не закінчиться. Але раптом зателефонував директор і сказав одну-єдину фразу: «Петрович, вибач, вчора я погарячкував». Я був вражений шляхетністю й мудрістю цієї людини. Більше я ніколи не дозволяв собі підвищувати голос на Олексія Івановича, навіть якщо це робив він. До слова сказати, в цеху працювали його сини – Сергій і Олег, чудові хлопці.
Згодом у мене почались конфлікти з монтажниками й будівельниками. Були свіжими уроки Калінінської АЕС, де нам не вдалося досягти необхідної герметичності оболонки реакторного відділення. Коли розпочалось приймання частини облицювання герметичної оболонки реакторного відділення, на прийомку виконаних робіт був поставлений Павло Іванович Блінов (досвідчений спеціаліст і людина абсолютних принципів). За вимогами проекту стики облицювання повинні були зварюватися суцільним швом і понад те закриватися так званим нащілинником, який після приварки утворював герметичну камеру. Щільність і міцність камери, а по суті – облицювання, перевірялись повітрям під тиском п’яти кілограмів.
Перші ж спроби примусити провести такі випробування були зустрінуті «в штики» і будівельниками, й монтажниками. Ними було підготовлене рішення не проводити випробування, а замінити їх на більш ефективну кольорову дефектоскопію швів приварки нащілинника. Я таке рішення підписувати відмовився. Справа в тім, що документів, які б підтверджували якість зварювального шва під нащілинником, не було. Розпочалась незрозуміла мені істерика. Першим під тиск потрапив Блінов, і не відступив. Потім столичне керівництво монтажників взялося й за мене. Було поставлене питання про моє звільнення. Олексій Іванович натиск витримав. Тоді підключились партійні органи. Мені довелося спочатку все пояснювати у райкомі (Г. А. Архиповій, А. Г. Роздобудьку), а потім і першому секретарю обкому партії (В. Г. Дікусарову). Вдалось пояснити, що це не моя забаганка, а безпека всього регіону. Тоді була дана команда проводити перевірку в об’ємі проектних робіт.
Жодна з вибраних ділянок перевірку не пройшла. Зрізали декілька нащілинників. Шви під ними були проварені не суцільним, а пунктирним швом! Все стало зрозумілим. Довелось переробляти всю роботу. Це відсунуло пуск блока більше, ніж на місяць, але створило реакторному цехові великий авторитет. Відповідно, мені повірили мої підлеглі, колектив ще більше згуртувався.
Минаючи багато епізодів, хочу зупинитись на наступному. До чорнобильських подій атомна енергетика стрімко розвивалась. Це, з одного боку, створювало проблеми з підготовкою персоналу. З іншого – у персоналу були чудові можливості для професійного зростання. Вище було зазначено, що реакторний цех (як і інші підрозділи) комплектувався, в основному, молодими спеціалістами. Практично всі вони стали гарними фахівцями й разом із більш досвідченими працівниками увійшли до професіональної еліти атомної енергетики України і Росії. Хочу назвати їх: це Ю. Недашковський, В. Макєєв, О. Клєпов, В. Лисенко, О. Хатьомкін, Ю. Галанчук, В. Кравець, О. Троценко, С. Троценко, Ю. Тетерін, В. Самусьов, А. Шутіков, О. Іванов, І. Шмідт.
Велика заслуга в цьому директора ХАЕС О. І. Троценка та головного інженера В. А. Вікіна. Завдячуючи цим людям, на АЕС склались нормальні (людські) стосунки як в адміністрації, так і в усьому колективі.
P.S. Нагадаємо, що у 1994 році Миколу Петровича обирають депутатом Верховної Ради України 13 скликання від Славутського виборчого округу №408. Слід зазначити, що Микола Петрович був першопрохідцем у багатьох справах, пов’язаних з атомною енергетикою. Зокрема саме він був ініціатором створення ряду законів і проектів, котрі зрештою увійшли до збірника «Ядерне законодавство», виданого вперше в історії нашої ядерної енергетики. «Ядерне законодавство» адресувалось не лише для атомників. На пострадянському просторі це - перший збірник із ядерного права, до якого увійшли всі законодавчі акти, котрі регулювали використання ядерної енергії. І значна частина не втратила своєї актуальності дотепер.
З 1 грудня 1997 року по 24 лютого 1999 року Микола Петрович обіймав посаду генерального директора ХАЕС. Це був складний для підприємства час. Пристрасті навколо відсутності стабільної зарплати, соціальних питань вирували в колективі і позначались на усій роботі станції.
Відзначимо, що 5 січня 1998 року, за керівництва Миколи Петровича, Хмельницьку АЕС відвідав з робочим візитом Прем’єр-міністр України В.П.Пустовойтенко і позитивно вирішилось питання із зарплатою, хоча було чимало питань, які не задовольняли колектив. Розпочались роботи на енергоблоці №2, де працювало 600 працівників суміжних організацій та була задіяна така ж кількість працівників ХАЕС. У реакторному відділенні здійснили ревізію спецканалізації, здали в експлуатацію систему подачі стисненого повітря на ремонтні потреби. У турбінному відділенні змонтували все основне обладнання. В цей час Микола Петрович вже обіймав посаду президента НАЕК «Енергоатом».
На знімку: М.Дудченко та колишній куратор будівництва ХАЕС А.Роздобудько під час святкування 30-річчя пуску першого енергоблока ХАЕС
