МІЙ ВОКЗАЛ, АБО МІСЦЕ ЗУСТРІЧЕЙ і РОЗЛУК
Понад століття цей будинок був свідком багатьох подій, зміни епох та безлічі зустрічей.Зникла російська імперія, а потім пішла в небуття і радянська влада.Врешті-решт будівля дочекалась незалежності України.На жаль, у 90-і зникла і вона, полишивши на згадку кахлі з візерунками, що встеляли підлогу залу очікування…
Гарна двоповерхова дерев’яна споруда, що була збудована в 70-і роки XIX століття, слугувала залізничним вокзалом в селі Кривин.Перший потяг прибув на станцію Кривин 1 березня 1873 року з міста Бердичева.Залізницю на той час саме розбудовували, внаслідок чого далі на захід до Бреста перший поїзд із Кривина відправився 25 травня того ж року.
Згадки про кривинський вокзал у пам’яті багатьох людей. У кожного вони свої. Особисто для мене це – батьківщина. Зі славутського пологового будинку батьки привезли мене саме сюди. На другому поверсі вокзалу було декілька квартир, в одній з яких проживали мої рідні з 1950 року.
Спочатку бабця Надія та дідусь Віктор, згодом там народилась моя матуся.У далекі 1930-і роки мій прадід Карпо теж працював на залізниці.
У буремному 1937 році, за неправдивим свідченням дружини брата, він був репресований, а в вересні того ж року розстріляний. Сиротами залишились шестеро дітей, 5 із них ще були неповнолітніми. Бабці тоді було 13. Карпо Климович був реабілітований у 1958 році.
Мій дід, Віктор Антонович, тривалий час працював на різних посадах на залізниці, в останні роки свого життя був черговим по станції Кривин. Бабця Надія Карпівна тривалий час працювала в магазині поряд з вокзалом аж до виходу на пенсію.
Тут промайнули дитячі роки мого життя. Один із найперших спогадів раннього дитинства – зустріч із лікаркою. Вона приїздила залізницею з Шепетівки, щоб оглянути малюків. Я намагалась від неї втекти та заховатись під ліжком. Певно це тому, що вона була у білому халаті, який у дитячій свідомості був сигналом небезпеки.
Поряд із нами проживало молоде подружжя Наумуків. Їхня донька Таня була не лише сусідкою, а й моєю подругою-ровесницею. Також на той час там жили Дубінови, Кіщуки, Навроцькі...
Узимку 1977 року більшість сімей із вокзалу переселили в новозбудований цегляний двоповерховий будинок, що розташувався неподалік від вокзалу, на Привокзальній, 13. Новосілля святкувала й наша родина, яка на той час поповнилась моїм братиком...
Парадний фасад вокзалу виходив на перон та залізничні колії. Троє з чотирьох вікон нашої оселі були крайні праворуч (2 поверх). Південна сторона вокзалу містила подвір’я та льох, яким користувались і мої рідні. Широкі сходи, якими щоденно ми підіймались до своїх помешкань на другий поверх теж були дерев’яні. Пам’ятаю, як вони скрипіли під час руху, особливо, коли хотілося пробігтись якомога швидше.
У нашій оселі була велика кухня з грубкою, якою опалювали і де готували страви, та невелика кімната. На даху вокзалу було три комини – димоходи. Централізованої подачі води та водовідведення не було. Поряд із будівлею вокзалу знаходився туалет загального користування, окремо жіночий та чоловічий.
Окрім двох поверхів вокзал мав ще й горище, яке слугувало мешканцям для сушки білизни, особливо взимку. При цьому там завжди вистачало інших мешканців – голубів. Взимку двері на горище зачинялись, оскільки там було морозно.
Бабця розповідала мені про те, як свого часу станція Кривин була прикодронною (до 1939 року). Сусідній Острог був вже територією Польщі.Активно використовували залізницю протягом як Першої, так і Другої світових війн. Був інтенсивний рух не лише промислових та продовольчих товарів, техніки, але й людського ресурсу.
Саме тут, на кривинському вокзалі, моя бабця Надя востаннє бачила чоловіка своєї старшої сестри Ольги. Її чоловік був прикордонником. Улітку 1941-го фашисти взяли його в полон. Більше від нього не було жодної звістки. Так сестра лишилась вдовою, а піврічний племінник став сиротою.
Каса продажу квитків розміщувалася одразу при вході ліворуч. Тривалий час касиром із продажу залізничних квитків працювала Віра Паламарчук, подруга та однокласниця моєї бабусі. Вона проживала зі своєю сім’єю поруч із вокзалом у одноповерховому будинку, біля колонки. Нині у тому приміщенні діє магазин господарчих товарів.
У будівлі вокзалу функціонував також буфет. Працював він і в 70-80-і роки XX століття. Розташовувався буфет на першому поверсі, з торця. Там завжди можна було придбати воду, лимонад чи пиво. У дитинстві влітку на канікулах ми інколи могли назбирати скляних пляшок та обміняти їх у буфеті на смаколики: цукерки, печиво чи сітро.З
ала очікування мала високу стелю та досить ошатний вигляд, що закарбувалось у моїй пам’яті. На стінах – декілька репродукцій картин. Підлога була з кахлю, можливо, він слугував подорожнім ще з 19-го сторіччя.
Навпроти кас продажу квитків був так званий «Червоний куточок», який за радянських часів використовували для популяризації всіляких державних свят. На Новий рік, наприклад, там ставили та прикрашали живу ялинку, що майже сягала височенної стелі. Нам, дітям, дарували солодощі та мандарини. В інший час двері до того приміщення були зачинені.
У залі очікування були крісла, де можна було присісти та перепочити подорожуючим.Пригадую, що з протилежної сторони від входу до зали вокзалу, в ніші біля вікна, стояла велика ємність з питною водою. Дітьми ми часто навідувались до вокзалу саме для того, щоб зробити декілька ковтків і бігти далі.
Зі спогадів моїх знайомих, за часів НЕПу, в залі очікування можна було придбати смачну домашню випічку, яку готувала місцева жителька на продаж. Вони з чоловіком там мали крамничку. Певне, то було задовго до появи буфету.Яким був вокзал за часів Російської імперії, ні спогадів, ні фото я не знайшла. На жаль, можливо цієї інформації вже не знайти і в архівах, а старожилів, які б про це пам’ятали, теж уже немає.Вокзал, слугував своєрідним центром, де перетиналось багато людей. До потягів свого часу приїздили на підводах. З нетерпінням очікували їхнього прибуття, який віз дорогих серцю людей чи вантажі. Коні, тим часом, перепочивали, їх підгодовували у дворі поряд із вокзалом. Інколи підвод були десятки, звісно, шо цей транспорт був витіснений із поширенням авто.Поряд із вокзалом, зі спогадів моєї мами, діяв невеличкий базар, де теж кипіло життя.
У рік проголошення незалежності нашої держави я закінчила школу та стала студенткою столичного ВУЗу. Тоді ще будівля вокзалу була на своєму місці та функціонувала за призначенням, хоча на другому поверсі вже ніхто не проживав. Регулярно, щомісяця, я користувалась залізницею під час студентства, але згодом, через декілька років, була шокована, коли не побачила рідного старого вокзалу на своєму звичному місці... Там утворилась пустка... Навколо все ще росли фруктові дерева, які були посаджені приблизно у 50-60 роки минулого століття, але возкалу не було…Натомість і дотепер нетішинці полюбляють мандрувати залізницею.
Найближча станція Кривин знаходиться в 6 км від міста енергетиків. Ще з 1980-х було регулярне сполучення між станцією Кривин та нашим містом. Однак нині автобусних рейсів значно менше. Можливо тому, що більшість мають авто, інші замовляють таксі, і лише декілька рейсів удень та вночі довозять мандрівників до осель або на вокзал.
Прикро, адже справжнього, а не тимчасового приміщення, для вокзалу за понад 20-ть років так і не змогли збудувати ні залізниця, не сприяло цьому і керівництво нашого міста.І тільки мій вокзал досі «живий», він у моїй пам’яті. І, можливо, у вашій також...
Оксана Тихоліз, інженер АСКРО ЦРБ
